Небезпечна повість

Перед Олімпіадою-80 всіх студентів з університетського гуртожитку виселили.

Приготували місце для іноземних туристів. Робили все, щоб їм було добре та комфортно, як в себе вдома, хоча, як там у них вдома, ніхто не знав. Тому пофарбували в коридорах стіни і в кожну кімнату поставили нові ліжка. Замість повністю залізних – тепер з дерев'яними спинками. Інше ж залишили так, як було – обшарпаним. Проржавілі труби в санвузлах, старі, зачовгані шафи, фанерні двері з розбитими гніздами для замків, які потерпали від багаторазового зламування – коли хтось ключа забуде.

Мабуть, грошей на більше не хватило. Або, може хтось наперед взнав, що іноземці не приїдуть, тому, що бойкотуватимуть олімпіаду.

Коли у вересні Ярослав Гордієнко заселився до виділеної кімнати, то нові ліжка радували йому око. Як-не-як, а все-таки обновка. Приємно бачити щось нове в інтер'єрі, який приївся за два роки.

На превеликий жаль, таргани і клопи залишилися. Чому їх не витравили – невідомо. Може, хтіли, щоб туристи чужеземні повністю поринулись в наше життя та скуштували всіх принад соціалізму?..

Студенти напівжартома, а деякі всерйоз, говорили, що то, напевно, хтось спеціально шкодив, аби підірвати авторитет Країни Рад. Щоб не спішили прокляті капіталісти переходити до щасливого життя в соціалістичному таборі.

До тарганів Ярослав звик. Якщо не бридитися, то з ними жити можна. Безневинні тварини. Не кусають, вдень стараються на очі не показуватися.

А от клопи... Ці жити не дають... Ці псують студентське веселе й безтурботне життя. Хто б тільки міг подумати, що в столиці вони так вільготно себе почувають. А може то так воно треба. Аби життя медом не здавалося. Ні в людини, ні в тварини не може бути все тільки добре й приємне, потрібно, щоб щось кусало чи їло. Так заведено під цим небом.

За допомоги такої філософії боролися студенти з клятими кровососами.

Були й такі, які купували "Дихлофос" – єдину отруту для клопів і тарганів, що продавалася в магазинах. Пробували раз і назавжди перемогти клопів. Але довго перемогу святкувати не приходилось. Як тільки розумні комахи дізнавалися, що отрута вивітрилася – поверталися назад до рідного житла та облюбованих молодих тіл. А от кривдників їхніх, які додумувалися лягти спати в просякнутій отрутою кімнаті, інколи забирала швидка допомога.

Гордієнко раніше в своєму житті ні тарганів, ні клопів не бачив та не чув, хіба що в оповіданнях Чехова про них читав. Думав, що таке могло бути тільки в старі дореволюційні часи.

Коли хлопця перший раз скусали клопи, а розчесане тіло пішло червоними плямами, то він не на жарт запанікував. Вважав, що схватив якусь інфекційну хворобу. Добре, хоч однокурсник Вовка просвітив. Зранку, як вмивалися, запитав :

– Тебе клопи, шо. не кусають? Не бачу, шоб чесався.

– Які ше клопи?

– А такі маленькі смердючі гади, які вночі кусаються, і від яких все тіло свербить.

– Ха! То це клопи... Ху-у-у… А я вже сам себе настрахав – вирішив, шо зарази десь підхватив. Чого тільки не передумав. Так боявся, шо з гуртожитку попруть, навіть чесатися на людях остерігався.

– Перший раз чую, шоб клопам раділи. Але, виходить – я з тебе головну біль зняв, то з тебе пляшка. Біжи в магазин!

– А як же нам з ними боротися?

– Не знаю. Шо я тільки не пробував: і полин клав під ліжко, і ніжки ліжка в банки з водою ставив, думав, шо так вони до мене не залізуть. Та де там!.. Виявляється, шо вони зі стелі можуть впасти. Точно в ціль. На запах чи тепло тіла. Треба "Дихлофос" купувати. Але й це ненадовго. На місце загиблих нові з часом приповзуть.

Ярослав не знав тоді, що кляті клопи, які не давали йому спати, то не найгірша біда, яка чекала його в університеті.

Проте він вмів радіти життю. Навчання на юридичному факультеті було для нього дуже легким. Предмети вивчав та здавав іспити, ніби граючись. Вільного часу мав досхочу. Дівчата, дискотеки, футбол, волейбол, веселі компанії з випивкою, смажена картопля в складчину на трьох чи чотирьох, походи в кіно, на дніпровські пляжі, на озеро в Голосіївському лісі, прогулянки по сусідньому з гуртожитком виставочному комплексі, який називали просто Виставкою, і ще багато чого – так прикрашали студентське існування, що кращого й бажати не приходилось.

Ліда приїхала у Київ із Харківщини. Поступила в університет, на філфак, маючи перший розряд з легкої атлетики. Бігати вміла швидко. Спортсменам дорога у ВУЗи була відкрита. Вступні екзамени їм були для проформи. В університеті, як і у всіх вищих закладах, вчилося багато бігунів, волейболістів, баскетболістів, велосипедистів, плавців. Їх набирали за спеціальними квотами. Щоб честь закладу захищали, та щоб кудись прилаштувати, бо спортсмен повинен був числитися чи за підприємством, чи за інститутом. Така була установка.

Дівчина поселилася в гуртожиток, звідки ходила інколи на заняття, і постійно – на тренування. Пари пропустити можна було, а тренування – нізащо. Вчитися можна було як-небудь – допоможуть коли треба буде, а от якщо досягнень в спорті не буде, можуть швидко витурити. І з команди, і з університету.

В кімнаті, де поселилася Ліда, жили ще двоє дівчат. Таміла і Анжела. До спорту вони діла не мали, тому зубрили цілими днями філологічні науки. Мріяли стати поетесами чи журналістами. Проте вже на другому курсі взнали: їм світила тільки школа. Мову і літературу викладати.

Дівчата заздрили Лідці.

– Везе тобі, Лідко, – казала Таміла. – Можеш байдики бити, і ніхто "нб" за пропуски не ставить, двійок не ліпить. Після закінчення, напевно, в столиці залишать.

– І поступила легко, – додавала Анжела. Я п'ять разів поступала – і все провалювалася. Добре, шо люди підказали в партію вступити. Тільки це й допомогло. Буду старатися по партійній лінії, може на кафедрі останусь. Я тепер з парткому не вилізаю. Дружу.

– Везе, то може й везе. А тільки тренування по чотири години на день, це вам теж – не на ліжку лежати. Спуску собі не можна і на хвилину дозволити. Тренер ганяє, як гончу собаку. Чуть шо – такими матюками криє, аж вуха в'януть. Але це ше квіточки-бутончики, порівняно з тими, кого посилають на серйозні змагання. Тих заставляють спеціальні таблетки приймати, шоб швидше бігали. А воно, кажуть, шо здоров'ю сильно шкодить. Дітей може не бути, або ше шось недобре.

– Нашо ж ти цим займаєшся? Кинь, поки не пізно.

– Звикла... З дитинства хожу на стадіон. В голові у мене тільки один біг. Наче запрограмована. Нічого іншого не вмію. Кому я потрібна? А тут прилаштували та пригріли. Буду вже держатися того, шо є.

Ярослав з Лідою познайомилися в 38-му автобусі, який прямував від гуртожитку до університету. Студентський натовп брав його штурмом та напихався так, що ніхто поворушитися не міг. Хлопця притиснуло до дівчини, і він міг цілих півгодини роздивлятися її зблизька, бачити очі, волосся, губи. Вона соромливо не піднімала на нього погляду, але розуміла, що сподобалася, чула його дихання, відчувала на собі його очі.

Коли вийшли з автобусу – переглянулися. В погляді обох – цікавість. Недаремно говорять, що саме з такого погляду все й починається. Ярослав наважився запитати, де живе дівчина, чи можна зайти до неї ввечері у гості. Почувши ствердну відповідь та номер гуртожитку й кімнати, зрадів. З дівчатами сходився легко, не раз вже ходив на побачення, але тут було, очевидно, щось нове. Щось зачепило і ніби обдало якимсь теплом, або чимось таким, якому не міг дати назви.

До призначеного часу вечора – не міг діждатися. Йшов підтанцьовуючи, насвистуючи модну мелодію. Збоку було видно, що хлопець зловив грайливу хвилю.

Так і зайшов в піднесеному настрої.

Як всі хлопці-студенти – не переймався ні квітами, ні хоча б якимось подарунком. До дівчат, які були більш за хлопців хазяйновитими, заходили, щоб чимось пригоститися, щось задарма перехватити поживного.

Ліда в кімнаті була одна.

Привєт! – кинув з порога. – Давай вже знайомитися! Я – Ярослав. Друзяки Яриком кличуть. Шо, пішли може погуляєм? Якшо прискоришся, можем встигнути в кіно, на Виставку. Бігати вмієш?

– Бігати?.. А ти?.. Не боїшся, шо не догонеш?

– Філологіню?.. Запроста.

– На морозиво слабо?

– Нє-а… Не слабо… На "Каштан" по двадцять вісім копійок?

– Забили!

Коли вийшли на вулицю, то Ліда навіть дала фору кавалеру. А потім обігнала його, мов на велосипеді.

Ярослав від такої приті аж очмарів:

– Тебе шо, з інституту фізкультури вигнали?.. Та ти ж гониш, як майстер спорту! Я, ніби, теж бігати вмію, але – шоб так!

– Та нє, не вигнали і не майстер... Кандидата збираюсь скоро отримати. А з приводу філолога, то-то воно, таке... Так вийшло... Батьки наполягли, шоб на філолога йшла. Вони в мене літературу люблять.

– Кандидатом – ти з якого спорту?

– Зі всякого (сміючись). Шо не бачиш?.. Бігаю.

– Значить, це нечесно! Коли спорили, повинна була попередити.

– А ти тоді повинен був – спитати. Нечесно – це зараз дурня клеїти. Ніхто силою не заставляв. Забився на "Каштан" – іди й купуй! Не жмися!

Іншого разу Ліда за таких обставин і хвилини не залишилася б на місці. А тут не спішила. Мабуть, коли людина подобається, то дуже часто, перше, що ми робимо – це закриваємо очі на її недоліки. Бачимо тільки те, що в ній гарне. Зазвичай, так ми готові все прощати своїм рідним.

Хлопець почав порпатися у кишенях, збирати дрібні монети на морозиво. Порахував. Збагнув, що не вистачає. Дівчина теж таке швидко помітила:

– Ти ж збирався ше й в кіно повести… Класно в тебе з арифметикою!

– Вибачай! Не міг же я додуматися, шо якась філологія виявиться профі.

– Тобто: ти зарання хтів розкрутити мене на морозиво?.. Ше той з тебе кавалєр, виходить!

– Вибач! Вибач! Вибач! Шось я не туди!

Ярослав сильно зніяковів. Виглядом став неначе другокласник. Від такого Ліда миттю розтанула і пожаліла невдалого кавалера:

– Ладно!.. Тримай гроші і шпар за морозивом! Без кіна обійдемося!

– Дякую! Гроші віддам!.. Не сумнівайся... Ще раз вибач!

– Хватить вже! Забудем! Може воно й добре, шо не в кіно, бо мені краще погуляти Виставкою. Підемо лісопарком – аж до самого кінця. Мені це завжди подобається.

– І мені... Бачиш, перші спільні інтереси знайшли.

Прогуляли до самої ночі. Спільних інтересів виявилось багато. Говорили, не зупиняючись. Кожен встиг про себе розповісти і про не себе вислухати.