Сумнівність цього твердження по-роджується, зокрема, тим, що достеменно, з охоронної гра-моти польського короля Сигізмунда-Августа й інших польсь-ких джерел, відомо: князь Вишневецький (знаний за фольк-лорними джерелами як Байда-Вишневецький) загинув – його стратили за наказом турецького султана Селіма II — не в 1514 році, а в 60-х роках XVI століття.
Проте князь Байда поводився за канонами мандрівних європейських лицарів, він кілька разів вирушав у тривалі вій-ськові мандри, тому аналіз подій, пов'язаних власне з князем О. Ружинським, все ж таки підводить до висновку, що при-значення його на гетьмана могло відбутися саме в 1514-му, а в кращі світи він відійшов 1534 року. Але чому я, читач, по-винен з'ясовувати, про якого саме Ружинського йдеться, чо-му його ім'я не назване в Літописі?
Походив Остафій із польсько-українського роду князів Ружинських. Відомо, що юнаком він чимало подорожував країнами Західної Європи, навчався і служив у Франції та Німеччині. Маємо всі підстави припускати, що найбільше він цікавився теорією та практикою військового мистецтва і, зо-крема, організаційними засадами формування різних армій світу.
Повернувшись в Україну, він уважно вивчив стан орга-нізації тут військової справи і дійшов висновку, що вона пе-ребуває в цілковитому безладді. Річ у тім, що існувало кілька козацьких військових формувань, які погано взаємодіяли між собою, а ще гірше корилися якомусь централізованому кері-вництву. Запорожці мали свої формування, городові козаки – свої. Кожен магнат створював власні загони так званих "на-двірних козаків". Крім того, існували ще й польські гарнізо-ни, в яких служило чимало українців. А ще ж діяли й ватаги місцевих отаманів, а на кордонах гуртувалися своєрідні пар-тизанські загони, чи то загони ополченців, які намагалися са-мотужки захищати свої села і містечка від татар.
Ружинський гаразд усвідомлював, що ні керувати та-ким військом, ні налагодити завдяки йому дієву оборону України неможливо. І тоді він запропонував польському ко-ролеві свій план великої військової реформи в Україні, нас-лідки якої відчувалися потім щонайменше впродовж двох століть. Саме на його пропозицію, король Сигізмунд I поді-лив Україну на двадцять військово-адміністративних округів, або козацьких полків. Кожен такий адмінполк виставляв що-найменше один полк бойовий, чисельністю не менше за дві тисячі шабель. Назви вони мали за назвами відомих україн-ських міст: Київський, Чернігівський, Переяславський, Ка-нівський… Крім того, полк поділявся на сотні, що теж імену-валися за назвами містечок.
Згідно з цією реформою, було чітко визначено види озброєння кінних та піших полків. Так, кіннотники мали спи-си, штуцери, пістолі та шаблі, а піхотинці – мушкети й кин-джали; визначалися також кількість артилерії та кількість обозу. Надзвичайно важливим елементом цієї реформи було те, що князь реально подбав про так званих "козаків-гультяїв", тобто про весь отой зубожілий люд, що лишався поза реєстровим військом і вештався по прикордонних зем-лях. Для цих козаків організовано було п'ять "охочекомон-них" полків, що мали справляти прикордонну службу по річ-ках Самарі, Південному Бугу та Дністру…
Словом, про князя О. Ружинського як військового ре-форматора можна говорити й говорити. Проте з різних дже-рел достеменно відомо, що зі своїми висновками стосовно військового стану в Україні він звертався до польського ко-роля Сигізмунда I, а не до підпільного короля-прицепса під-пільного Українського королівства; і що запроваджував зга-дувані реформи теж польський король, а не підпільний укра-їнський принцес, та й фінансував їх польський уряд, що засі-дав у Варшаві чи Кракові, а не уряд, що засідав у мало кому відомій Волосянці.
А чи згадано літописцем "Карпатського літопису" хоча б одне джерело, яке б засвідчувало, що до цієї реформи якесь відношення мав черговий імператор-принцепс із Волосянки? Й оскільки жодних джерел автором другої книги Літопису, створюваного, нагадаю, князем Володимиром Жбировським, не існує, то неважко припустити, що люди, які насправді фо-рмували цей літопис, всього лиш скористалися відомостями, запозиченими з "Історії русів". До речі, сам Жбировський не міг бути свідком подій 1514 року, оскільки народився лише року 1559-го.
Ясна річ, можна припустити, що автори обох літописів скористалися якимось спільним джерелом. Але факти, викла-дені в "Історії русів", можна прямо чи опосередковано під-твердити даними польських джерел, а чим можна підтверди-ти дані про події, пов'язані з таємним принцепсом, що нібито правив із нібито таємної монархічної столиці Волосянки? Проте йдемо в своїй аналітиці далі…
8
Безліч суто історичних та фольклористичних дослі-джень проведено українськими науковцями стосовно народ-ного повстання під проводом Северина Наливайка, на життє-писі якого, з поваги до освіченості читачів, не зупинятимуся. Тож який шок повинна пережити вся наша "історична" про-фесура, вичитавши в "Карпатському літописі" вбивчу для себе інформацію, яка перекреслює всі уявлення про Нали-вайка і його бунт:
" 5.09. 1593. У той день до Його Королівської Велично-сті Борислава Кийгородського зайшов князь Северин Ви-шковський "Наливайко", який став на коліна і благав короля, щоб той дозволив виступити війною проти Польщі за рестав-рацію Українського королівства"!
І, що б ви думали, король великодушно дозволив, мовляв, воюйте хлопці, скільки завгодно, благословляю!
Знову ж таки, ніхто не переконає істориків, що озву-чення приналежності Наливайка, як князя та полководця, до династії короля Данила, чи хоча б до князів-воїнів, які цю династію рятують, могла завадити його іміджеві. Нехай би навіть цей факт проявився вже під час перебування у Варша-ві під арештом, де, перед стратою в квітні 1597 року, втрача-ти йому вже було нічого. До того ж, зважмо, що брат цього повстанського ватажка Дем'ян Наливайко був літератором, належав до літературного гуртка викладачів Острозької ака-демії, був особистим духівником князя Василя-Костянтина Острозького і пережив свого бунтівного брата на тридцять років.
Невже Дем'ян не вважав за потрібне донести до наща-дків, ким же насправді був його славетний брат Северин та чию волю він виконував? Невже ніхто з численних літерато-рів та придворних князя Острозького, що вважався в той час фактичним правителем значної частини України, не здогаду-вався, якого ж насправді походження брати Наливайки?!
…Що ви досі знали про козацького ватажка Тараса Федоровича Трясила, корсунського полковника? Не напру-жуйте пам'ять. Вважайте, що нічого суттєвого ви про нього не знали, тому що навіть не здогадувалися, що насправді це не якийсь там виборний чи самозваний козацький ватажок, а… Його Королівська Величність король-принцепс України Олександр Кийгородський, що верховодив козаками "під псевдонімом "Тарас Федорович Трясило"!
Відомо, що тривалий час Трясило провів на Січі, де, після поразки в битві з поляками та укладеного з ними навес-ні 1630 року перемир'я, намагався вдруге підняти повстання. Що ж завадило йому відритися перед січовиками, хто він на-справді і яке його як нащадка короля Данила доленосне по-кликання?
Розумію, що у видавців та ревнителів "Карпатського літопису" завжди віднайдеться "сильний аргумент" — мовляв усі ці королі були підпільними, і не відкривалися вони перед народом, і навіть перед січовим козацтвом, тільки тому, що дуже вже хотіли померти глибоко законспірованими!
Але в такому разі читач має право сказати: то й гріш ціна їхній конспірації, яка впродовж століть заважала підні-мати волелюбний дух народу, зміцнювати його гордість і пропагувати ідею відродження незалежного Українського королівства! Гріш ціна їхньому королівському правлінню і всій їхній королівській династії! З таким же успіхом, і так само бездоказово, автори літопису могли оголошувати назва-них дійових осіб української історії законспірованими наща-дками візантійських імператорів, чи й самого Аттіли, вже да-вно перехрещеного деким із наших літераторів та істориків на "князя Гатила".
А ось який повчальний діалог відбувся в липні 1665 року між Августином Добровольським, такою собі особою, наближеною до імператора України Любомира Кийгородсь-кого, і полковником Іваном Богуном:
" Наш князь Августин Добровольський сказав Іванові Богунові таке: "Коли б тоді Богдан Хмельницький, та відразу покликав короля Любомира, то наш король був би дав йому титул князя і назначив його воєводою Української корони, і, таким чином, його сини були б спадковими князями. А так він сам погубив, і увесь свій рід, і десятки тисяч українців, і Україну. Видно, Господь не щадить тих, хто хоче сісти у Ки-єві проти волі династії Рюриковичів-Кийгородських" !
Тепер, шановні, ви розумієте, з чого насправді поча-лися проблеми у гетьмана Хмельницького і всієї його "Хме-льниччини"? Отож бо! Але це ще не все. Послухайте, як на це твердження відреагував войовничий полковник Богун:
"Коли б то я був гетьманом і почув такі слова, то від-разу би покликав короля-принцепса Любомира Кийгородсь-кого на його предківський Київський престол, і ми б уже з того дня мали відновлене Київське королівство, і народу б стільки даром не погинуло".
Пробачте, але я дозволю собі не коментувати подібні пасажі – а їх ще можна було б цитувати й цитувати!.. Вже хоча б тому не коментувати, що жодним коментарям вони… не підлягають. Ото вже справді: "блажен, хто вірує…".
* * *
Як мені нещодавно вдалося з'ясувати у розмові з од-ним із сучасників, наближених до імператорського двору (імені якого, на його прохання та з метою конспірації, не роз-голошую), після смерті в квітні 2006 року останнього, але до-стославного короля-принцепса України Михайла Луцика-Кийгородського, трон український ось уже впродовж стіль-кох років сирітно пустіє. Виявилося, що спадкоємця король Луцик-Кийгородський не мав, а відтак королівська династія нащадків короля Данила увірвалася. Та, поки хранителі цієї династії і корони бідкаються з приводу того, кого ж їм тепер у черговий раз підпільно, конспіративно коронувати, дозво-лю собі висловити ще кілька зауважень і порад.
Передусім, я не радив би вдаватися до підпільної коро-нації нового підпільного короля-принцепса України.