– Досить на сьогодні кровопролиття. Забагато від минулої ночі пішло з життя тих, кому ще жити і жити...
Великодушні слова, та за ними холод чарів, які плете давня, і темні очі нині крижані і безжалісні.
– Хай ідуть, якщо вони не розкажуть...
Та Марен обірвала Дельфіна.
– Вони не розкажуть, це я можу гарантувати. Забирайтеся, поки ми не передумали. Ваша здобич тепер недосяжна, і ви це розумієте.
Давня дочекалася, коли двоє чоловіків, підтримуючи один одного, бо обоє були поранені, зникнуть за рогом, і попрямувала до будинку.
Пантера підійшла до Яроша, тернулася об його ногу.
– Твоя захисниця?
Очі королеви зблиснули зневагою, вона поморщилась: на кисть руки стікала тоненька вервечка крові – її величність зачепили у сутичці.
– Мою пантеру Жахом Ночі називають, пірате!
– Жахом? Справді? – піратський капітан погладив пантеру так лагідно, що зверхність на мить злетіла з Герди, королева невдоволено пирхнула.
Великі золотаві очі пантери ясніли морем.
– Мені подобається твоя подружка. Продай її мені.
– Не продам. Відвезеш мене до Олександра, тоді я тобі свою пантеру подарую, – солодко пообіцяла королева.
Жах Ночі рикнула, вдаривши кігтями по землі. Королева налякано відступила.
– Хто такий Олександр?
– Ти не знаєш Олександра, пірате? Він король, правитель земель Аталя і мій чоловік, – здивувалася Герда, та пиха одразу взяла гору: – Без мого дозволу Жах Ночі мене не покине. І не мрій, що зманиш її!
– А вона розумниця, Соколе. Якщо так далі піде, у твоїй команді буде більше жінок, ніж чоловіків, – Марен не поспішала увійти, чекаючи інших. – Заходьте всередину, вечоріє, шум міг почути якийсь патруль.
Герда поквапилась сховатися у гостинному будинку, за нею увійшов Дельфін, а Ярош затримався.
– Якщо не бреше, вона – королева Аталя, а ця земля по інший бік моря, – дивлячись давній у вічі, мовив Ярош. – У тих двох імперська зброя, та самі вони не імперські солдати, однак відбиток злої волі столиці Імперії на них відчувається. Минулої ночі я зустрів чотирьох давніх, хоча вас майже не лишилось у цьому світі. Я бачив зірку, зняту з неба, й молодого чаклуна, втілене закляття, що тривалий час живе саме по собі, а минулу ніч пронизали такі могутні чари, що їхнє відлуння дзвенить і досі. Що тут відбувається? Скажи мені, Марен.
Давня відвела очі, замислено зітхнула.
– Я розповім тобі, Яроше Соколе. Але не зараз... Коли ми вийдемо в море і воно зможе всіх нас захистити. Можеш не вірити мені, але ти знаєш, що було б нині, якби я не казала тобі правду.
– Домовились, – відчувалося, що насправді піратський капітан не має вибору. – Я пам'ятаю, за яких обставин ми зустрілися вперше, і тому – так, я розумію, що на тому помості мої б муки не скінчились. Тільки я ніяк не втямлю, нащо ти це робиш.
– Просто прийми мою допомогу, якщо зможеш, піратський капітане.
– Я вже її прийняв, – осміхнувся Ярош. – У команді мого корабля ще не було давніх.
Він увійшов до будинку. Марен переступила поріг останньою, та перш ніж зачинити двері, вона намалювала на дереві захисний знак, чиє примарне світло дуже швидко поглинули присмерки.
...Ярош Сокіл ішов містом. Світило полуденне сонце, та воно згасало, взяте в полон тьмяними хмарами. Такі хмари несуть у череві не життєдайну воду, а загибель. Ярош розумів, що треба будь-що сховатися від цього дощу, бо інакше він теж безславно згине. Тільки де схоронитися від такої зливи?..
Сліпуче спалахнуло вгорі, та за блискавкою не прийшов гуркіт грому. Повітря змінювалося, напитуючись відлунь лиховісних заклять. Від страху здавило нутрощі, скрутило їх у клубок.
На вулиці виходили налякані люди, перемовлялися між собою. Вони не розуміли, але відчували, що коїться щось жахливе. А тоді беззвучно спалахнуло знову, наче блискавиці кинули мерехтливу сітку на місто, спіймали його у нерозривні сяючі тенета.
Ярош не витримав, піддався страху і побіг. Тільки був він не Ярошем Соколом, капітаном піратського корабля, а маленьким хлопчиком, якого втішити могла тільки рідна людина.
Упали перші краплі, й мешканців міста охопила паніка: вони бігли світ за очі, та ні для кого не було порятунку того лихого дня, що обернувся мороком прадавнього закляття.
Хлопчик тікав від чорного дощу, що важкими краплями барабанив по місту. Дощ спалював усе живе, чого торкався, а на кам'яних стінах колись щасливих осель залишав темні масні патьоки. Хтось падав одразу, дехто продовжував бігти, мовби не помічаючи, що з ним відбувається під дією чарів: попелом відлітало волосся, одяг, шкіра, тіло...
Закляття впливало на кожного по-своєму, та воно мучило й убивало – кого безмовно, а кого катувало, змушуючи кричати і корчитись на бруківці, дряпаючи себе, неначе це могло втихомирити біль.
Та гіршим за крики були ридання під зачиненими дверима. Люди прохали близьких і сусідів, яким пощастило сховатися від заклятого дощу, впустити їх у будинки, але порятовані були глухими до сліз і благань тих, кого ще вчора поважали і любили. Жахіття близької загибелі перекреслило вірність, кохання, захоплення і родинний затишок – перекреслило все добре, що було на тій землі.
Сірий морок закляття, чорний дощ і червона кров... Три кольори, які лишилися у світі того дня. Кров червона, і безумство того ж кольору... Коли до чорної зливи домісилася кров, ті, хто ще тримався під натиском закляття, здалися. Вони кидалися на співвітчизників – хтось, опанований безумством жорстокості, а хтось, щоб позбавити від страждань своїх близьких. Вони мстилися за байдужість і рятували від безумства, яке торкнулося їх самих чорними краплями заклятого дощу.
Горде і вільне місто вмирало, втрачаючи своїх громадян один за одним, і нікому було його захистити. Зраджене місто захлиналось у мороці і болю. А коли земля напилася вдосталь, між каменями бруківки виткнувся перший паросток пшениці, червоної, як пролита невинна кров.
У проклятому чужою волею місті виростали червоні квіти – проліски й орхідеї, троянди і ромашки... Кров засівала вулиці житом і пшеницею смертного врожаю, а по стовбурах і гілках дерев повзли багряні пагони кривавого плюща, стелилися килимами соковиті червоні трави. Там, де гинуло людське життя, народжувалось інше, страхітливе і смертоносне для всього живого.
Захеканий хлопчина добіг до свого будинку, зазирнув у прочинені двері. Темно, порожньо...
– Мамо! Мамо! Де ти, мамо? – голосив хлопчина, оббігаючи будинок.
На подвір'ї квітли яскраво-червоні ружі, яких ще вранці тут не було. Земля рясно посипана попелом.
Хлопчина сторопів, серце гупало болем, намагаючись пробити собою грудну клітину.
Праворуч від дитини ворухнулася тінь, набуваючи обрисів вродливої жінки у довгій полотняній сукні.
– Ходи до мене, синку, – лагідно покликала вона. – Попіклуємося разом про наш новий квітник.
Вона ступила крок до хлопчика, але той налякано відсахнувся від тіні, що обернулася на його матір.
– Ні! Ти не мама! Ти не моя... мама!
Хлопчина утік назад, на вулицю, але там уже теж лиховісним червоним вогнем мерехтіли живі квіти передчасно обірваних життів. Квіти вабили торкнутися їх, сотнями голосів благали припинити їхні страждання, розділити їхній біль...
Червоні квіти і тіні тих, хто так і не переступив межу смерті, щоб колись народитися знову чи стати частиною світу, як казали хлопчику вчителі у школі. Червоні квіти, тіні і морок прадавнього закляття... Нетривала злива облишала прокляте місто, випалюючи своєю не повністю розтраченою силою всю долину.
І більше не буде друзів, з якими можна гратися, не буде вимогливих вчителів, що так багато знають, не буде мами...
Хлопчик упав на коліна і розплакався. Тінь матері нахилилася до нього, ніжно торкнулася щоки, стерла сльози.
– Синку, ти такий самотній. Я так мало бачила тебе останнім часом, коли ти пішов вчитися. І нащо тобі вчитися, якщо ми можемо бути разом вічно? Чому тебе можуть навчити такому, що би не знала твоя рідна матір? Ходи до мене, дозволь, я тебе обніму...
Все ще не стримуючи задушені ридання, хлопчина повис на шиї тої, що була така схожа на його маму, і тінь несміливо обійняла його, притулила до себе.
Вона вже не відпустить його, не дозволить знову відчути самотність, і те, що він пережив чорний дощ, ще нічого не значить. Попіл до попелу, а на крові виростають такі духмяні вогнисті квіти...
Ярош стояв посеред темної вулиці, де під будинками розрослися розкішні червоні ромашки.
– Зірви нас... Зірви нас... – лагідно шепотіли ромашки, хиталися у такт своїм словам. – Дізнайся, чи любить тебе хтось?.. Чи жде тебе кохана?.. Запитай не в зірок, запитай у нас про свою долю...
Піратський капітан і хотів би позбутися цього страхіття, та не знав, куди йти. Він заблукав у проклятому місті, де владарювали морок вночі і сутінь удень. Удруге не знаходив звідси шлях.
– Яроше, – тихо покликав чоловічий голос.
Піратський капітан озирнувся.
До нього йшов чоловік у синій формі листоноші зі шкіряною сумкою, перекинутою через плече. Він був середнього зросту, темне каштанове волосся рідкими хвилями спадало на плечі. Не тінь, та хіба зрозумієш напевно у густих присмерках?..
– Піратський капітан Ярош Сокіл? – запитав незнайомець.
– Так. Чого тобі? – насторожився пірат.
– Вам лист, капітане, – листоноша простягав йому синій конверт.
– Давай сюди, – Ярош висмикнув конверт з його руки, відкрив.
Але всередині аркуш виявився чистим.
– Тут нічого нема!
– Ви напишете тут усе, що захочете переказати своїм друзям, – ці слова чоловік проказав дуже спокійно, бач, не вперше. – Я передам лист тим, хто залишився в земному світі.
– Але ж... я живий, – Ярош роззирнувся: жахливе місто зникло, вони стояли посеред безмежного простору, що навіть виднокраю не мав.
Листоноша кивнув на знак підтвердження, аркуш у руках Яроша танув туманом.
– Якщо я живий, чому ти прийшов до мене з таким словом?
– Візьми мене з собою, – проказавши це, тінь незнайомця відступила. – Я сам знайду тебе, піратський капітане.
По сірих куп'ях, мов по хмаринках, ішла Марен.
– Ходімо назад, – без почуттів сказала вона, – на площу, повз червоні стіни, повз палац, повз безмовну варту.
– Не вір їй, – тихо попередив листоноша.
– Ходімо, – Марен простягнула руку.
Але в очах у давньої не було темної глибини!
Ярош відсахнувся.
– Назви моє Ім'я, і я піду з тобою!
– Ти і без Імені підеш зі мною, людино, – прошипіла вона, змінюючись...
– Яроше, прокинься! – Ітана трусила його за плечі.