Легенда про юну Весну

Дев'ятко Наталія

Легенда про юну Весну

Авторське читання твору можна знайти тут: https://toloka.to/t67680

РОЗДІЛ І

По мокрій гальці шльопали босоногі діти. Двоє дівчат і двоє хлопчаків.

Хлопці, без сумніву, брати. Влад — старший, серйозний, найвищий з компанії, витягнувся за цей рік. Митько років на три молодший, кучерявий, мов янголя, та надто хитрющий погляд як на мешканця небесного світу. Анжела і Христина — давні подруги, ще в одній пісочниці гралися. Вони теж виросли за рік, досягли того віку, коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку підлості.

Діти бігали по берегу, бризкалися, дражнили вожатого, що тримався подалі від води. Дорослий хмурився, але мовчав. А діти веселилися, як хотіли: це були їхній табір відпочинку, їхнє море та їхні чайки, які сварилися через недолугу рибу. А новий вожатий залишався чужим, хоча пройшла вже половина партії, хай симпатичним і поступливим, знав безліч ігор і дивних історій, та однаково чужим. Такого статусу нелегко позбутися.

Нарешті вожатий не витримав, розсміявся і пристав на гру.

День хилився до вечора, сонце золотою каймою підкреслило гори і заховалося. Розлетілися чайки-забіяки.

Друзі просто вмовили вожатого хоч на годинку залишитися на березі. На диво, дорослий згодився досить легко.

Вони йшли вбік бухт, де під горою починався рідкуватий ліс. Втомлені біганиною, діти більше не вередували, що дуже тішило дорослого.

Терпкий від солі вітер сушив мокре волосся й одяг. Анжела розкинула руки і з лементом "Я птах! Я птах!" побігла назустріч вітру.

Дівчинка зробила коло, підлетівши до Влада, але послизнулась і боляче приземлилася на гальку.

Влад і вожатий одночасно простягнули руки, щоб вона могла піднятися. Та Анжела прийняла допомогу товариша.

— Птах, кажеш, — вожатий сумно всміхнувся, не одразу прибравши руку. — Анжело, ти дійсно бажаєш бути птахом?

Він подивився на дівчинку, і друзі лише зараз помітили, що очі у нього блакитні-блакитні, як вечорове море, і такі ж глибокі й безжалісні.

Але Анжела зовсім не злякалася.

— Так, я хочу бути птахом! І літати високо-високо! Вище неба, вище хмар!

— І битися з подружками за дохлу рибу, — кинув п'ять копійок Влад.

Монетка булькнула образою, потонувши у захваті.

— Та ну тебе! — Анжела надулася.

Та вожатий наче й не почув слів Влада: море дивилося вглиб себе, море думало і, як під час штилю, почуття не відображалися на його обличчі.

— А якщо уявити на мить, що ти дійсно можеш бути птахом, — знову говорив дорослий. — Ти б стала?

— Всі мріють літати, — відповіла за подругу Христина. — Тільки ця мрія нездійсненна.

— Не завжди, — в морі справді було легко потонути, дівчинка відвела очі.

— Розкажіть, — Митько засяяв. — Розкажіть нам казку, як ви розповідали молодшим загонам!

— Казку? — протягнув Влад. — Казки для малечі.

— Не тріщи, про що не знаєш!

Так, брати дійсно були дуже схожі.

— Точно, розкажіть! — попросили разом Анжела і Христина, перезирнулися, змовницьки всміхнулися.

— Діти, а вам до корпусу ще не час? — вожатий повернув їм посмішку, очі звичайні, сіро-блакитні і зовсім не бездонні.

— Ні!!! — розсердилися вже всі четверо.

— Добре, — дорослий поступився. — Розповідатиму, поки ідемо до бухт, а тоді назад і спати.

Друзі мовчки погодилися, про себе подумавши, що заснути в дитячий час відбою — жахливий злочин перед рідним табором і власним сумлінням.

Вони оточили вожатого, налаштувалися слухати.

Врівень з ними берегом йшла плямиста чайка, іноді зупинялася, видзьобуючи з гальки рачків, принесених прибоєм, але потім все одно наздоганяла оповідача.

Палац королеви Тінтірлат, що у місті Дайран, — один з найгарніших палаців, які коли-небудь було побудовано людьми. Тонкі вежі з такими гострими шпилями, що над ними не пролітають птахи.

Птахи знають: шпилі зачаровано, вони тремтять в такт сонячному світлу, в такт серцю і в такт мрії. Й усякий, хто опиниться біля вістря, з радістю віддасть йому своє серце, яке шпиль простромить, обернувши дарувальника на сонячний пил.

Здавна, коли ще не народилася королева Тінтірлат, так місто захищалося від драконів. Але ті часи давно минули, драконів не бачили вже з пару віків, і зараз палац зазвичай славився балами королеви, схожої на хижого птаха. Навіть коротке світле волосся скуйовджене, наче пір'я, а чарівливий сміх схожий на клекіт.

Бали королеви Тінтірлат... Хто не був на них запрошений, ніколи не зрозуміє, що я намагаюся змалювати. Бо не в перемінах страв, дорогих винах і блиску найбагатших панночок королівства їхня привабливість. Не в дуелях, які так часто трапляються в безмісячні ночі, їхня слава. І навіть не в тому, що всі ті двобої тривають до першої крові, їхня шляхетність.

Королева Тінтірлат сувора з порушниками законів.

Ні, щось чарівне, давніше за скали в морі, залишилося в святах, що вибухали гамором у найтемніші ночі. В ті ночі, коли народжується місяць, цнотливий, незаплямований, коли наново народжується саме життя.

Наближався черговий бал, перший цього літа.

Її звали Вєя, як новонароджену весну, коли лише проліски виткнулися зі снігу, розрізали силу зими гострими ніжними пелюстками.

Такою була і дівчина, що носила перше ім'я весни, ніжною, та могла втримати в руках меч, не менш гострий, чим шпилі палацу королеви Тінтірлат, і так само невагомий.

Тільки не знала про це Вєя і ніколи не бачила легендарної зброї. Та й взагалі бачила дівчина небагато, якщо можна виміряти красу світу, що її оточував. Жила вона далеко від столиці, тому мало спілкувалася з чужими. Лише перелітні птахи приносили їй вісті, та ще торгівець намистами, який з'являвся на порозі двічі на рік.

Але вчора їй виповнилось сімнадцять, і батьки візьмуть її на бал до королеви!

Та це станеться через три дні. А сьогодні Вєя розшивала сукню і мріяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою.

Вона не помітила, як довга волосина впала з голови і вплелась у візерунок ще однією доріжкою.

Дощ пройшов позавчора, але в лісі ще пахла волога, чорна від тіней земля. Мовчали птахи, тільки іноді в густих верхівках озивалася зозуля.

Лаолант м'яко ступав по чорній землі, вдивляючись, вслухаючись у звуки лісу. Стріла напоготові, білопера, його улюбленого кольору.

Не знав тоді Лаолант, ким обернеться білий колір в його долі.

Передчуття бриніло в грудях, золотисті тіні ковзали по молодому обличчю вже дорослої, та від того не менш відважної людини.

Передчуття спіймало ціль. Великий олень з гіллястими рогами і такими розумними очима, що рука здригнулася, і стріла влетіла в дерево, затріпотіла.

Біле пір'я вмить офарбилось чорним. Лаолант зойкнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землі, вибив вогонь, і вітром пронісся повз мисливця. Лише із золотої корони, неначе віяла, яке лежало на рогах, впали на траву золотаві жаринки.

Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, він підійшов до того місця, звідки вирвалося полум'я.

На землі лежала червоняста квітка, схожа на щербате серце. Свіжа, наче щойно зірвана.

Лаолант підняв квітку, від духмяну закрутилося в голові, і живе серце здавив холод.

РОЗДІЛ ІІ

Діти дійшли до першої бухти, і Митько побіг вперед, щоб раніше за всіх видертися на улюблений камінь.

— А до корпусу? — залишивши історію, лукаво нагадав вожатий.

Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.

— Давайте ще погуляємо, — заканючила Анжела.

— І послухаємо, — в голосі Христини відчувався мед лестощів.

Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива лишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря...

Митько махав їм з каменя, кличучи перебратися в бухту.

— Не звалися! — гукнула Анжела і побігла до товариша.

— Без тебе — ніколи! — Митько дражнив дівчинку, зображаючи падіння.

І тоді Христина сказала те, що підказувало серце. Збрехала, хоч і не любила брехати.

— Ви тепер їх до корпусу не заженете. Вони тут кожну каменюку знають, кожну стежку. Даремно ви нас послухались.

Вожатий знову пильно подивився на дівчинку, наче намагався зрозуміти, про що вона зараз думає.

— Вірно, даремно, — погодився дорослий. — І що мені тепер робити, Христино? Няньчитись із вами?

— А у вас є вибір? — Христина просто ігнорувала знаки Влада, який показував, що вона ідіотка.

— У вас будуть неприємності, — спробував попередити хлопчик.

— У вас теж, — вожатий не обертався. — Я забрав вас під свою відповідальність. З дружби.

Ні в кого язик не повернувся заперечити, що він їм не друг.

— Ідіть до нас! Там стільки чайок! — покликала з каменя Анжела.

Злякавшись крику, зграя злетіла, ковзнувши тінями по спокійному морю. І зникла в рожевій блакиті вечора.

Діти і вожатий видряпались на камінь. Обійнявши Митька й Анжелу, дорослий заговорив знову.

Дні до молодика пролетіли, мов журавлиний клин, що вертається додому.

До Дайрану потяглися танцюристи і музики. Всім знайдеться робота на свято, і радість торкнеться кожного: для одних розійдеться луною щасливого сміху, для інших — дзвоном монет, які подарують ситі тижні до нового святкування. Не лише в палаці з невагомими шпилями лунатиме музика. На кожній площі, в кожному домі знайдеться своя королева, що вдягне у цю ніч найкращу, хай і не завжди нову сукню.

На вулицях кипіло життя, і карета батьків Вєї застрягла на шляху до палацу. Вони запізнилися, не встигли проскочити до того, як потоки святкуючих виплеснуться із затишних будинків. Лише діти і старі дивитимуться на буйство радощів з вікон.

Будинки полишали з легким серцем: піймані на злодійстві в цю ніч втрачали голову без суду, піймані на підлості втрачали все, окрім життя. Королева Тінтірлат строго слідкувала, щоб в ночі її святкувань у місті царював мир.

Запізнилися... Через Вєю, звісно! А тепер дівчина смикала мереживо хустинки і з острахом зиркала на засмучених батьків.

Не маючи сили чекати, Вєя розчахнула дверцята і зісковзнула в натовп.

До палацу було рукою подати, усього два повороти. Чути навіть, як сурми вітають приїзд нових гостей.

Але юрба розтікалася перед брамою, як море огинає камінь, повертає, відносячи дівчину від входу.

Вєя спробувала опиратися, але марно.

1 2 3 4 5 6 7