Загублена пам'ять

Холодною видалася зима того року. Птахи нальоту замерзали, а сніг рипів, неначе скаржився на життя і голосно кляв людей за свої негаразди.

Якось забрела на узлісся сирітка, маленька дівчинка з містечка поблизу стародавнього лісу, клапті якого ще залишилися на багатостраждальній землі. Від снігового блиску у дитини мерехтіло в очах, та сонце ховалося за пухнасті, вбрані снігом гілки старих ялин, і сяйво на землі тьмяніло. Раз по раз провалюючись у замети, іноді ледь не до поясу, ішла дівчинка далі, дмухаючи на затерплі від морозу руки, – діряві рукавички зовсім не гріли маненьких пальчиків.

Сутінки лягали на землю, присипану вечоровим золотом погожої днини, що добігала кінця. Сів на гілку великий ворон – захиталася гілка, обваливши за дитиною зимове лісове хутро. Тепле біле хутро, що дарує сон, і сон той вічний, лагідний, зимовий...

Притулилася дівчинка до захололого, сплячого стовбура, наче допомоги у сонного дерева попрохала, бо несила їй вже була йти.

Засинала дитина в обіймах коренів розлогого дуба, і тільки ворон тоскно каркав у сутінках.

Раптом тендітна жіноча рука торкнулася щоки дитини, поправила хустину, що з'їхала по русявому волоссю, мовби по сонних думках. Панською була рука незнайомки, хоча й без коштовностей. Нахилилася панночка до дитини, дмухнула на вії, та не сновидіння насилаючи, як зазвичай це робила, а відганяючи смертний сон.

Поворухнулася дівчинка, розплющивши очі, що сяйнули блакиттю у густих сутінках. Побачила дитина чорняву панночку, але не відсахнулася.

– Хто ти? – тихо запитала дівчинка.

Панночка підвелася. Темна на ній була сукня, неначе зіткана із сутінкового туману, крізь який несміливо проглядають сузір'я. Сяйвом місяця, що сходив над небокраєм, плелося мереживо на пелені і по краю рукавів. А зі срібного паска світили справжні зірки, гойдаючись на китицях, зронюючи блискітки на сніг.

– Я – Ніч, – осміхнулася панночка. – А що ти робиш у лісі о такій порі? Ти б замерзла, якби ворон тебе не знайшов і мене не покликав.

Сумно опустила дитина очі додолу. Не могла вона розказати навіть цій дивній красуні, як ображають її однолітки, насміхаються, знущаються, кепкують над мріями і бажаннями, випадково про них дізнавшись. Несила їй було так більше жити: без батьків, без друзів, без коханого. Бо не така вже й маленька була, тільки що найнижча серед однолітків, над якими теж доля познущалася, покинувши напризволяще.

Та господині темряви не треба чути людського голосу, щоб довідатися, що муляє дитяче серце. Присіла вона на сніг, кольори її сукні змінювалися, непомітно переходили у глибокі сутінки, надаючи коштовному сніговому блиску таємничості. Обережно зняла діряві рукавички, дмухнула на закляклі руки, і від того подиху стало тепло-тепло, але не так, як перед тим від зимового сну, що потай підкрався до знесиленої дівчинки.

– Смерті шукаєш, дитино, – мовила стиха Ніч, дивлячись в ясну блакить дівочих очей. – Не шукай. Та мене недарма ти боїшся. Можу я поставити перед тобою випробовування нездоланні, можу одурити чи віддати морозу на поталу. Гралася я людьми, і доки сонце сходить, гратимусь... Але тобі шкоди не заподію.

– І чим же заслужила я таку ласку? – розсміялася дівчинка, і мовби сніг сильніше заіскрився від відлуння її голосу.

Всміхнулася панночка з мінливими нелюдськими очима.

– А ти ще не знаєш моєї ласки. Прихильна я до всіх, чиї серця палкі, воля сильна і хто стає втікачем від світу людського.

Відпустила Ніч дитячі руки і сама встала. Розгорялися сузір'я веселкою на її сукні, і в небі шляхами незвіданими лягали. Хиталися на китицях її паска зорі, неначе давній годинник час людських життів відмірював.

Дмухнув вітер, обсипав чорноволосу сніговим пилом, і сніжинки затримались у волоссі зірочками-крижинками. Мовчазна Ніч дивилася вглиб лісу, роздумуючи, а тоді озирнулася до дитини, що теж підвелася.

– Якщо тікаєш ти з людського світу, то йди зі мною. Бо лише під моїм покровом зникає все, виплекане і збудоване людьми, і тільки справжнє залишається. А ще зостається пам'ять, від якої відмовляються люди заради сучасних винаходів і розваг. Тікай зі мною, дівчино! Весело і вільно буде тобі у моїх володіннях, і час майже не займатиме твого життя.

Однак стережися володінь моїх, дитино! Підступні вони: як відчують, що пригорнулося твоє серце до людського світу, що озирнулася ти, за людським щастям шкодуючи, втратиш владу над темними просторами. Втратиш назавжди владу, а, можливо, і життя.

То підеш зі мною, чи відвести тебе назад, до людей?

Глибокими були нелюдські очі, повні прадавнього вогню, від якого по крові розливається жах і пристрасть, жага, сповнена нестримної радості. Сміливо дивилася в безодню цих мінливих очей дівчинка, а тоді простягнула руку, даючи мовчазну згоду із посмішкою на вустах.

Накрила Ніч дитину зоряним крилом, і спокій повернувся до засніженого зимового лісу. Тільки ворон чорнів на гілці плямою, наче сторож сну, від якого лише навесні можливе пробудження. Й іноді линуло до неба його розлоге "кра-кра".

Коли зійшов місяць, ворон розправив крила і полетів на простір засніженого поля, де ще зосталися шматки поки нерозораного степу.

***

Давно це було. Багато літ відтоді минуло. Прокотилася по тій землі страхітлива війна, де брат воював проти брата, та кров'ю нарешті об'єднала розкраяну людьми країну. Тьмяніли прапори, вицвітали їхні криваві кольори, а тоді замість червоної заграви розлилося на прапорах небо і заколосилося стигле жито.

Хоча і казав дехто, що не на добре, коли сонцю у життєдайній владі відмовляють, а вода хвилею до неба дістає і там лишається. Але не повірили в силу сонця, тільки хліба хотіли і голоду боялися. Відкинули люди прадавнє благословення життєдайного світила...

Жив тоді у тій країні золотого жита хлопчик на ім'я Остап. Любили його батьки, як люблять молодшого у родині, бажаного і довгоочікуваного сина. Ріс той хлопчина вродливим, був вправним у багатьох вміннях, хоч не дуже слухняним. Та іноді у карих очах бодай на мить прокидалося свавілля, приборкане, не потайне і вкрай небезпечне. Не міг бачити себе Остап у таку хвилину, але змінювались його очі, коли дивився він на степові простори чи стояв над гірською кручею.

Так би і прожив своє життя Остап – закохався, одружився, виховав діточок і пішов би у вирій на спочинок, та судилося інше... Було йому років дванадцять, коли батьки вирішили відсвяткувати Різдво у бабусі і дідуся, що жили в селі, яке межувало зі стародавнім Поліссям.

Дорослі гомоніли в сусідній кімнаті, гудів вітер за вікном, спала вкрита сніговим покривалом земля, а барвисті візерунки на білій печі у темряві виглядали чорними. Не спалося хлопцю, якесь щемке передчуття муляло груди, стискало серце, змушуючи битися все швидше і гучніше.

Остап підвівся, тихесенько вдягся і непоміченим шмигонув за двері – туди, де у місячному світлі діамантами ярився сніг.

На вулиці було не холодно, тільки іноді налітав вітер, розгойдуючи чорні кістяки дерев, різав замети тінями, чіткими у місячному світлі. Моторошно стало хлопчику, та йшов він далі, наче кликав його хтось і чекав на узліссі.

Вітер нагнав хмару на місяць, упала бліда темрява на ліс, вдалині завив вовк. Далеко у морозному повітрі рознесло виття понад землею. А тоді хмара відійшла, й Остап побачив її.

Чорна вершниця, вбрана у темні оксамитові шати, русяве волосся розпущене, наче плащем її вкриває, а шкіра перлинно-біла, й очі блакитні, ясні. Весела вершниця, та не людськими веселощами. І кінь її незвичайний, ніби хмара нічна, що конем обернулася, і замість блискавок у нього золота збруя, і золоті копита вибивають із землі фонтани іскор, й очі у коня темні, лихим вогнем потойбічним палають.

За мить роздивився все те хлопчик і запам'ятав на все життя. А вершниця вже скакала далі, і сміх її був дзвоном кришталевих дзвіночків, а волосся сяяло у місячному світлі, жаринами золотавими виграючи. І там, де падали іскри з-під копит дивного коня, розсипом залишалося тліюче самоцвітне каміння.

Зникла вершниця на засніжених просторах, а хлопчик кинувся за нею. Шукав він серед снігу щедро розсипані коштовності, та не через жадобу, а заради пам'яті. Але знаходив лише гарячі камінчики, розжарені світлом, багряні, схожі на яшму, тільки не на застиглу, а на живу, щойно з землі народжену.

Нікому не розказав Остап про нічну пригоду, та здалеку іншими ночами бачив дивну вершницю, і серце його хвилювалося, сповнюючись невідомого досі почуття. Закохався він у ту дівчину, а коли повернувся додому в місто, зробив з багряної яшми браслет, вклав камінці у складний шкіряний візерунок, бо свердлити самоцвіти, щоб нанизати на нитку, рука не піднялася. Була тепер ця річ йому оберегом.

Тепер ще частіше змінювались очі Остапа, наче чужими ставали, очима того, хто бачив набагато більше, ніж інші підлітки, і не раз дивився у вічі загибелі. Особливо часто це траплялося, коли замислено глядів хлопчина на свій оберіг, поринаючи у марево неясних спогадів, що втікали від пам'яті. Носив Остап той браслет, майже не знімаючи, а роки текли повноводною рікою, чий колір люди віддали на своїх прапорах небу.

Змужнів Остап, закінчив школу, були у нього щирі друзі і весела компанія. Та ніхто не знав, чи в змозі хтось, із ким він піднімав чарку за веселим і майже неп'яним застіллям, стати йому побратимом. Зустрічалися на його шляху і вродливі дівчата, які подобалися молодому серцю, та іноді тьохкало воно, як тоді у передчутті напередодні Різдвяної ночі. І тоді сумно ставало Остапу і чомусь нестримно весело водночас, як буває, певно, тільки під час буревію, коли дивишся на стихію, а душа твоя сміється від захвату, що подолала свій жах перед силою давньою і по-справжньому ніким ще нездоланою.

***

Настав травень, над землею шлейфом простяглися пахощі яблуневого цвіту і польових квітів. І здавалося, що зірки дзвенять передзвоном в ясному небі.

Друзі збиралася відсвяткувати на природі настання погожих днів. Вони розпалили багаття, смажили м'ясо, хліб та картоплю, розповідали веселі історії, сміялися, співали, з насолодою вдихали терпкий дим вогнища, неначе у дитинство поверталися. Та не пили, бо пляшка вина, яку вони прихопили з собою, розбилася дорогою.

Весело було друзям, затишно.