Холодною видалася зима того року. Птахи нальоту замерзали, а сніг рипів, неначе скаржився на життя і голосно кляв людей за свої негаразди.
Якось забрела на узлісся сирітка, маленька дівчинка з містечка поблизу стародавнього лісу, клапті якого ще залишилися на багатостраждальній землі. Від снігового блиску у дитини мерехтіло в очах, та сонце ховалося за пухнасті, вбрані снігом гілки старих ялин, і сяйво на землі тьмяніло...
— Що ж ти, сину мій, такий зажурений? І сльози вже спопеліли в очах твоїх спорожнілих, і голос твій вже котрий день стіни ці не чують. Сам себе на самотність ти засудив, навіть діти твої, твої любі донечки, з тобою не вітаються.
Що мовчиш? Чи й про сонце ти більше не мрієш, як нема уже сонця в серці твоєму? Не мовчи, чоловіче, хай то сповідь буде чи останнє до страти слово, та я тебе вислухаю...
Наталія Дев'ятко
Легенда про жито
Тихо. Ніч навколо розправила крила над степом, над курганами. Ходить степом вітер, землі не зачіпаючи, тільки деінде пискне кажан чи зірка зблисне і згасне. Тихі ночі у степу, бо то сон. Зійде сонце, відкриваючи поле, вийдуть люди, щоб почати жати хліб чи жито, застрекотять вбиральні машини, а поки поле спить і марить, що воно досі степ, в якому заховано давні могили...
Легенда про юну Весну
Авторське читання твору можна знайти тут: https://toloka.to/t67680
Придбати паперову книгу можна тут: https://www.yakaboo.ua/legenda-pro-junu-vesnu-fantastichna-povist.html
РОЗДІЛ І
По мокрій гальці шльопали босоногі діти. Двоє дівчат і двоє хлопчаків.
Хлопці, без сумніву, брати...
Пролог
Море тихо гойдало темні хвилі, мінилося примарним зеленим світлом. Здавалося, зачерпнеш солоної води, а в долонях залишиться сяйво.
Капітан Ярош Сокіл стояв на піску, дивився, як за виднокрай опускається місяць, віддаючи золотаве мерехтіння хвилям, які цієї ночі зеленили кордон між небом і морем. Капітан був середнього зросту, підперезаний багряним поясом, озброєний шаблею і пістолетом...
Наталія Дев'ятко
Україно моя
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням. І там, гублячись в далечині прожитого часу, легкою луною, понад водою, понад простором, понад пам'яттю поколінь, які розгубили свою гордість, які скорилися, ледь чутно: "Тиша. Тиша над водою. Тиша під вербою. Тиша місячна..."
Зашуміли верби над водою. Заговорили. Співи вербині місяць гойдають...
Ольга Данилова, чорнява, з трохи рудим відблиском на кінцях волосся і болотистими зеленими очима, задрімала в глибокому темно-сірому шкіряному кріслі, думаючи про своє життя. Ще у шкільні роки Ольга захопилася роботою психолога, і в неповні двадцять три вже мала ліцензію і власну контору. Молода жінка допомогла знайти впевненість у собі багатьом людям, та, ще маловідома, не мала грошей на "розкрутку" і в деякі дні сиділа без діла...
Читати повністю →Я – камінь. Я лежав у земних надрах мільйони років і був частиною великої гранітної брили. Про таких кажуть, що ми – кістки землі, її твердь, основа і суть буття. Я спав, та не бачив снів. Вловлював вібрації землі і відгомін століть: кровопролитних битв, плачів розпачу, замріяних пісень і радісних побажань на весіллях. Та я спав, бо я – криця, я в глибині, і те, що відбувалося на поверхні, мене не обходило...
Читати повністю →