Усім на світі розповів він про те, яка важлива для всього живого ніч.
Там, де над річкою росте розлога вільха, чарівний серпанок не зникав ніколи. Юрчик щоразу сюди приходив і, коли заплющував очі й казав: раз… два… три… – з'являвся місточок. Він переходив річку і опинявся на Березі Щастя.
Так тривало доти, поки він не виріс.
А потім, місточок не з'являвся. Хоч скільки б він не заплющував очі і промовляв: раз… два… три…".
Ставши дорослим, Юрко більше не бачив чарівного містка і не міг, так легко, як у дитинстві, потрапити до заповітного берега.
Час від часу він приходив до старої гіллястої вільхи і, обпершись об її товстелезний стовбур, дивився, як розвівається над річкою ніжно-рожевий серпанок.
Все своє довге життя Юрко відчував Берег Щастя у своєму серці. Плекав, охороняв його... А коли постарів і став дідом, то розповів своїм онукам про незвичайного сірого котика, про небо, що тиждень спало, про веселку, що вміє грати на вербових гілках, як на арфі, про мудрого оленя, балакучих горобців, солов'я і зозулю, черепах, метеликів, цикад і про те, як необхідна ніч.
Він розповідав дітлахам про казковий серпанок і казав, що їхнє дитинство – це і є – справжній і такий заповітний – Берег Щастя.
14.05.15 р.
Казка про хвалькуватого фазана
У річці, що протікала неподалік соснового лісу, жив бобер зі своєю родиною. Увесь час він трудився: ловив рибу, діставав із дна соковиті водорості, збирав на березі сухе вербове гілля
та укріплював свою греблю. Коли з'являлася вільна година, бобер мандрував – плавав річкою, оглядаючи її береги
Одного разу він приплив до плеса – поспілкуватися з ластівками, що жили над рікою – у високому березі… Надвечір вони кружляли над тихими хвилями і ловили мошкару. На широких листках латаття терпляче ластів'ячих новин дожидали жаби. І ластівки, ситно повечерявши мошкарою, вмощувалися на вербі і розказували, де сьогодні бували і що бачили. Так бобер дізнався, що у їхньому краї з'явився один хвалькуватий фазан, що всім розказував, який він красивий, розумний і спритний… Ще ластівки чули розмову двох косарів про те, що в дальньому ставку збираються відкрити загату, після чого вся вода прибуде у річку, і вона вийде з берегів.
Зачувши таке, бобер поспішив до свого житла – запасти харчів, та разом зі своєю родиною назбирати всілякого хмизу і ще дужче укріпити свою греблю, щоб паводок не зруйнував їхнього кубла.
Саме тоді, коли бобер з бобренятами збирали на березі хмиз, до них підійшов фазан (той, про якого розповідали ластівки).
– Бог в поміч! – промовив він.
– Спасибі! – озвався до нього бобер і продовжив: – Лишилося ще трішки укріпити греблю, і велика вода не зруйнує наше житло.
– Ха! Добре, що мені не треба ніякої греблі… Живу просто – в очереті чи у траві, гуляю собі, скільки заманеться… – хвалився фазан. Він і не думав допомагати бобру, а своїми розповідками тільки відволікав його від роботи.
Тієї години повз річки пробігала лисиця. Спинилася: почула, як вихваляється фазан.
– О! Зараз я поласую фазанячим делікатесом, – прошепотіла… тихенько підкралася і плиг...
Переляканий фазан побачив поряд лисицю, підскочив вгору і, злетівши на вербу, закричав:
– Непо-по-добство! Напа-па-дають серед білого дня. Ряту-у-йте!
Лисиця подивилася, що фазан на березі – не сам, трохи покрутилася під тією вербою та й побігла далі.
Настала ніч. Добре натрудившись, бобри пірнули у річку і попливли до свого кубла… Фазан лишився на березі один. Він ходив біля води і хотів перелетіти на інший бік річки – подалі від лисиці, але боявся. Ріка вирувала, стрімко наповнювалася водою… Фазан знову злетів на вербу і пробув там до ранку.
На ранок річка вийшла з берегів, де-не-де пошкодивши греблю бобрів.
Бобри виринули із води і знову заходилися збирати на березі хмиз.
– Бог в поміч! – озвався фазан і, опустившись з дерева на землю, почав розповідати, як минула ніч, що йому снилося, як уночі шуміла річка, і все таке, що йому спадало на думку.
Бобри працювали, слухали мимоволі фазана, потім пірнули у річку. А фазан все розказував… розказував. Потім збагнув, що його ніхто не слухає, і замовк.
Тишу, що нависла над берегом, сполохали гавкіт собак і мисливські постріли. Мисливці підходили все ближче.
Наляканий фазан злетів на верхівку дерева. Помітивши його, мисливці прискорили хід і націлили рушниці. І тоді фазан вирішив перелетіти на інший берег. Але річка була такою широкою… І він, злетівши з верби, при-
землився на боброву греблю, по якій швидесенько перебрався на той берег і зник у сосновому лісі.
Мисливці стріляли. А потім по греблі стали переходити річку. І все ж… гребля не витримала: на середині річки вони провалилися. Розлючені мисливці почали вибиратися з води, з багна, перемішаного з хмизом… І, діставшись берега, довго відмивали свій одяг і рушниці від болота.
Відтоді цих мисливців на березі ніхто не бачив.
Бобер жив, як і раніше: трудився, збирав з родиною на березі хмиз... Прибігав до них і хвалькуватий фазан… Дякував, що зробили таку гарну греблю… Завдяки їй він зостався живий.
Відтоді фазан намагався хоч трішки допомогти бобрам... А коли робота була зроблена, бобри сідали навколо нього, і він натхненно розповідав їм про свої нові пригоди.
15.05.15 р.
Шишка
На узліссі, на високій розкішній сосні росла шишка. Вона була в кілька разів більшою за своїх сестер, чим і пишалася.
– Впевнена, що, коли ми опинимось під сосною, мене помітять першою, – промовляла вона.
Сестрички-шишки слухали її і не ображалися. Адже вона і справді – найбільша й помітніша за всіх. Вони висіли на пухнастих вітах і раділи тому, яка у них гарна матінка-сосна. Шишки невпинно повторювали своїй мамі, що палко її люблять і не бажають з нею розлучатися.
Досвідчена матінка-сосна утішала їх… і турботливо, непомітно, а все ж таки готувала до самостійного, дорослого життя.
Настала осінь. Шишки подорослішали і одна за одною обсипалися з сосни, окрім найбільшої. Дітлахи і дорослі приходили в ліс на прогулянку, помічали їх і охоче забирали з собою.
– Ну, чому я і досі на гілці? Вже всіх давно підібрали… – хвилювалася шишка.
– Всьому свій час, доню! Потерпи, – заспокоювала її мудра матисосна.
Настала зима… Запорошила снігом увесь ліс. Прийшов час зрілості найбільшої шишки. Вона відірвалася від пухнастої матусиної гілочки і впала вниз.
– Ой-ой! Я нічого не бачу! Невже я так довго чекала, щоб ось так потонути у сніговому заметі?
Шишка сердилася. Минуло кілька тижнів, а вона і досі лежить у снігу під сосною. Вона чула, як лісом проходили люди… І їй ставало сумно від того, що її й досі ніхто не забрав.
Аж ось…
– Яке щастя! Невже мене хтось помітив? – раділа вона, відчувши, як піднімається над засніженою землею... – І хто ж це? Хто мене так міцно тримає?! Шишка оглянула себе… Та коли збагнула, що знаходиться у воронячому дзьобі, – втратила свідомість. Трохи отямившись, вона бачила, як її рідненьке узлісся мріє у далині, а вона – летить над луками.
– Невже я таке заслужила?.. Щоб мене ось так тримав воронячий дзьоб… Як тхне! Мабуть, у моєї матінки в цю мить розривається серце… Вона ж все бачила! Бідна матуся, – слізно промовила шишка і відчула, як падає вниз.
– Ох… Ох! Так значно краще... Оце пригода, страшно і згадувати!
Отямившись від такого польоту, шишка солодко заснула. А потім прокинулася від того, що її хтось міцно обійняв.
– І не надіялася, що мене знайдуть у луках, – спросоння пролепетала вона, відкрила очі і побачила, як луки мигтять унизу, а вона летить у кігтистих лапах яструба.
– О, матінко! Що ж за таке невезіння?! Та він же так своїми лапищами зіпсує увесь мій глянець.
Яструб пролетів над луками і кинув шишку біля лісу. Вона лежала в глибокому снігу і намагалася заспокоїтись.
Минув тиждень, а вона спокійнісінько лежала на тому ж місці і спостерігала, як сяє у небі сонце, а сніг поволі підтає... підтає…
– Яке мальовниче довкілля! – аж тепер побачила шишка. – Ліс… Луки… А трохи далі – верби… Цікаво, що там? –
промовила вона і відчула, як позаду хтось дихає. Вона зачаїлась, відчуваючи, як хтось її підкинув у повітрі і схопив.
– Жарко… Хух… Відпустіть! Так недовго і задихнутися! – кричала шишка, не розуміючи, де вона і що з нею відбувається.
Між двома рядами лисячих зубів вона помічала, як наближається до верб…
І ось…Нарешті її відпустили. Вона лежала в сухій осоці неподалік річки і дивилася услід лисиці, що кинулась наздоганяти зайця.
– А тут красиво! Щось нове… не схоже на ліс.
Шишка милувалася берегом і не помітила, як заснула. Прокинулася від того, що котиться луками.
Дві польові миші по черзі котили її.
– Ой! Та ви що? В мене крутиться голова! Мені погано! Облиште таке робити! – благала вона, але миші не слухали і продовжували.
Настала ніч… А шишку все качали… качали... Несподівано неподалік почулося:
– Уг-уг-гу!
Це була сова. Зачувши її, миші сховалися в нірку. Сова тихо опустилася, схопила лапами шишку і полетіла до лісу… Шишка знову опинилася на рідненькому узліссі.
– Рада тебе бачити, донечко! – лагідно сказала сосна.
– Матусю, якби ти знала, що довелось мені пережити! Вже не виблискую, як раніше. Тепер мене хоч і помітять люди, то не захочуть забрати. Від моєї краси не лишилось нічого!
Ось так… Під рідненькою сосною шишка пролежала до весни. Вона бачила, як таємниче пробивається з-під снігу перша травичка, і оживає усе довкола – цвіте... Вона слухала спів лісових пташок і так задивилась на двох лелек, що кружляли у небі, що й не помітила, як до неї наблизився лось. Нахилився. Своїм вологим язиком злизав шишку і пішов далі.
– Мабуть, це останні хвилини мого життя. Прощай, мамо! Прощавайте, ліс, сонце і небо! Як же я заздрю моїм сестрам, що в цю мить знаходяться серед дитячих іграшок або прикрашають сувеніри, – промовляла вона, відчуваючи, як лосів язик ганяє її збоку вбік. Розкуштувавши шишку, лось виплюнув її біля джерела, що знаходилось в іншому кінці луків.
– Хвала лісу! Я жива! Хоч вигляд… просто жахливий! Оце так… Мабуть, така моя доля, – зауважила шишка.
Минула весна, потім – літо... Настала осінь, і шишка із захватом спостерігала за тим, як жовкне зелене довкілля, і дивувалася. Вона давно змирилася з тим, що знаходиться по пояс в землі, і чекала зими, щоб помилуватися білими сніжинками, що вкутають її, і вона солодко засне під пухкою сніжною ковдрою.
Так і сталося.