Іванкові не хотілось розказувати "що?" та "куди?". Бо як розкажеш – ото можна уже і не йти: те, на що йдеш подивитись, відлетить за вітром, як злякана думка. Чомусь воно так…
– Краще не хвалитись! – мовив Ваня до свого друга, коли той так і хотів спитати: "Куди ж ми прямуємо?".
Край села виринули сиві тополі, а далі – ліс. Хлопчики йшли, грузли в снігу поміж струнких, худорлявих сосен... А потім Іванко так тихо, як вуж, що рано прокинувсь від сплячки і виліз на холодний сніг, зашепотів:
– Диви! – і показав пальцем на сосни, що росли на узліссі окремими невеличкими острівцями і, стулившись до купи зеленими маківками, стежили за тим, як внизу – навколо їхніх стовбурів – тане сніг, і жовтіє поверх коріння закам'яніла духмяна смола.
– Що, диви? Що? – не розумів Петрик.
– Та он… – показав Ваня і підійшов до тих сосен. І тільки-но він це зробив, як зграйка загадкових, великих птахів підхопилась з гілок і, безшумно затріпотівши крилами, піднялася над лісом і полетіла.
– Голуби! Великі голуби! – вигукнув Петрик.
– Ну які ж це голуби?! Це ж сови! – засміявся Іванко і побіг до іншого зеленого острівця – там теж були сови, які, зачувши його, змахнули крильми і полетіли над верхів'ям дерев. Аж тільки тепер Петрик їх роздивився.
– Сови? І справді… – здивовано вигукнув він і помчав до Іванка, що простував далі і, широко розчепіривши пальці, розмахував руками, намагаючись бути схожим на них.
Друзі мандрували лісом… неквапно підходили від одного соснового острівця до іншого, а сови здіймалися і летіли.
Крилаті… окаті… вухаті… Їх було так багато! Совам подобалось гуртуватися вдень, на узліссі – поряд з людськими хатами, городами, полем…
– Такого я ще ніколи не бачив! – повторював Петрик, нарахувавши їх кілька десятків.
Іванко дивився на здивованого товариша, сміявсь і казав:
– І як після цього вірити тим, хто каже, що вдень сови нічого не бачать? Тоді б вони не бачили, куди їм летіти, і вдарилися б у якесь дерево… А так, бачиш сам!
30.04.18 р.
Зелена мрія
Іванкові завжди хотілося жити в лісі. Щоб їхня хата стояла у найкрасивішому куточку, де з ранку до ночі співають пташки. Він частенько згадував Славка, що живе за річкою, просто посеред
лісу, і те, як одного разу з Петриком ходили до нього в гості: були в хаті, у дворі, гуляли по лісу і лежали на сіні, яке ще взимку розтрусили навколо годівниці лосі та косулі.
З Петриком весело! Та зараз він – з батьками. Далеко… І хто зна, коли приїде.
Щоб не сумувати, Ваня вирішив сходити до лісу. Спустився до річки, пройшов місточком і попрямував луками. Вдалині визирав Славків будинок… Він височів на пагорку серед дубів і сосен.
"Оце пощастило Славкові! Досхочу гуляє лісовими стежками, бо татко в нього – лісник", – розмірковував хлопець, підходячи все ближче до лісу, що мріяв, розпростерши довкола свої широкі обійми.
Старий ліс духмянів розм'яклими крапельками живиці, вітався пахощами розтрісканих бруньок, кори і обігрітої сонцем землі. Неподалік лісникового двору, на соломі, клубочилися вужі. У таку пору, коли все дихає земною свіжістю, зеленіє, цвіте, вони полюбляють полежати під ласкавим весняним сонцем на чомусь м'якому.
Іванко знав, що Славка вдома немає, тож не став його кликати… Нещодавно той сам йому казав, що на ці вихідні поїде у місто до родичів: погостювати і відвідати зоопарк.
"І навіщо йому зоопарк, якщо живе він у лісі?" – не розумів Ваня, проходячи навколо солом'яної копиці, де внизу, ніби скуйовджені мотки кабелю, лежали розморені вужі.
Хлопчик гуляв лісом, слухав, як весело щебечуть пташки, як від теплого вітру похрускують віти, і під деревами шелестить торішнє, злежане, перемішане з глицею листя, як на високій черемусі розспівується соловейко, щоб потім – увечері – заспівати лісу свою найкращу пісню.
Неподалік залопотіли віти ліщини – закурів жовтий димок від її рясних сережок. Це косуля їх ворухнула, ідучи до годівниці. Думала, там є щось смачненьке: бурячки чи морквичка, порізана кружальцями… Побачила Ваню – спинилась і зникла у тихій гущавині.
Аж ось… неподалік стежки зашурхотів, тихенько похропуючи, їжачок… Обійшов хмиз, сухі, оброслі мохом, колоди, покрутився біля дерев, підійшов до Іванка, що завмер, боячись ворухнутись, щоб його не злякати, і почимчикував далі.
У ярку відцвітали проліски, ряст… Кругом зеленіла тонка, у жовтавих зірочках травичка. Почали потихесеньку розправляти дудочки конвалії, розбурхувати тонкі долоні-листочки, показуючи сонцю стеблинки, на яких красувалась біло-зелена зав'язь дзвіночків…
Було чути, як дружно в озері, що посеред лісу, весну величають жаби. Їх голосний задушевний хорал шириться лісовими галявинками, ярками і затиха під горою.
Хлопчик прийшов до озера. Оглянув його жовті очеретяні обриси і побачив, як берегом біжить видра... Озирнулась і, ступаючи по прим'ятій сухій осоці, підійшла до води, пірнула і попливла попід берегами.
Над озером і над лісом схилилося сонце… А небо, таке ясне і красиве, мріяло про щось своє – задивлялося в озеро, купалося в пахощах лісу і чуло, як замріяно й весело б'ється у грудях щасливе Іванкове серце.
До беріз, що рябіли край озера, прибіг зайчик… Став на задні лапки і дивиться… "Хоч би не злякати!" – подумав хлопчик і враз засмутився – не встиг надивитись. Качки, що з галасом прилинули до води, злякали малого, і той пострибав у кущі.
Качки задоволено пірнали, плавали на чистоводді... "Кря-кря-кря…" – раділи вони, збиваючи з ритму жаб'ячий хор, і, певно, не чули, як радо десь на горі, повернувшись додому, кричали лелеки. Довкола тремтів чарівний гомін бджіл і джмелів, що збирали пилок з первоцвітів.
Находившись лісом, надихавшись його свіжого, п'янкого повітря, Ваня вертався додому. Ішов. Дивився на ліс… на стежку… на годівницю з сіном… на ярок, який ще голубів пролісками… на лісникову хату і на копицю соломи, де і досі вивертались щасливі вужі.
"Як гарно жити у лісі!" – мрійливо подумав Іванко і знову згадав про Славка, який радів, що нарешті поїхав далеко від дому… від лісу… і, напевно, в цей час розглядає тварин у зоопарку.
29.04.18 р.
Золото
Мама каже, що влітку, як тільки скресає ніч, і сонце викочується із-за дубів, – ріка розливає золото… Як це – Іванко не розумів, адже золото важче води – воно б вмить потонуло, і його б ніхто
не побачив. Ще він чув від мами, що їхнє село – край золотих світанків... Що річка Ворскла багатіє ними цілісіньке літо.
Хлопчик не став допитуватись про ці дивні світанки і про золото, а одного разу вирішив-таки сам піти і подивитися.
В ту ранню пору ще всі спали. Іванко підвівся... Одягнувся. І тихесенько, з усіх сил… намагаючись не клацнути дверним засовом, вийшов з хати, а потім – і з двору. Ласька, так звали їхню собаку, нашелешила вуха – почула його кроки, вилізла з будки... Вона ніколи не бачила, щоб він у таку ранню годину ішов гуляти, і ніби хотіла спитати: "Куди ти?"… Та змовчала – жодного разу не гавкнула.
Довкола світало. Все сміливіше покрикували півні: у-ку-рі-ку!
Поки Ваня йшов вулицею, потім – росистими, прохолодними луками, вкритими легким простирадлом туману, до річки – десь там, вдалині, із-за похмурих дубів визирнули золотаво-рожеві промені світанкової заграви.
Річка не спала. Повільно плинула, мріяла, колихаючи між берегами глибоке заспане небо… А воно – синє і густе – принишкло… ніби чогось чекало.
– Ось і прийшов! – сказав хлопчик, ставши на зеленому бережку, під вербою – подалі від очерету, щоб краще розгледіти те, на що він прийшов подивитись.
Він чекав. Бачив, як між землею і небом спалахує медово-вогнисте сяйво, і на диво усім сходить сонце… Ріка підхоплює його перші золочені промені і сміється, дзюркоче, вітається…
Верба, під якою він стояв, мерехтіла блискучим листям, що додивлялося сон літньої ночі, і віталася з сонцем, затамувавши подих. Кульбаба схилила свої білі пухнасті голівки, яких теж торкнулась роса… Вогкі береги пахли холодною м'ятою і ягіром… Десь в очереті протяжно озвалися жаби… За річкою – в гаї – прокинулася з сонцем солов'їна пісня. Зазвучала… Покотилась над луками… над річкою – на схід…
Хлопчик з цікавістю спостерігав, слухав і чекав, коли ж Ворскла розіллє золото, і вся її вода стане золотою. Врешті-решт, йому набридло стояти на одному місці, і він вирушив назустріч сонцю, що вже піднялось над дубами і, зачарувавши небо і землю, розбризкує, розсипає своє променисте багатство. Берег вигравав росою і нагадував зелену мережку, повторюючи вигини річки… Ваня поспішав. І тут його ніби щось затримало… поманило, і він глянув на річку. Ворскла розливала золото! Сяяла... Це сонце зробило її такою!
Її золота гладінь переливалася від берега до берега... Хлопчик стояв, зачаровано дивився... А потім… попростував стежкою, яку протоптали рибалки… Йшов і поглядав на рідке золото, що текло і текло, хитаючи очерета і тонкі верболози, що торкалися кінчиками гілок, ніби пальчиками, вільної хвилі… Він дивився на сонце, на стежку, що звивалась, як вуж, у траві, і не зчувсь, як опинився по пояс в землі.
– Ой! – перелякався він. Вибрався. – І як це могло статись?.. – не розумів Ваня і сердився, бо забруднив черевики, одяг… та і бік трохи зчесав…
Аж раптом почув, як щось, ніби веслом, вдарило об воду. Це був бобер. Він плив від протилежного берега, а від нього – врізнобіч тонким золотим шарфиком розходилася вода. Невдовзі він виринув неподалік із води і зашарудів очеретом.
Іванко тихенько стояв на березі, дививсь на заклопотаного бобра і не помітив, як той зник.
– Куди ж ти подівся? Потонув, чи що? – запитував він, продивляючись очерет. Через якийсь час бобер з'явився... Ляснув об воду своїм широким плескатим хвостом і поплив. Тільки тепер Ваня збагнув, що кубло цього водяного звіра знаходиться під самісіньким берегом.
А він, коли підійшов до води, то відразу помітив купу хмизу, рештки очерету, перемішані з глеєм… Хіба ж він міг уявити, що такою є бобряча хатинка, від якої бобер зробив тунель в березі і… під стежкою.
– Це ж треба! Скільки людей тут ходило – і ніхто не провалився, а я… Наче і неважкий! – дивувався хлопчик і все дивився на річку, що для нього розливала своє золото.
Надивившись досхочу, Іванко вирушив додому.
– Як добре, що я рано прокинувся і прийшов сюди! – повторював він, ступаючи запашними теплими травами, і відчував, що йому пощастило, бо він народився в такому чарівному краї.