Пан Смоктунович був не з родовитих, але зі шкіри пнувся, щоб виглядати не гірше за своїх сусідів та задніх не пасти. Коли збирався кудись, то давав наказ візникові запрягати карету доконче двома парами коней.
І треба ж було в дорозі трапитися лихові — колесо втрапило у рівчак і загрузло. Як не шмагав коней візник, а зрушити з місця не міг. Побіг він тоді до ближчої хати просити допомоги.
Подивився на пригоду селянин-хлібороб та й мовив:
— Накажіть випрягти ваших коней, пане!
Що ж залишалося робити багачеві? Мусив дати знак візникові, щоб той послухався чоловіка.
А господар пішов до хліва і вивів двох своїх хліборобських коней. Напружилися його гривастенькі, аж повиступали у них жили. Раз шарпонули, вдруге — і викотили карету на рівне місце.Пан стояв збоку, порівнюючи своїх коней-красенів із господаревими, та так нічого й не міг зрозуміти. У його племінних скакунів шерсть аж вилискує, м'язи так і грають. А селянські — ледве на ногах стоять, зморені тяжкою працею.
— Дивно мені, чоловіче,— розмірковував уголос пан Смоктунович.— Моїми рисаками вся губернія милується, ні в кого таких нема. А не можуть вони четверо того зробити, що дві твої шкапи.
— Е, не кажіть, пане,— усміхнувся селянин. — У вас звідки коні?
— Оцей з Голландії,— показав пальцем Смоктунович. Говорив він навмисне повільно, щоб дати можливість помилуватися дорогим придбанням.
— Оцей жеребець арабський, а той — наш, орловська порода...
— Отже, бозна-звідки. Не розуміються вони між собою: чужі! — висловив свою думку хлібороб.
— Кожен із них хоче на іншого роботу звалити. А в мене коні родинні: батько і син в одній упряжці. Тягнуть наввипередки, бо шкодують один одного...