Таке могло трапитися будь-коли, навіть сто, двісті, тисячу років тому.
Якось сусідський хлопець Микола, Драгунів син, заскочив до сусідів — у руках він тримав жмут ганчірок, соломи і прутиків, що називалося "клоччям".
— Тітко Марино, мама просила, щоб ви вогню нам позичили, бо батько на полі, нема кому викресати.
Господиня витягнула тліюче поліно із грубки і запхала його між клоччя. Хлопець подякував.
— Казали мати, коли чого треба вам, то заходьте до нас.
— Чого мені треба? — дивилася сусідка услід Миколці, як той розмахував над головою клоччям, щоб не погас всередині вогонь.
Наступного дня тітка Марина завітала до Драгунів.
— Ой, позичте мені макітру, бо нема де сало затерти.
У сусідки Марини була своя макітра, але жінка вважала: раз у неї позичили, то і вона може будь-що брати, адже першою зробила добру послугу.
— Позичте нам, будь ласка, сокиру, — знову прийшла до сусідів тітка Марина. — Мій чоловік дрова буде колоти.
Вдома господар бурчав:
— Навіщо мені сусідська, коли свою сокиру маю?
— Свою можна поберегти, — повчала його дружина, — а сусідської не шкода. Треба їм вогню, то до мене прибігають. Чого це я маю сусідам за так давати?
Закінчилися жнива у полі.
— Позичте, сусідоньки, гарбу, — в який це раз зайшла до Драгунів Марина.
— Мені самому вона потрібна, щоб солому возити, — пояснив сусідці господар. — Та й у вас є своя!
— Яка у нас гарба? Колеса ледве крутяться!
— Сусідко, гнівайтесь-не гнівайтесь, але гарби я вам зараз не дам, — холодно відмовив їй сусід, якому вже набридли ці часті позичання.
— Господи! — сплеснула у долоні тітка Марина. — Невдячні які, ось і роби після того людям добро.
Подивився Драгун на свою дружину, плечима знизав:
— Годили-годили, а раз не вгодили — ворогами стали!