–Та ж таки Юрик, гить-тіть-тіть!.. Знову він! А чого, якого дідька преться сюди? – непокоївся. – Та відомо ж, чого: знову щось випрошуватиме. Здаля ж видко, що проситиме! Знати б тільки, що саме".
Миньо загорнув бінокль у ганчірку, швиденько відніс його до клуні і повернувся на лавку. Відтепер хати в долині бачилися йому, мов у вранішньому тумані, та й то лише найближчі. Але Юрика він бачить добре. Ось той уже біля яблуньки-дички, ось наближається до виярка... "А таки щось проситиме. Звісно, що знову позичатиме, гить-тіть-тіть! Задарма, аби лиш про здоров'я запитати, на таку гору не попреться!"
Людей Миньо недолюблював саме за їх здатність позичати. Міг пробачити людині будь – який гріх, тільки не цей, тому що не бажав, просто психологічно не міг позичати — ніколи і нікому. Навіть голки. Бо що таке позичати – як не віддати у чужі руки? Віддати, а потім бідкатися: поверне чи не поверне, побачиш ти ще свою річ, чи доведеться справляти нову, тому що твою не повернули, або повернули мотлох, тріски, дві шпиці замість колеса?
Отож Миньо наперед знав, що не позичить, і той, хто зрідка наважувався щось там випрошувати у нього, теж знав це. На селі не було людини скареднішої, ніж Миньо, та все одно час від часу потреба гнала людей до нього, бо в домашніх коморах його було все, що тільки могло знадобитися селянинові.
Туди, у дві великі комори, та до майстерні Миня, було запхано усю майстрову спадщину його батьків, дідів, трьох дядьків і бездітного двоюрідного брата Мині, кращого теслі на селі, що два роки тому зоп'яну втопився у річці. Кожен із них тримався якогось ремесла, і сталося так, що з часом увесь інструмент і різноманітні вироби їхні перемандрували сюди, на Дику Гору, приєднавшись до того, що було накрадено в колгоспі самим Миньом; і все це — під амбарні замки, на гниття й іржавіння.
Сам Миньо не мав хисту ні до чого, тому скарбом своїм користувався дуже рідко; але ще рідше дозволяв користуватися іншим, й у самому проханні позичити завжди вбачав підступність. Бо хтозна, чи потрібна насправді прохачеві ця річ, а якщо й потрібна, то для чого ( хто й з якого дива скаже тобі правду?!), а головне, чи поверне?
Як би там не було, а Миньо умів і любив відмовляти; та що там, оце вміння відмовляти людині в чомусь возведено було в нього в культ, у високе мистецтво, у душевну насолоду. Бо що таке відмовити людині в чомусь такому, що їй дуже потрібне зараз і чого вона в тебе випрошує, — як не продемонструвати свою зверхність, свою владу над нею?!
Оте своє коротке, як постріл, і містке, як філософська концепція, як закодований у двох звуках світоглядний принцип, "ма'" — він ніколи не випалював одразу, а спочатку довго розпитував, навіщо ця річ знадобилася прохачеві, потім довго, вголос, розмірковував над тим, що, мовляв, скільки всього не май коло хати, все одно чогось та бракуватиме; пригадував, у кого на селі бачив подібну річ, і навіть радив, як би то краще підступитися до того володаря речі, аби врешті-решт випросити…
Аж тоді, запудривши прохачеві мізки, словесно виснаживши його і буквально вимотавши йому душу, розводив руками і, звівши до перенісся майже по-азіатському розкосі очі, що завжди дивилися кожне в свій бік, казав, приміром: " Дак, де ж її, коси цієї, в дідька, візьмеш ?! Ма' коси, гить-тіть-тіть, ма'!..".
А потім ще йшов і йшов услід за гостем, жалкуючи та бідкаючись, що коси ж таки справді нема, а то ж дав би, бо для сусіда, та ще й мало не родича, чого-чого, а такого добра не пожалкував би. Але ж, ото біда, ма' в нього тієї речі, ма'!.. І, що найдивовижніше, поступово й сам починав вірити, що не має тієї клятої коси (хоча їх там, у клунях, зо три іржавіло), а, якби мав, то, ясна річ, позичив би, про що мова?!
4
Зобіду Миньо спустився з Дикої гори, і стежкою, що в'юнилася левадами, почвалав собі до садиби ветеринара Ілька Крамника. Вже у самій ході Миньовій, зумисне уповільненій, вайлуватій, пройнятій такою утомою, якої за весь вік не зазнавало його тіло, проявлялася збайдужілість до землі, якою ступав, людей, до яких ішов, і до всіх тих слів, які мав почути від них і які неминуче мовить він сам.
Добувшись пагорба, за яким починався Крамників садок, Миньо сідає біля криниці, ставить на лавку коло себе пляшку слив'янки та прискіпливо оглядає спочатку тин, яким огороджено криницю, потім лавку, на якій сидить, і все це з такою цікавістю і навіть з подивом, наче бачить їх уперше, чи не може збагнути, хто тут порядкує.
" Таки без бога в голові чоловік... – подумав про Ілька. — Бозна де та криниця, сам чи й раз на рік витягне з неї відерце, бо своя копанка у дворі, а все одно мозолиться біля неї. Для кого старається, гить-тіть-тіть?! Або піде, дурінь, півдня промарудиться біля чиєїсь корови і навіть карбованця за труди свої не візьме. " У мене принцип такий, — каже. – Коли йдеться не про колгоспну, а про людську худобу, гроші — тільки на ліки. Або оце у Гірняка кабанчика кастрував, і навіть келишка горілки не випив, хоч усі знають, що не святий. На роботі, бач, не п'є. Принцип! Дурний піп, дурна його й молитва. Маючи диплом ветеринара, я жив би, як король!"
Миньо зсуває на бік засмальцьований дашок картуза і, примружуючи запліснявілі очі, задивляється на сонце: " Чого ото пражеш, нехрещене? Стовбичиш над горою, і пражиш?..". І, дивлячись на світило, ще довго кліпає, сподіваючись, що воно тут-таки щезне з-перед очей.
Перейти через садок Миньові вже ліньки, а вертатися додому не міг: давно слід було обмізкувати з Крамником " політику моменту" — вираз цей лишився йому у спадок від давньої науки, яку здобував на курсах бригадирів, й означав він, що знову говоритимуть про те, як йому, Миньові, підступитися до посади бригадира чи якоїсь іншої, але "належної".
Після дев'ятого класу Миньо подався був до містечка, щоб навчатися в профтехучилищі, але вже за два місяці повернувся назад, і знову попросився до школи. І в його рідних Спокутах так ніхто й не дізнався до пуття, що ж там, в училищі, сталося такого, що відбило у Миня бажання навчатися далі, тому що на всі запитання він відповідав, наче останніми патронами відстрілювався: "Без такої науки як-небудь обійдусь"..
Перепробувавши його на різних роботах, голова врешті-решт дав Миньові чи не єдиного в колгоспі воза та пару коней і сказав: "Давно збирався відродити в господарстві посаду їздового, бо техніка – технікою, а пара коней в господарстві ніколи не завадять. Й оскільки в армію тебе поки що не беруть, сам ти берися за віжки".
І був уражений тим, як Миньо втішився своєму новому призначенню. Тепер він, бач, мав своїх коней і свого воза! Від самої природи своєї ледащо з ледащ, Миньо почувався на безтарці так, нібито йому довірили водити президентського "ролс-ройса". До того ж, виявилося, що за возом і їздовим у селі справді давно засумували: тому щось із садиби вивезти, іншому щось привезти, а того зустріти на трасі за два кілометри від села... Причому за кожним із цих прохань – нагальна людська потреба, за кожним – щира, аж до приниження, вдячність, і, звичайно ж, випивка при непоганій закусці, та ще й честь і...повага.
Навіть на заняття у вечірній школі він приїжджав на персональній безтарці, мов на крутому БМВ. Відчувши його гонор, директор школи, який завжди вважав себе витонченим психологом та знавцем селянської душі, не раз запитував себе і людей: " У якому це, в дідька, світі, безсумнівно, ним самим у фантазіях витвореному, цей парубійко живе?! Це ж треба так по-біблійному вдовольнятися тим щонайменшим і ницішим, чого ти досяг і що маєш!".
Мабуть, Миньо так і залишився б до кінця днів своїх "при громадському возі", якби ж то комусь там із правління не спало на думку послати його на курси бригадирів. Тільки тому й послати, що прийшла рознарядка, а знали, що роботи від Миня все одно не чекай: або десь на громадських підробітках, або куняє собі на возі і, куди не пошли його, — що богачеві по смерть. Й ось тут психоаналітична теорія директора школи дала несподівану тріщину. Виявляється, що, мабуть, тільки Миньо ладен був сприймати зарахування на ці двомісячні бригадирські курси так, як хтось інший із його ровесників міг би сприйняти хіба що зарахування до загону космонавтів.
Повернувшись із тих курсів, про які, як і про самого курсанта, у правлінні, в косовичній гарячці, просто встигли забути, Миньо з місяць ходив селом у білому креповому костюмі і в дешевенькому жовтому, на моряцький схожому, кашкеті, та щодня навідувався до контори, або брався до райцентру чи й до сусідніх сіл, — усе шукав "соотвєтсвующей своєму образованію руководящей" роботи, але врешті-решт змушений був погодитись на те, що пропонували – піти обліковцем на ферму. Однак пішов ображений, із затаєною злістю й усвідомленням того, що його нахабно ошукано.
І де б він потім не працював: обліковцем, заправником пального, вагарем, завклубом, чередником, нічним сторожем, знову обліковцем і знову заправником, — довго ніде не затримувався, бо, зрештою, яку б дірку у колгоспному штаті ним не затикали, він усюди залишався збайдужілим і недбалим, заздрісно поглядаючи на кожного, хто справді перебував на тій "соотвєтствующей, руководящей": "Одоробло ж, — казав, — а бач, по президіях!". А потім, несподівано для всіх, він подав документи до сільгоспакадемії. І всі були вражені, дізнавшись, що, на хвилі нової лінії партії, згідно з якою, на агрономів мали вчитися тільки ті, хто вже пройшов гарт сільською працею, і має відповідний стаж, Миня прийняли до вузу з самими лише "натягнутими" трійками на вступних іспитах.
5
Ще якийсь час посидівши отак, проти сонця, Миньо звернув погляд на пляшку, тяжко зітхнув, мовби відривав від рота останній шмат, але все ж таки засунув її у кишеню штанів. Одного разу він спробував схитрувати: заховав пляшку тут-таки, біля криниці, у кущах терну, але прогадав, тому розмови з Ільком не вийшло. Крамник наче підгледів те все, бо зневажливо хлюпнув на нього насмішкуватим поглядом, і на звичне Миньове: "Політика моменту така, що бригадир огородньої на пенсію виходить...", несподівано одказав: " А вам, Мироне Миновичу, що з того?! Вас, он, кажуть, й од комори звільнятимуть, бо й там ладу нема".