Говорили про все і ні про що. Настрій у Нелі Григорівни був нікудишній. Катерина це помітила і сказала, що їй не вистачає сексу. Нелі Григорівні треба молодшого чоловіка, який би постійно задовольняв її, – й тоді життя здаватиметься раєм. Ніби й жартома говорила про це, але пронизувала поглядом наскрізь Нелю Григорівну, намагаючись передбачити її реакцію. Чи то не відчула бажаного результату, чи то змушена була пересісти на своє місце, бо комусь забаглося проголошувати новий тост за здоров'я іменинниці, – але вони вже більше не поверталися до цієї розмови.
Упродовж наступних днів Неля Григорівна намагалась уникати Катерину, ніби боялася, що та знову повернеться до розмови про молодого коханця для неї. Але коли ненароком стикалася з нею на фабриці, то обговорювала лише виробничі проблеми. Проте думка про коханця, який обов'язково має бути молодшим від неї, заволоділа не лише серцем і розумом, а й тілом Нелі Григорівни. Вона крадькома від чоловіка роздивлялась у дзеркалі фігуру й груди, залишаючись задоволеною від побаченого. Все-таки у свої сорок п'ять гарно збереглась, так що не було соромно роздягнутись перед незнайомцем. Ця сцена роздягання, яка, звісно, обов'язково мала бути еротичною, декілька разів поставала перед нею, і Неля Григорівна щоразу вносила нові корективи, аби ступінь збудження молодого коханця був високим. То ніжку грайливо поставить на крісло, то затримається зі зніманням трусиків, аж молодому коханцеві дух перехоплює, то дупцею віртуозно покрутить, то ще щось вигадає у своїй бідній голівоньці. Але далі еротичних фантазій справа не просувалась, і Неля Григорівна не уявляла, як займатиметься сексом з молодим коханцем. Те, що він буде молодим, сумнівів уже не мала. Перестала навіть заглядатися на чоловіків-ровесників і тим більше – старших за себе. Але наскільки молодшим має бути коханець? На рік, п'ять чи на всі двадцять? Катерина, здається, говорила, що коли доживе до її віку, то заведе собі двадцятип'ятирічного коханця. І абсолютно Неля Григорівна не уявляла собі, як звабить цього молодого чоловіка, як займатиметься коханням з ним.
Якби у Нелі Григорівни була подружка, то, звісно, поділилася би з нею своїми еротичними фантазіями. Але період подружок давно минув у її житті. Вона зі всіма порвала будь-які стосунки – особливо з тими, які занадто близько, на її думку, підходили до чоловіка. Неля Григорівна була впевнена, що він ніколи їй не зрадить, але водночас дуже добре знала своїх подружок, здатних зворохобити, здається, навіть мертвого, так що не залишила їм жодного шансу. Тепер, мабуть, розуміла, що такі заходи безпеки були надмірними, але минулого вже не повернеш. На фабриці в неї теж не було подруг, яким можна було би звіритись у найпотаємнішому. Можливо, на цю роль найбільше підійшла би Катерина, але вона була замолодою, викала їй, та й сама Неля Григорівна боялася щось розповідати, бо Катерина була з тих, що перекручують будь-яку новину і розносять по фабриці вже щось несусвітнє.
Так минали дні за днями, а молодого коханця на обрії все не було видно. Еротичні фантазії Нелі Григорівни маліли на очах. Гострота відчуттів притуплювалась. А коли чоловік з інсультом потрапив до лікарні, думки про молодого коханця вивітрились із її бідної голівоньки. Неля Григорівна вже не помічала хтивих поглядів молодого лікаря, який очима роздягав її.
17 квітня 2017 року
ПУТІН, ДЗЕРКАЛО І ХЛОПЧИК-ХУЛІГАН
Жив-був Путін. Він ненавидів людей. Дуже радів, коли їх вбивають. В Україні. В Сирії. Мріяв, щоб їх убивали побільше і в інших країнах.
Якось йому зробили дзеркало. Коли дивишся у нього, то бачиш Путіна величним і могутнім. Росіяни пишались і раділи, що в них такий президент, найкращий з усіх на світі. Люди в інших країнах дивувалися, чому росіяни не бачать нікчемність і мізерність свого президента. Але все пояснювали просто: у них не було такого дзеркала, в якому вони могли би бачити викривлене зображення Путіна. Подібні дзеркала колись були в кімнатах сміху. Але в Росії було не до сміху.
Одного разу якийсь хлопчик-хуліган пожбурив у дзеркало каменюкою. Воно розлетілося на друзки. Охоронці схопили хлопчика-хулігана. На нього чекала би люта смерть, але без дзеркала всі побачили, що Путін зовсім не могутній і не всесильний. В одну мить усім стало зрозуміло, що він винен у смертях багатьох людей. Росіяни нарешті усвідомили, що і в їхньому жебрацькому існуванні теж винен Путін.
Путіна схопили за шкірку, посадили в клітку і відвезли до Гааги.
Так завжди буває в країнах, де нема патріотів. Честь нації рятують хлопчики-хулігани.
Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець.
13 липня 2017 року
КОЛЬОРОВИЙ СОН
Щоразу, коли Адам Вишневський ішов повз костел, то пригадував слова батька, що греки відібрали його у поляків. Греками старий називав греко-католиків, українців, і це, мабуть, був єдиний випадок, коли у вузькому колі тато міг саме так назвати людей, поруч з якими жив. У всьому іншому, що не стосувалося костелу, в нього не було жодних розбіжностей з українцями. Принаймні поки батько був живий. Адам жодного разу не чув від нього якихось різких слів з приводу тих чи інших дій українців. За великим рахунком, всі, хто вважав себе поляками, хоча й відчували свою окремішність, але все одно не відділяли себе від української громади. Адама змалку виховували в тому ж дусі. Хоча він чув різні розмови щодо українців, які все-таки мали інші традиції й своєрідну ментальність, відмінну від поляків, однак це зовсім не означало, ніби представники його роду-племені знаходяться у внутрішньому гетто й якось незручно почувають себе, живучи на українській землі.
І лише питання костелу ніби виділялося з-поміж інших проблем, стояло осібно й у той чи інший спосіб нагадувало Адамові про батька. Сказати, що тато заповідав йому розв'язати в Дрогославі цю проблему, – так не було цього. Розмови навколо приміщення храму завжди велися в їхній сім'ї, серед родичів, у вузькому колі посвячених і довірених осіб, – але жодного разу не прозвучало, що костел має бути переданий польській громаді, а українці й так мають досить своїх церков. Адам би згрішив, не сказавши, що завжди існував підтекст у цих словах, і хоча відверто про це не говорили, але думали саме так. Повернення костелу польській громаді витало у повітрі, але повітря, очевидно, було різним, а для української громади – своє. Це питання, як зауважив Адам, уже не було таким гострим для його покоління, як для ровесників батька, що ще залишалися жити. І лише він, молодший Вишневський, ніби відчував моральну відповідальність перед татом. Якби в Адама запитали зараз, як він має розв'язати цю проблему, то навряд чи зміг би щось сказати путнє з цього приводу. І не тому, що не думав про практичні кроки (а таки справді не думав), а просто не уявляв, як це взагалі зробити у наш час. Не можна сказати, щоби Адам Вишневський був прагматиком до мізку кісток, однак і не літав особливо в небесах, коли справа торкалася реальних речей. Єдина слушна думка приходила йому до голови, коли він усвідомлював, що повинні змінитися реалії життя, щоби костел повернули польській громаді. Як би він, Адам Вишневський, не любив свого покійного тата, але самотужки не змінить життєвих обставин.
Нині костел, повз який щодня проходив Адам Вишневський, виглядав у його очах сиріткою. Здавалося, час завмер на місці. Колишній римо-католицький храм був у володінні греко-католицької громади, українців, але в просторі навколо нього ніби віяло порожнечею. Хтось невидимий немов випомпував повітря, щоби залишити костел пам'яткою архітектури, а не діючим храмом. Так усе це бачив Адам Вишневський, розуміючи, як далеко він знаходиться від дійсності, але нічого не міг з собою вдіяти. Усвідомлення, що греко-католицька церква живе повноцінним життям, час від часу навідувалося до його бідної голівоньки, але він не мав змоги ні з ким поділитися своїми враженнями з цього приводу. Найбільше, чого він боявся, що вже ніхто так не думає, як він, а тому нема чого навіть заїкатися, бо ще засміють, вважатимуть божевільним. Іншого разу він думав, що поляки, які мешкають у Дрогославі, мислять так само, як і він, але за замовчуванням не кажуть йому цього. Адаме, це ж очевидні речі, то навіщо ти хочеш струсонути повітря пустопорожніми балачками? А потім йому знову здавалося, що всі дуже далекі від цієї проблеми і живуть своїм життям, а воно на даний момент полягає в тому, аби заробити на хліб насущний.
А колишній костел ніби підтверджував універсальність істини, що засіла в Адамовій голові, – про те, що зупинився час. Годинник на вежі стояв, і, мабуть, ніхто не помітив, коли він достеменно зупинився. Здавалося, греко-католикам було байдуже до цього. Принаймні Вишневський не чув, щоби хтось заїкнувся про годинникового майстра. На весь Дрогослав був єдиний, хто би міг зарадити лиху, – Станіслав Кульчинський, але бідаку вже п'ять років після інсульту прикувало до постелі. Колись і його син патрав у цій справі, хоча був менш визначним майстром, ніж батько, але давно спився, і тепер руки у нього тремтіли, тож ледве давав собі раду, аби перехилити в горло склянку горілки.
Вишневський якраз ішов повз костел (а цей тепер уже греко-католицький храм називали по-старому не лише поляки в Дрогославі, а й українці, так що слово "колишній" аж ніяк не підходило йому), коли почув ніби із дитинства:
– Адаме!
Це справді був голос із дитинства. Він міг належати лише одній людині на білому світі. Вишневський за інерцією ступив ще декілька кроків, аж поки зупинився, проте не наважувався озирнутися, щоби пересвідчитися, що його кличе справді найдорожча для нього людина на світі.
У школі й на вулиці змалку всі кликали його Адамом, з наголосом на другій літері "а". І лише в родині й у вузькому колі обраних він був Адам з наголосом на першій "а". Зараз його покликали саме так, по-рідному, по-домашньому. Він відчув, як тепло приливає до його серця. А ще цей ніжний тембр, ніби голос ішов зсередини душі.
Вони зійшлися, коли навчалися в дев'ятому класі. Здається, раніше не звертали одне на одного належної уваги. Просто однокласники. "Привіт!" – "Здоров!" – ось і вся розмова за багато років.
Адам невиразно пам'ятає той вечір, коли випадково забрів у парк культури й відпочинку на дискотеку.