Чим швидше насував вечір, тим більше воно червонішало й червонішало. А коли за хмарами його зовсім не стало видно, – здавалося, палає небо, скільки очі бачать.
"Бути вітру завтра", – подумала Галина. Не любила вона різких змін погоди. Тоді в неї скакав тиск. Хоч цілий день вдома на ліжку лежи. А хто ж за неї все поробить?
Вже минуло більше року, як син загинув на тій клятій війні. Біль вселився в неї і не виходив. Коли бачить людей, які сміються, не може цього зрозуміти. Її Василька нема, а їм весело.
Син загинув біля Щастя. Чи то містечко, чи село на Луганщині – точно не знала. Ніби насмішка долі.
Випила таблетку перед сном. Тільки-но лягла, як за вікном зашваркотав дощ. Було лячно. Чоловік сторожує на складі. За нього переживає. Два роки тому там вночі побили колишнього сторожа. Бідака й досі лежить паралізований. І зброя не допомогла. Але ж де в їхньому містечку грошей заробиш? Усі фабрики й заводи стоять. Тільки банки, аптеки й бари процвітають.
Галина працювала на швейній. Скоротили її. Не подивились, що син загинув. Адвокат хотів захистити, але з того нічого не вийшло. А як вийде, коли директор швейної – шваґер голови суду? Але є Бог на світі. Виробництво заглухло, директора мало не посадили за крадіжки, тепер все вкрадене на лікарні витрачає.
Думки про сина не покидають її бідну голівоньку. Знає Галина, що це кара Божа. Аби любила Василька після його смерті.
Був він у неї небажаний. Підзалетіла в сімнадцять років. Майбутній чоловік тільки з армії повернувся. Робити було нічого – одружились. Яке вже там кохання.
Коли малому було років п'ять, Галина закохалась по-чорному. До недавнього часу відійти не могла. Він мав дружину, донечку. Скандал був на все їхнє містечко. Мало до розлучення в неї з чоловіком не дійшло. Виїхав її коханець до Києва зі сім'єю. Ніби все вщухло. Лише не в її серці. Довго воно ще тьохкало від згадки про нього.
Дощ трохи замовк – аби забарабанити з новою силою. Несподівано десь зовсім близько блиснуло, аж Галина на мить осліпла, – і відразу бахнуло, що, здалося, хата зараз розлетиться. Шквальний вітер поривався знести дах.
Злякана жінка втиснулась у ліжко, накрившись ковдрою по самісінькі очі, ніби це могло її врятувати, якби справді щось сталося.
Дощ і вітер так само швидко закінчились, як і розпочались. Лише десь далеко двічі гримнув грім.
Галина підвелась із ліжка і хотіла увімкнути світло, проте негода вибила електрику. Молилась довго в темряві, а перед очима стояло обличчя сина.
Все своє життя відчувала, ніби чужий він їй. Хотіла ще донечку, але скільки чоловік не старався, нічого не виходило. Василь горнувся до неї, не помічаючи її холодності. Галину дратувало, що зовнішньо він схожий на батька.
У чоловіка до неї теж кохання не було. Шепотіли, що має на боці коханок, а їй було байдуже. Аби гроші додому приносив.
Стрепенулася лише тоді, коли почула, ніби Лідка, її подружка, з якою разом працювала на швейній фабриці, хоче відбити в неї чоловіка. Поховала вже двох своїх, мала троє дітей. На рік старша від неї, але виглядала молодо. Чоловіки біля неї крутились, але на щось серйозніше не зважувались, пам'ятаючи про смерть попередників. Лідка ж не винна, що трапились їй хворобливі. Але ж людського поголосу не зупиниш. Кажуть, що це вона звела зі світу своїх чоловіків.
Галина стала стіною за свого. І в ліжку лагіднішою була, ніж зазвичай, і щось смачненьке стала готувати. Чи це допомогло, чи в чоловіка клепка в голові спрацювала, але відстав він від Лідки. А може, та сама його не захотіла.
Коли почалася війна, Галина зрозуміла, що не втримає сина вдома. Після Майдану він враз посерйознішав, ніби поспішав жити. Так йому й казала: "Куди ти спішиш? Ще на твій вік стане!". Ніби наврочила.
Звістка про те, що сина нема, зробила її кам'яною. Всередині щось ніби відірвалося й шубовснуло вниз живота. Ні сльозинки не було. Навіть на похороні не плакала. Не могла. Все тримала в собі. Старші люди казали, що то недобре. Мовляв, ще розумом жінка може поїхати. Потім чула шептунів: не мати це, не любила сина. Була байдужою до цих слів. Що вони знають про материнську любов? І чи розуміють, що таке любити найріднішу людину після її смерті?
Двічі їй із Києва телефонував колишній коханець. Казав, що розлучився. Кликав до себе. Вже нічого не відчувала до нього. Вмерло все. Заблокувала його номер у своєму мобільному телефоні.
Галина не засуджувала дівчину, яка ходила з її Василем. Через півроку після його смерті та вискочила заміж. Таке життя. Мертвим – минуле. Живим – майбутнє.
Після молитви стало легше на душі, але ще довго не могла заснути. Давно вже надумала поїхати туди, де загинув син. А тепер твердо вирішила, що своє сорокатриріччя зустріне в Щасті. Усміхнулася сама до себе – і заснула.
9 квітня 2017 року
СЛАВКО
Він виринув нізвідки. Здалося, що з-під землі. Оксана не встигла злякатись.
– Привіт, – почула.
Голос був той же, що й багато років тому, але перед нею стояв незнайомий чоловік. Втім, очі. Ну, звісно ж, це його очі! І навіть якщо людина змінюється, то очі залишаються. Ті ж самі. Хіба що стають сумними. Раніше були веселі.
Здавалося, кохання до цієї людини й досі жило в ній. Тільки дрімало десь глибоко всередині. А тепер прокинулось і з подивом озирало все навколо себе.
Це був Славко. Її перший. Ну, завдяки якому вона стала жінкою. Якого кохала, мабуть, й досі кохає, хоча потім мала інших хлопців, вийшла заміж, народила дітей, не гребувала коханцями. Навіть старшого сина назвала Славком. Всі думали, що на честь свекра. Лише Оксана знала, що малий носить ім'я її першого кохання.
Тепер Славка годі було впізнати. Старий дід, хоча всього на два роки від неї старший. Неголений. Винувата усмішка на обличчі. Мовляв, вибач, не вдягнув краватку, бо не знав, що зустріну тебе. Та яка там краватка! Одяг на ньому був зачуханий, теліпався на худому тілі, як на вішалці. Штани пожмакані, давно не прасовані. Черевики в болоті, хоча надворі було сонячно. Жодної калюжі навкруги. Це лише чоловіки вміють знайти те, чого нема.
Оксана ніяк не могла зрозуміти, звідки йде оцей запах давно не купаної людини. Та ж від Славка! Здається, вони одночасно це зрозуміли: Оксана – що Славко бомжує, він – що вона второпала, до якого стану опустився.
Руки в нього трусились. Страшна здогадка, ще не викарбувана в словах, залізла до Оксаниної голівоньки. Славко жадібно дивився, ніби розумів, що зараз вирішується його доля. Чи просто всередині нього все перегоріло – і він не знав, на яку суму від Оксани може розраховувати?
У неї задзеленчав мобільний телефон. Глянула: молодша донька. Це надовго. Збила сигнал. Потім зателефонує.
Запитувати було нічого. Відчула, що Славко враз став чужим-чужим, ніби в неї з ним ніколи не було найдорожчого, що об'єднує таких різних людей. Чи насправді воно вже давно обірвалось, а Оксана аж тепер це зрозуміла?
Хтось знову телефонував їй. Навіть не подивилась. Дочекалась, поки телефон замовкне.
– Чоловік турбує? – єхидно запитав Славко. Чи їй це лише здалось? – Може, коханець?
Це вже було занадто! Відчула, як кров шубовснула до голови. Ледве стрималася, щоб не сказати чогось різкого.
Славко усміхався. Це його усмішка. Не призначена для інших. Ніби заглиблений сам у себе.
– Ну, мені пора йти, – невпевнено сказала Оксана.
Він уважно дивився на неї, ніби зважував ситуацію, що склалася, й вирішував, як має діяти.
– Дай пару гривень, – змучено сказав нарешті. – Вип'ю за твоє здоров'я.
Це був найлегший варіант втечі. Для них двох.
Оксана аж занадто швидко порпалася в гаманці, відчуваючи на собі погляд Славка. Нарешті витягнула десятку – найменшу купюру, яка там була. Віддала йому. Їй здалося, що він скептично дивиться на неї. Подумала і вишпортала ще двадцятку.
Коли йшла геть, почула за спиною: "Дякую". Не озирнулась. Не відповіла.
Подальші дні минали для Оксани, мов у тумані. Найбільше боялася знову зустріти Славка. Але він наче розтанув у повітрі.
А потім в Оксани з'явився новий коханець. Набагато молодший за неї. Здавалося, звідала щось незбагненне, чого досі не відчувала. Коли почуття трохи притлумились, згадала Славка. Хотіла побачити його очі – і не змогла.
10 квітня 2017 року
ХАВРА І ГОРПИНА
Коли Уляна завагітніла, то домовилася з Петром: якщо народиться донечка, він дає їй ім'я, якщо син – вона.
Згодом з'ясувалося, що в них буде дві дівчинки. Чоловік сказав, що назве їх Хаврою і Горпиною. Так звали його бабусь, яких він дуже любив. Коли був маленьким, їздив на канікули до них: пів-літа з мамою до баби Горпини на Вінниччину, пів-літа з татом до баби Хаври на Житомирщину. Бабусь уже давно нема, а батьки загинули в автомобільній катастрофі минулого літа.
Спочатку Уляна думала, що Петро жартує. Справді, які можуть бути хаври-горпини! Не те що в місті, навіть у селі, мабуть, уже ніхто так дівчаток не називає.
Мама порадила назвати їй одну донечку Зоєю, а другу – Катею. Проти Катерини Уляна нічого не мала, а ось Зоя викликала сумнів. Не тільки на згадку приходило "змія особливо ядуча", а й були паралелі із Зоєю Космодем'янською. Можливо, радянські піонери й любили її, але в незалежній Україні вона не користувалась особливою пошаною. Ніби випливли факти, що підпільниця спеціально провокувала німецьких фашистів підпалами будівель, а ті розстрілювали невинних людей. Достеменно Уляна не знала цієї історії, але саме ім'я Зоя їй точно не подобалось.
До пологів ще було далеко, так що пристрасті навколо імен дівчаток вщухали. Петро теж примовк, а коли хтось випадково заїкався на дану тему, поспішно переводив розмову в інше русло.
Тільки-но Уляна народила, він перший заговорив про Хавру і Горпину. Вже й теща не вибирала слів до зятя, вже й Уляна заходилась в плачах, і боялись, що в неї зникне молоко в грудях, – але Петро стояв на своєму. Трохи втихомирило жінок те, що Петрові наснився сон, в якому мама казала йому назвати донечок саме Хаврою і Горпиною.
Коли пішли хрестити дітей, старенький священик зрадів. Давно батьки не називали немовлят такими рідкісними іменами. Його слова розтопили серця Уляни та її мами. Дівчинку, яка народилася швидше, назвали Хаврою, а молодшеньку – Горпиною.
Спочатку вдома ніхто, крім Петра, не називав донечок по іменах.