Я! Де? На вокзалі! Люба, зараз, зараз же негайно. Не питай, негайно! Московський перон!
Аскольд почув, як незрима вага зсунулася й впала з його плечей. Легко схопив чемодан (любий, дорогий рудий чемодан). У голові майнула блискуча думка. Нащо черга, позачергово! Стійко, Аскольде Петровичу, п'ятнадцять хвилин у вашому розпорядженні.
Знайшов очима сірий з зеленою смугою кашкет агента. Миттю був біля нього.
— Позачергово.
Агент байдуже пройшовся зором по одежі.
— Документи?
Прочитав телеграму. Вона не справила, на жаль, належного вражіння. Агент сказав в'яло:
— По телеграмі не можна. Надо документи з печаткою.
В очах у нього на хвилину майнуло: "багато вас таких з телеграмами".
Аскольд зрозумів, що наткнувся на упертого й програє бій. Хотів сказати якесь страшне слово, але ніяк не міг підшукати.
— Це ж наукова командировка. (Але пізно, не так треба було, програно).
Агент уперто два рази хитнув головою:
— Не можна, сказав, значить не можна.
Знайомий уже холодок пройшовся знов по спітнілій спині. Розгублено й ошелешено озирнувся навколо, шукаючи підтримки. Збоку зустрів привітні незнайомі очі, що пильно вдивлялися в його лице.
Незнайома людина з молодим чисто виголеним лицем, у сірому коверкотовому костюмі і фетровому м'якому брилі, наблизилася до Аскольда.
— Пробачте, товаришу, вам до Москви?
— Так, до Москви.
— У мене зайвий квиток, товариш мусів зі мною їхати, та захворів.
Незнайомий показав великий зелений квиток міжнародного вагона. Аскольд почервонів — розгубився:
— Але ж у вас купе міжнародного, а я бажав…
— Я віддам його, як звичайний, за тринадцять.
Мить Аскольд вагався. Зауважував — шахрайство, чи ні? Але ні! Каже вголос, спокійно, збоку агент стоїть. Аскольд витяг гаманець.
Гамір вокзалу переборов пронизливий дзвоник і вусатий, схожий на моржа черговий, широко розтуляючи рота, товсто загудів:
— Пе-е-рший дзвоник — Білгоо-ород, Ку-у-урське. Оре— е-ел. Ту-у-ула… Моск-ва, — і вже тихіше додав: — Поїзд стоїть на первім путю.
Аскольд похапливо простяг гроші:
— Прошу.
Незнайомий байдуже відхилив руку:
— Потім. Ми з вами ж в одному купе, поспішайте, дайте допоможу.
Аскольд зі своїм рятівником подалися до першої платформи.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Гостро засюрчав свисток, йому готовно відповіла потужна горлянка чорного паровоза. Поїзд здригнув. У кінці перону з вокзального лабіринту вибігла дівчина в білому. Аскольд повис на сходах, випнувся усім тулубом наперед.
— Майя, Майюся!
Потяг випростався, брязнув буферами — рушив. Дівчина враз зупинилася, лице їй пересмикнула злість.
Аскольд, вимахуючи рукою, гукав:
— Майя, Майюся! Телеграма… Негайно їхати. У Загс зараз же, як тільки по-о-овернуся.
Він ще щось кричав, але голос губився у шумі коліс і до дівчини долітали лише розірвані незрозумілі уривки.
Перонний натовп стооко здивовано й нахабно дивився на дивну сцену. Потяг, вигинаючи зелену спину, швидко зникав за вокзальними будівлями. Дівчина тихо рушила в кінець перону. Злість поволі танула на обличчі. Зажура, перевита болем, заволікала її темні очі.
Дивилася услід потягові скорботно й суворо. А коли дійшла кінця, стала й сказала:
— Божевільний, любий мій…
*
В романах автори, показуючи читачеві героя, припустімо, через півроку після психологічної драми, завжди глибокодумно зазначають, що герой надзвичайно змінився, нові зморшки лягли на його шляхетне чоло, а очі вилучають сум і скорботу.
На жаль, а може на радість, дорогі читачі, про Марича цього не можна сказати. Ми лишили його поза нашою увагою з першого жовтня минулого року, а зараз початок травня, але за цей час він ані трішки не змінився. Високе чоло його не вкрилося новими зморшками, очі не вилучають суму й скорботи. Ніколи сумувати, ніколи вилучати скорботні проміння, бо всю істоту наллято лоскотним напруженням і силою.
З третього поверху "Метрополя" видно радісну, шумливу площу. Сонце топить останні купки зчорнілого снігу. Видно радісних (від весни й сонця) перехожих, видно, як на деревах метушаться граки, а на дахах, хоробро розпустивши крильця, стрибають войовничі горобці. На хідниках де-не-де вже мерехтять картаті сорочки на задьористих фізкультурниках.
Площа раділа запізнілій московській весні, не радів лише Марич. Він стояв біля широкого вікна, напруживши думку, перевіряв — чи все зробив він, що зранку накреслив собі. "Здається, все, — вдесяте думав він, — зброя, одежа, приладдя, їжа… їжа… Що ж ще… Здається все. Так, все. Аби Валентин Андрійович упорався, й рушати".
Унизу на вулиці висока знайома постать, тримаючи під руку жінку, перебігла трамвайну колію, заклопотано, широко крокуючи (супутниця ледве встигала дріботіти за своїм кавалером). Обоє зникли біля центрального під'їзду готелю.
Марич упізнав постать Горського й пішов назустріч до ліфту. Останніми днями учень і вчитель, заклопотані справами експедиції, без слів розуміли вчинки один одного і в розмові їх майже відсутні були запитання.
Охайно підстрижений, з підрізаною, підголеною борідкою, професор Горський здавався ще вищим і сухішим. Пропустивши вперед мовчазну Клавдію Марківну, він ніби знав, що Марич зустріне його й ще з порогу ліфту діловито повідомив:
— Усе гаразд, можна рушати.
— У мене теж все готове, але телеграми від Аскольда ж немає.
Горський роздягся, став серед кімнати й на хвилину замислився, поглядаючи поверх окулярів за вікно. Марич вичікував.
Вчений дивився на ясне небо з білими табунцями хмарок, на залляті сонцем дахи Москви й згодом незадоволено мотнув головою.
— Затримали нас, ех, затримали. Бач, що робиться? Весна. Сьогодні ж треба рушати, бо все до біса піде. Аскольд хай доганяє.
Горський поглянув на здивоване обличчя свого помічника; той ніби питав: "як це так доганяє?", і, посміхнувшись, звернувся до дружини:
— Клавусю, дорогий Віктор Миколайович не знає Аскольда, — і, повернувшись до Марича додав, — уявіть собі істоту, в якої при слові "подорож" починає текти слина, рефлекс, так би мовити. Ми лишимо йому листа… А то доведеться обійтись і цей раз без оператора.
Професор знов задумливо поглянув на ясне весняне небо.
Так, треба поспішати, бо буде запізно. Весна запізнилася й треба вирахувати не то що дні — години. Професор згадав далеку Ангару, тисячі кілометрів простяглися в далину і тисячі дрібних перешкод ще зустріне експедиція. Ось такі дрібненькі перешкоди ввесь час лежать під ногами. То ж вони дотримали його до самого травня в Москві, коли треба давно вже бути, принаймні, хоч в Тайшеті.
Гроші, терміново асигновані ще в березні, якимось робом установи умудрились видати лише вчора, й то половину, й лише сьогодні — решту.
Клавдія Марківна сиділа в кутку, примостившись на великому пакункові, мовчазно й тоскно дивилася на свого любого "хлопчика".
Разом з надмірною любов'ю вона почувала біль і хвилювалася більше за нього. Ці хвилювання були болючіші й неспокійніші за хвилювання вченого. І ось зараз, коли він радіє з перемоги, вона тоскно думає, що там десь у тайзі, за тисячі кілометрів від людського житла, він буде самовіддано тратити рештки свого здоров'я, може, в бруді, в холоді, і голодний, забувши навіть про неї, а вона в той час буде самотньо просиджувати довгі вечори в порожньому кабінеті. Боязка ревність тисла тихо серце — очі заблищали слізьми. Горський глянув на жінку й, помітивши сльози, хутко підійшов, ніжно обнімаючи, здивовано промовив:
— Клавусик, хіба можна плакати, наша взяла, ти зрозумій: по Азіятський Аероліт їду, — й хустиною почав ніжно витирати сльози.
Так їх застав Марич, що вийшов замовляти вантажників.
— Бач, на старість літ милуємось, — усміхнувся Горський і жартома запитав: — А скажіть, Вікторе Миколайовичу, й за вами хтось слізки лити буде?
Марич у відповідь похмуро посміхнувся.
*
Аскольдові перший раз у житті довелося їхати (й так несподівано) в міжнародному вагоні.
Він силкувався не проґавити жодного руху незнайомого громадянина й з точністю до одної сотої мистецьки копіював їх. Та як же ти в біса не копіюватимеш, коли навколо тебе все блищить, вилискує, а ти не знаєш, як його ступнути.
Розглядаючи великі люстра, м'які канапи, електрику, умивальник, зручні полиці, Аскольд здивовано й щиро думав: "Чого тільки доходить наука й техніка".
А товариш вже спокійно роздягся, кинув на поличку недбалу валізку й, закуривши цигарку, привітно звернувся до нього:
— Може, ми познайомимось?
Аскольд заметушився, почервонів, швидко забалакав, стиснувши простягнуту руку:
— От йолоп, так закрутився. Аскольд Горський.
— Павло Самборський. У Москву?
— Так.
— У справах яких?
— Власне, не в Москву. У Сибір. У Москві мушу пристати до експедиції як оператор. Може чули, експедиція розшуку Азіятського Аероліту.
— Звичайно, чув, прекрасна ідея, заздрю вам.
— А ви москвич?
— Як вам сказати, — і москвич і ні.
— Цікаво. А де ж працюєте?
— Я роз'їзний кореспондент "Наукової Думки", оце з Сванетії вертаю.
— А-а, — зрадів Аскольд, — значить, і ви перелітна пташка?
— Як бачите. — Самборський підвівся, одяг піджак і запитав: — Звичайно, не снідали? То, може, до ресторану підемо?
Аскольд покірно й радісно згодився. Йдучи позаду ставної фігури свого нового товариша, що так щиро й безкорисно врятував його, Аскольд остаточно з властивою йому щирістю й легковажністю порішив, що молодий журналіст хлопець свійський, у доску, й взагалі найпрекрасніша людина у всесоюзному масштабі.
У ресторані Самборський зайняв затишний куточок і, взявши до рук меню й картку вин, лукаво запитав Аскольда:
— Ви як, перед сніданком по чарчині коньячку, а? Я грішним ділом того… трохи іноді. Згода?
Аскольд погодився.
— Пляшку сараджієвського, — компетентно кинув Самборський офіціантові, — цитрину з цукром.
Аскольд зроду не пив коньяку й тому з радістю погодився випити, та й гріх було відмовитись, бо щосили намагався показати, що він теж не з лопуцька.
Досі він, коли і траплялося випивати з товаришами, частіше всього глушив пиво й міг випивати солідну кількість пляшок, і тому, цокнувшись з Самборським, ледве не задихнувся від міцного напою.
Опісля другої чарки він уже умудрився хилити так, що рідина клубочком зникала в горлі, а шматок нацукрованої цитрини приємно освіжав рота.
За третьою Самборський лукаво запитав:
— І не шкода було ото вам лишати русяву дівчину?
Запитання приємно вразило й разом з тим заповнило його вже затуманену алкоголем голову легкою зажурою, й він, зітхнувши, нахилився до товариша, щоб розповісти про своє горе й радість.
Самборський налляв йому й собі по чарці.