Змовник, іноземний агент – це той самий недорікуватий красномовець, що перший почепив собі на капелюха революційну кокарду; це той памфлетист, що з жорстокою іронією щирого громадянина назвав себе "прокурором ліхтаря"; це Каміль Демулен, він сам викрив, захищаючи генералів-зрадників і вимагаючи зовсім недоречного пом'якшення кари. Це – Філіппо, це – Еро, це – жалюгідний Лакруа. Змовник, іноземний агент – це батько Дюшен, що ганьбить свободу своєю ницою демагогією, той, чиї брудні наклепи викликали навіть співчуття до Антуанетти. Це – Шометт; щоправда, ставши на чолі Комуни, він виявив себе людиною лагідною, приступною, поміркованою, приязною і доброчесною, але ж він був атеїстом. Змовники, іноземні агенти – це всі ті санкюлоти в червоних ковпаках, у карманьйолах, у дерев'яних черевиках, що силкувались перевершити якобінців патріотизмом. Змовник, іноземний агент – це Анархасіс Клоотс, захисник роду людського, присуджений до страти монархіями всього світу; але його треба було боятися: він був пруссак.
Тепер усі ці лиходії, і несамовиті, і помірковані, всі ці зрадники – Дантон, Демулен, Ебер, Шометт – загинули на ешафоті. Республіку врятовано; одностайний хор похвал від комітетів, з усіх народних зборів лине назустріч Максимільєнові й Горі. Добрі громадяни вигукують: "Гідні представники вільного народу, марно сини титанів пихато підвели голову: благодійна Гора, оборонець Сінаю, з твого розбурханого лона сяйнула рятівна блискавка…".
У цьому хорі певна частка хвали припадає й Трибуналові. Як приємно бути доброчесним і яка солодка серцю непідкупного судді вдячність суспільства!
А проте серцю патріота є чого дивуватися, є підстави тривожитись! Як? Невже не досить було Мірабо, Лафайєта, Байї, Петіона, Бріссо, щоб зрадити народну справу? Невже на це потрібні були ще й ті, хто викрив цих запроданців? Як? Невже ці люди робили Революцію тільки для того, щоб її занапастити? Виходить, ці великі натхненники величних подій готували разом з Піттом і Кобургом трон для Орлеанської династії або опіку над Людовіком ХVІІ? Як? Дантон – це був Монк? Як? Шаметт і еберести, ще підступніші за федералістів, яких вони присудили до гільйотини, прагнули загибелі держави? Але чи не побачать завтра голубі Робесп'єрові очі серед тих, хто сьогодні шле на страту підступних Дантонів і підступних Шометтів, іще підступніших? Де ж урветься мерзотний ланцюг зрадників, що зраджують один одного, де урветься проникливість Непідкупного?".
Степан Аркадійович закінчив читати, обвів поглядом пророка кабінет, трішки зупинившись на Вікторові Андрійовичу та Галі-Гертруді, а відтак, відчувши себе переможцем, запхав томик Анатоля Франса назад до кишені. Філософ був чудовим актором, але його артистичність виявлялась у пафосі, а не в змісті. Віктор Андрійович, а тим паче Галя-Гертруда мало що зрозуміли з того чтива, хоча були захоплені його мелодійним голосом, словами, що завдяки інтонації то йшли догори, то спадали, мов з водоспаду, а то текли невимушено, мов степова річка спокійно котить свої води. На Віктора Андрійовича навалилася байдужість. Йому було все одно, що зараз говорить Степан Аркадійович, чи він мовчить, чи ходить на руках по кабінету. Все-таки словесний артистизм Філософа доконав його. А Степан Аркадійович мовчанку Віктора Андрійовича і пришелепкуватий вигляд Галі-Гертруди витлумачив по-своєму – як запрошення до подальшого розвитку своєї думки. Ніби все життя він учився на літературознавця чи літературного критика, мало не вічний пацієнт психушки став коментувати щойно сказане:
— Ви відчуваєте, як широкими мазками через головного героя роману "Боги жадають" Анатоль Франс подає основну рушійну силу французької революції: лише у пошуку вічних ворогів, нещадній розправі з ними можливий революційний поступ? На догоду революційній доцільності стирається грань між мерзотниками і чесними людьми, всі вони однаково стають жертвами революційного молоху. У безкомпромісній революційній боротьбі за уявні ідеали гинуть і безневинні люди, життя яких покладено на алтар схибленим на революційній ідеї. Затьмарений розум Еваріста Гамлена, колишнього художника, а під час описуваних подій спочатку присяжного засідателя Революційного трибуналу, секційного комісара постачання військам пороху та селітри, а потім члена Генеральної ради Комуни – цей затьмарений розум доходить, здається, до парадоксального запитання: "Невже ці люди робили Революцію тільки для того, щоб її занапастити?". І далі: "Де ж урветься мерзотний ланцюг зрадників, що зраджують один одного, де урветься проникливість Непідкупного?".
Здається, Степан Аркадійович лише входив у смак екзекутора, проте його благим намірам не суджено було збутися, бо до кабінету увірвалась Юля, якій повідомили про повернення Філософа. При одному погляді на начальницю войовничий дух Степана Аркадійовича моментально вивітрився, доволі високий чоловік у буквальному розумінні цього слова змалів на очах, згорбився, скукожився і не знав, як має користуватися своїм тілом, що стало незграбним.
— Що ви тут робите, Степане Аркадійовичу? – Юлія Володимирівна метала громи і блискавки. – Марш до палати!
Філософ похнюпив голову і слухняно вийшов, розуміючи, що тепер його свобода і вільне існування в цьому світі будуть обмежені якщо не навічно, то на суттєвий термін часу.
— А вас, Вікторе Андрійовичу, я попрошу до себе! – Юля намагалася не дивитися йому в очі, скерувавши свій грізний погляд на Галю-Гертруду. Бідна дівчина відчула себе винною в тому, що сталося.
У своєму кабінеті Юля дала собі волю й добряче позбиткувалася з Віктора Андрійовича, як начальниця з підлеглого. Але найбільше її дратувала його мовчанка. О, вона знала, що це означає вищу ступінь зневаги з його боку. Мовляв, ти собі кричи, скільки тобі влізе, а я все одно тебе зневажаю, і сила, і правда на моєму боці, скільки би ти не вважала себе правою. Юля розуміла, що перевищує небезпеку, яка нависла над їхнім закладом, бо Степан Аркадійович повернувся і нічого лихого не трапилося, та й в принципі не могло трапитися. Звичайно, вона була проти ліберального ставлення Віктора Андрійовича до Філософа. Оті всі дозволи покидати заклад ні до чого доброго призвести не можуть. Якщо людину визнали психічно хворою, вона повинна лікуватись у закладі, а не швендяти туди-сюди. Підлікували тебе, витримали термін, рекомендований наукою і різними чиновницькими циркулярами, — можеш іти, але пам'ятай, що завжди є нагода повернути тебе назад. Хоча в глибині душі Юлія Володимирівна визнавала професіоналізм Віктора Андрійовича, але це було так глибоко, що посада начальниці не дозволяла їй бути слабкою у її розумінні та йти на поступки навіть такому професіоналові, як Віктор Андрійович. Проте найбільше її зараз мучило не це. Вона панічно боялася, що про цей випадок дізнаються в обласному управлінні охорони здоров'я. О, в неї стільки недоброзичливців! А скільки людей мітить на її місце! Якщо її звільнять і вона працюватиме простим лікарем, як Віктор Андрійович, всі побачать, що на його тлі вона виглядає нікчемою. Саме адміністративна посада начальниці давала їй можливість керувати професіоналами. З плином часу Юля все більше віддалялася від, власне, психіатрії, вже й не пам'ятала, коли читала якісь новини чи заглядала в пошуках нових відкриттів до Інтернету. Вона не знайшла себе і в ролі завгоспа, яким зазвичай стає керівник будь-якої установи, але всі ці ремонти, купівля необхідних матеріалів, вибивання коштів у високих кабінетах, тусовки з представниками різних політичних партій, які допомагали закладу, — були їй ближчими, ніж, власне, лікування хворих і турбота про них.
Коли Юля, вичерпавши енергію, у знемозі закурила, Віктор Андрійович, у якого сьогодні було багато роботи, а тому він не збирався виправдовуватися перед нею, спокійно сказав:
— Степан Аркадійович зачитався книгою і не помітив, як минув час. Книги для нього замінюють увесь навколишній світ, і якщо їх від нього відібрати, будемо мати вже справжнього пацієнта. Звісно, якось треба дати йому зрозуміти, що він поступив неправильно, що мусить рахуватися з іншими людьми, які йому довіряють, а тому треба довіряти і їм. Думаю, що двох тижнів заборони виходити із закладу для нього буде достатньо і стане уроком на все життя.
Віктор Андрійович не радився з Юлією Володимирівною, а тоном, ніби це він був начальником, а вона – його підлеглою, говорив, що треба зробити саме так. Юля не заперечувала, бо не мала сил і не здатна була протистояти його спокою, від якого віяло зневагою до неї. Він мовчки вийшов і цього дня більше її не бачив.
Віктор Андрійович зайшов до свого кабінету, закурив, аби притупити біль від загострених ран душі. Гертруда зі всією теплотою, якщо це можна було так назвати, зважаючи на її холодність і фізіологічні властивості тіла, запитала:
— Важко?
— Важко, Галинко, але ще не такі затискали. Прорвемося! – Віктор Андрійович рішуче, мов переможець, затоптав недопалок у попільничці, на якусь мить обпікши пальці, і пішов здійснювати обхід. Звичайно, найбільше його сьогодні цікавив Сергійко, і він ще здалеку помітив, що юнак придивляється до нього, ніби хоче викласти щось сокровенне, але соромиться сам себе. Це був добрий знак, але не більше. Віктор Андрійович не хотів злякати птаха удачі, бо розумів, що один невиважений крок може звести нанівець усі його потуги, а боротьба за повернення Сергійка до нормального життя закінчиться невдачею. Так що краще не поспішати, а поволеньки йти до своєї мети. Спілкуючись з іншими пацієнтами, Віктор Андрійович вів ніби подвійну гру: він кожному приділяв стільки уваги, скільки той потребував, — і людської, і лікарської, професійної, — але одночасно краєчком ока спостерігав за Сергійком і паралельно думав про те, чим йому ще допомогти. Він ніколи раніше не помічав за собою оцієї роздвоєності у власній психіці, але стосовно Сергійка все відбувалося, власне, на паралельних курсах. Ніби існував світ, в якому жив і яким жив Віктор Андрійович, — і паралельно був світ Сергійка, який був дотичним до світу Віктора Андрійовича. Цей Сергійків світ мав особливу ознаку: він то зменшувався до макового зерна у часі й просторі, і Віктор Андрійович жив в іншому світі, щось робив, діяв, видимо не дотикаючись до світу Сергія, але маючи його на увазі в глибині свідомості, — то раптом світ Сергія з макового зерняти швидко зростав і застилав собою весь світ Віктора Андрійовича, як інколи Місяць у своїй байдужості й агресивності намагається заступити Сонце, стверджуючи хоч на мить свою вищість.