Довгі ночі й дні в'яжуться в місяці… Стояла погідна осінь, на зміну прийшло жорстоке передзим'я і ще жорстокіша, з штормами й хурделицями, зима. Потім, розузоривши рясноцвіттям доли, спалахнула острівна весна, промайнуло короткочасне літо — одвічний біг часу по замкненому колу.
Гнаний страхом за минулі злочини, побоявшись глянути правді у вічі, Мукудорі добровільно прирік себе на здичавіння. Напівзруйнований дот став його гробницею.
Ще тоді, в перші дні втечі, у глибині бічної ніші він знайшов трохи продуктів: консервовані боби, сушені кальмари, ананасовий сік, умебасі[54]. Там же валялося кілька старих солом'яних матів, а також хібаті — жаровня для опалення житлових приміщень.
У "лисячій норі", де вона, утворивши прямокутне коліно, переходила в довгий тунель, Мукудорі влаштував лежак. Сиро, волого, але спати можна. Ось тільки допікав сморід. Хоч як затикав вхідний отвір до горішньої надбудови — ковпака, звідти все одно тхнуло мертвечиною.
Врешті змирився і з цим.
Тієї осені, коли дозріли шикша й лохина, він, користуючись негодою, завдяки якій його ніхто не міг угледіти, повзав попід кущами, збирав смачні, кислуваті ягоди. Вони були поживні й втамовували спрагу й голод. Це дало змогу приберегти мізерні рештки провізії, зокрема, сушені кальмари та умебасі.
Вдень спав, укрившись з головою солом'яною ковдрою, яка через постійні дощі й тумани ніколи не просихала.
Виходити завидна з "лисячої нори" Мукудорі не наважувався, дарма що довкруг було пустельно — безмежний океан і голий острів.
"А що, коли раптом хтось навідається?" — боявся, хоч у цій глушині, на південній околиці суходолу, поки що ніхто не бував.
Ночі повністю належали йому. Роздивившись удень підступи до узбережжя, за яким на мілководді чорніла заповітна скеля, Мукудорі добирався до неї під покровом темряви, не зважаючи на те, що вечоровий приплив заливав рифи і стояла висока вода.
Він уплав добирався через горловину неширокої протоки.
Вода була холодна, і Мукудорі, залишившись у натільній білизні, вимокав до нитки. Його мучив холод. Не попадаючи зуб на зуб, у темряві намацував знайому приступку в скелі, де лежала скринька.
Знову, як і раніше, побожно доторкався до її перламутрової поверхні, відкривав кришку, запускаючи руку всередину.
Скарби були цілі.
Сходив місяць, розхлюпуючи довкола схожу на мідно-червоне литво повінь. Скеля серед океану чорніла химерою. Тінь од неї падала далеко на воду, і Мукудорі охопив жах. Йому привиділося, що то не тінь, а хтось із берега сюди перекинув трап. Він міцніше притиснув до грудей скриньку, ніби її в нього збиралися відібрати.
Коли переляк улігся, знову відкрив кришку, з долоні на долоню пересипаючи прохолодні коштовності.
Покроплені місячним сяйвом, діаманти й рубіни горіли, немов кров. Та це й була чиясь кров, жадібно висмоктана двоногим упирем — полковником Сімурою.
Мокра білизна, прилипнувши до тіла, не просихала; холод судомив кожну клітину.
— За що така кара? — простогнав уголос.
Але, говорячи так, він дурив самого себе, тому що розумів: терпить добровільно через найдорожчий за все на світі скарб.
"Настане час, гірке, як мовиться, буде солодким. Якщо ж доведеться піти на новий злочин, піду, тільки б урятувати коштовності!" — зухвало подумав.
Поки він сидів на скелі, почався відплив, який, ніби велетенський насос, перекачував воду з прибережної мілини в океан. Там, де недавно ще плюскотіли хвилі, зараз витикалися оголені шпичаки рифів.
Мукудорі поклав скриньку в тайник, а сам убрід перейшов на берег. Поки не зовсім розвиднилося, треба неодмінно сховатися.
Кожного разу день для нього починався з того, що він виповзав із нори, перевіряв, скільки за ніч зібралося дощової води. В кущах, за лазом, Мукудорі давно поставив знайдену на узбережжі бочку з-під бензину. Вийшла справжня криниця. От тільки вода в ній була солонувата й тхнула іржею.
Потім готував сніданок. Кам'яними жорнами молов сушену морську капусту й стебла якоїсь м'ясистої острівної трави. Додавав трохи товчених кальмарів або ж в'яленої риби (після нічного відпливу в мілководих ковбанях іноді щастило піймати дві-три рибини, а то й величезного камчатського краба).
Те борошно їв сирим, круто замішуючи водою. Решта мешканців океанського дна — креветки, мідії, трепанги, — що потрапляли до рук, теж ішла в харч.
Отже, він не голодував і міг би так прожити сто років. У рисах обличчя, які й раніше засвідчували невибагливу простакуватість, з'явилося щось хиже, тваринне — дбав Мукудорі лише про шлунок.
Щоки округлилися, вилиці вже не випирали з-під шкіри. Погляд завжди наляканих очей став спокійнішим. Лише часом несподіваний, тривожний блиск виказував приховану занепокоєність і гризоту.
— Як звідси вибратися? Вибратися зі скринькою? — вже вкотре запитував себе.
Останнім часом він почав із собою розмовляти. Власне, то був безкінечний діалог-суперечка між ним, Мукудорі, та його надокучливим внутрішнім голосом. Той голос навіть уві сні не давав спочинку — на кожне його прискіпливе запитання Мукудорі доводилося давати вичерпну відповідь.
Ось і нині, народжений в глибинах таємничої підсвідомості, голос запитав:
— Чого ти ходиш на скелю?
Мукудорі насуплено мовчав.
— Чого, чого! — все ж озвався, передражнюючи непроханого гостя. — Бо тягне туди. Що ж іще, варте уваги, лишилося на цім світі?
— Багато чого… — загадково відповів голос. — Ну, скажімо, ти от знайшов кілька гранат, — вів далі. — Підкрадься з ними до висілка, в розташування росіян. Метни вибухівку і сам загинь. Як велить обов'язок.
— Обов'язок? Перед ким? Ха-ха! — зареготав Мукудорі. — Може, перед тими, хто мене прикував ланцюгами до кулемета?
— Перед імператором, — не забарився докинути голос.
— Що ж, імператор — особа священна, родовід його від самої богині сонця Аматерасу, — погодився Мукудорі.
— Авжеж, — заворкував доскіпливий причепа. — Ти ж пам'ятаєш, Мукі, чого тебе вчили в школі? "Якби не було імператора, то не було б і японської нації. Без нього не було б підлеглих і наша територія припинила б існування. Він — бог світла, він — зримий бог", — продекламував, ніби читаючи по писаному.
— Знаю, не вчи! — огризнувся Мукудорі. — "Війни, які веде Японія, ведуться в ім'я імператора, і тому вони священні", — процитував він вивчене колись.
— Отже, пожертвуй собою, Мукудорі-сан. Тенно хейка банзай![55]
— Хе! — насмішкувато вигукнув колишній смертник. — Гомен кудасай — вибач, будь ласка. Але я тепер не хочу помирати навіть за саму богиню Аматерасу-омікамі![56]
— Ти був мукудорі, себто йолоп, селюк, ним і залишився!
Голова від цієї "суперечки" йшла обертом, він не знав, куди себе подіти.
Так повторювалося щоразу. Як тільки про щось наважувався подумати чи що-небудь зробити, голос — тут як тут — диктував йому свою волю, і Мукудорі здебільшого їй корився. Корився з болем у серці, тому що це роздвоєння особистості спричиняло нестерпну муку.
А все ж ось і зараз голос наполіг на своєму. І податливий японець повірив, що вихід єдиний — кинути гранату й смертю довести, що він непохитний самурай, воїн. Усі імператорські вояки, вчили його змалку, гинучи, прилучаються до святих.
Хай! Він теж стане святим.
"СВЯТИЙ" НЕВІЛЬНИК
Вдень, коли набридала темна "лисяча нора", Мукудорі пробирався у вільхові кущі під дотом. Лежав, спостерігаючи з-під козирка каскетки, як у високості плинуть хмари.
Іноді над островом пролітали гуси. Ніби на старовинній гравюрі: глибоке тло густо-синього неба заштриховане ламаними лініями одвічних ключів.
Птахи летіли на південь, і самітнику від того ставало ще сумніше. Він згадував рідну домівку, матір…
— Що б там не говорили про відданість імператору, про готовність умерти, мечем примножуючи територію Ніппон, але мені, — висловив наболіле, — дорожче, хоч і злиденне, просте, мирне життя в рідній оселі.
— Ти, бовдур, бовдур і відступник! — сердито заперечив йому голос. — На святі Кігенсецу[57] що ти говорив? Ти присягав на вірність Ямато-Дамасії, духу великої Японії, який устами імператора Дзімму проголосив: "Вісім кутків світу під одним дахом", тобто — Японська імперія самим богом покликана об'єднати навколо себе — від півночі до півдня, заходу і сходу — всі землі.
— О-ох, правда твоя, — простогнав Мукудорі. — І говорив, і клятву давав.
— От бачиш!.. А гинучи, затям, ти станеш святим.
Так, з оцієї клятої нори живим не вибратися. "Добровільно здатися росіянам? Але ж вони повезуть в океан, утоплять або розстріляють", — розпачливо подумав.
Всі інші способи повернутися до життя, що їх він не раз перебирав подумки, здавалися нереальними. Бо й справді — як, скажімо, викрадеш човна з тієї-таки колишньої бази Катаока, якщо вона пильно охороняється? А коли б і вдалося захопити, то чи далеко втечеш? До Японії сотні й сотні миль.
— Я стану святим! Я стану святим! Його величності імператору — хейко банзай! — несамовито закричав Мукудорі, випростуючись під кущем, де йому щойно сяйнула ця тепер невідчепна думка.
"Пілоти-смертники, збираючись в останню путь, випивають чарку саке, — заздрісно подумав про камікадзе. — І взагалі — їх урочисто проводжають. А я, я…"
Майнувши в нору, Мукудорі намацав у закутку ніші сховані гранати. Вони були немов гроно бананів, зв'язані докупи. Він прикріпив їх до паска, на якому трималися подерті бавовняні штани. В кишені куртки поклав зроблені напередодні їстівні кульки з риб'ячого борошна.
— Може, знадобиться…
І — побіг.
Недавно чисту далечінь океану сповив туман. Він клубочився на узбережжі, дедалі більше й більше наповзаючи на острів. Уже не видно було ні скель, ні сопок із кущистими чагарями на схилах.
Мукудорі біг до висілка, туди, де в невеликій затоці біля пірса були припнуті човни, а на узбережжі стояли будинки, в яких жили російські солдати.
О, він знає, як діяти! Вибере найбільше, багатолюдне помешкання. Переступить поріг, смикне за кільце гранати — і…
Від збудження і передчуття смерті, яка незабаром настане й зробить його героєм, святим, біг не тямлячи себе. Біг навмання.
Поминув пагорб. І, як тільки заніс ногу, збираючись ступити далі, земля увігнулася, і він провалився в глибоку яму.
— Куцу! — називаючи себе покидьком, вилаявся. — Куцу! — повторив, так ніби ці прокльони могли врятувати од невдачі.
А невдача була неабияка.