Останній рейс "Сінтоку-мару"

Тендюк Леонід

ОСТАННІЙ РЕЙС "СІНТОКУ-МАРУ"

Утік від тигра, а потрапив до дракона.

Японське народне прислів'я

Серед ночі вітер знову несподівано повернувся.

Раніше він дув з півночі, огортаючи острови липким, холодним повітрям. Сніговий саван, під яким пагорбилося громаддя гір, за довгу зиму закрижанів.

Тепер сніг, поволі набубнявілий, поточений принесеним із океану теплом, якось помітно осів.

По узвишшю де-не-де випнулися руді маслаки скель.

Мукудорі, власник неіснуючої більше шхуни "Сінтоку-мару"[1] з розплющеними очима лежав горілиць.

Сяк-так зведена з найденого на узбережжі плавника зимівля скоріше нагадувала лігво звіра, аніж людське житло.

З кутків хижо ошкірювали ікла брили голих базальтів. На долівці валялися потрощені й вилизані до блиску рештки кісток.

Убоге збіжжя мешканців цієї нори — саморобний, виготовлений із мушлі черпак, кам'яні жорна, якими перемелюють суху морську капусту, інші примітивні речі — свідчили про боротьбу людини за існування й, мабуть, недавно пережиту трагедію.

Тьмяне світло, пробившись крізь щілини бамбукового даху, змішалося з темрявою. В каламутному присмерку хитнулися тіні.

Вони то випростувалися, то нижчали, ніби їх зводила судома.

З глухого закутка хтось тихо прошепотів:

— Зараз або ніколи…

— Так, він — ганкорісі[2], — почулося у відповідь.

Мукудорі лежав нерухомо. В пригаслій свідомості безладно роїлися спогади — мінливе видиво уявного й пережитого.

Він знесилено простяг руку, сподіваючись знайти й посмоктати круглобокий камінець, що трохи вгамовував почуття голоду. Та раптом до слуху долинуло:

— Ми до вас, Мукудорі!

Тіні схилених над ним співучасників плавання на "Сінтоку-мару" (чи, може, привиди?) здригнулися.

— Збирайтеся, Мукудорі-сан[3]. І нехай дарує нам Сумійосі[4].

Останнє, що він побачив: вилицювате, озвіріле обличчя свого боцмана.

Свідомість, спалахнувши ще раз, висвітлила — мовби вихопила з мороку — його плутане і, мабуть, таки нікчемне життя — все те, що так чи інакше було пов'язано з цим страшним архіпелагом Чисімо-ретто…[5]

СКЕЛЯ В ОКЕАНІ

Рядовий морського транспортного підрозділу, корячкуватий, немов острівний чагар сусукі, японець Мукудорі, прихиливши до забризканої скелі карабін і намацавши знайому, вигинисту й замшілу приступку, неквапно на неї опустився.

Стебла зів'ялої ламінарії[6] заворушилися під ним, ніби вужі. Чавлячи їх ногами, він усівся зручніше.

Перед очима вирував океан. Шум хвиль змусив забутися, чого він тут. Вали один за одним набігали з безвісті. Високі, широкоплечі, вони здавалися велетнями, що кинулися на приступ закутого в бетон берега. Кинулися потрощити ці мури, помститися Мукудорі за вчинене ним зло.

Йому стало моторошно, і він мимоволі затремтів.

Позаду, схожий на фортечну стіну, височів зубчастий частокіл шпилів та пропастей між ними.

З північного заходу підступало море, на сході пінився сердитий океан.

Урвища, крутосхили гір Мацумура й Мацуго.

Щовесни птахи влаштовували тут свої шумливі базари Вільні від службових обов'язків офіцери полювали на качок-кам'янушок, знічев'я били кайр, топорків, алеутських гусей-турканів.

Для Мукудорі таке дозвілля було недосяжне. Він міг хіба що посидіти та помріяти в самотині.

Скеля ця притягувала його, немов магніт…

Неподалік від берега маячили надводні кекури, в сідловині яких, сховані від стороннього ока, було споруджено аванпости — вогневі точки великокаліберних кулеметів.

"Недремна, грізна сторожа. Справжні тобі томамо[7], — подумки відзначив солдат. — Але чи врятує вона від розплати?"

Думка про те. що колись за все доведеться відповідати, останнім часом навідувалася до нього частіше стала невідчепною.

Вкриті бурими водоростями рифи загороджували підступи з моря.

Довгасте гадюччя морської капусти, намотуючись на гвинт, перепиняло шлях навіть дрібним човном. Правда, біля низького західного берега протока була судноплавна, а придонний грунт — розсип почорнілого піску — непогано тримав якорі.

Мукудорі невидючими очима споглядав океан. Душу гнітило щось невиразно тривожне. Час був такий…

Десь на заході гриміли бої. Війна забирала в могилу тисячі й тисячі людей. Тут, на островах, поки що тихо. Якщо, звичайно, спокоєм можна назвати короткочасні штурми загублених серед океану суходолів і торпедні атаки японськими підводними човнами радянських вантажно-транспортних суден. Атаки спідтишка, щоб не виказати себе — Японія ж зберігала нейтралітет.

Острів, на якому служив Мукудорі, здавався йому спочатку неприступною фортецею. Проте "фортеця", як і спокій, виявились примарними: рано чи пізно чужу домівку треба залишати.

Ця земля споконвіку належала Росії. Острів відкрили русявобороді землепрохідці, нарікши йменням, в якому вчувається посвист вітру й шум океанського прибою: Шумшу.

Та прийшли вони, сини Ніппон[8], воїни імператорської армії, — і все зробили на свій лад. Набудували казарм, військових об'єктів, а тубільців, айну, яких було більше, ніж птахів, переселили на інші острови.

Шумшу став зватися Сюмусю, з військово-морською базою Катаока, розміщеною в південно-східній частині суходолу.

Одного разу з Карафуто[9], де знаходився штаб військового з'єднання, завітала інспекція.

Високі армійські чини — полковники й генерали — оглянули бійниці, підземні ходи, траншеї.

Нічого не скажеш — зроблено надійно!

У міжгір'ї, петляючи болотами, зміїлася недавно прокладена бруківка. Під сопками, замасковані заростями вільхи й моху, стояли танки з синіми драконами на бортах. З-під скель, як і ті, намальовані на броні дракони, ошкірювали пащу триголові залізобетонні доти.

Кулеметні гнізда, майданчики для зеніток, інші вогневі позиції. Буде наказ — і поллється свинцева злива. Нищівний смерч спопелить усе живе. Ну, а якщо не допоможе свинець і сталь, воїни гарнізону не повинні шкодувати життя, як не шкодують його камікадзе[10].

— Смерть за імператора — це прекрасно! — мовив кістлявий, схожий на мерця, генерал, роблячи обхід вишикуваних під знаменом — біле полотнище з червоним сонцем посередині — солдатів.

З легкої руки того генерала за далеким суходолом закріпилася назва: Острів Смерті.

Зловіщій землі вона пасувала більше, аніж колишнє лицемірне сюсюкання "Сюмусю".

Обхопивши голову долонями, Мукудорі нерухомо сидів біля води. Думки його витали далеко, десь за імлистими гонами, звідки вранці, після чергового рейсу, повернулася спорожніла баржа.

Хвилі понижчали, відступили од берега. Таке буває в проміжках під час нападу цунамі, коли дно оголюється і щербаті скелі примарно витикаються з води.

Скелі, ніби чиїсь руки, в благанні звелися до неба, підступаючи сюди, де сидів Мукудорі.

Він жахнувся, йому перехопило подих. Здалося — хтось схопив за горлянку, і він мимоволі провів по шиї рукою, другою, намацуючи під собою заповітну схованку. Усе на місці, ціле…

Побоювання, що хтось добереться до його тайника, вляглося, але нараз перед очима постала інша картина: одна-однісінька баржа серед пустельного океану.

Та самохідка була обладнана так, що її основна палуба — видовжений, багатометровий "совок", — нахиляючись від поруху важеля, діяв, немов самоскид. Все, що там знаходилося, падало у воду.

Разом з іншими солдатами транспортного підрозділу Мукудорі на баржі супроводив живий "вантаж".

Ось і сьогодні він повернувся з рейсу.

— Операція "Купання" пройшла вдало, — рапортував унтер-офіцер черговому по гарнізону.

Як вони благали не скидати їх за борт! Кричали, плакали.

— Солдате, гейсі, у тебе ж є мати! — звертався до Мукудорі низькорослий, вилицюватий, як і він, юнак. — Чого ти такий безсердечний?

— Виродки! — волали інші.

— Годі панькатися, суїфу![11] — почулося з ходової рубки.

Голос той розвіяв вагання — Мукудорі натиснув на важіль. Палуба, здригнувшись, нахилилася. Кількасот знесилених, напівголих людей, силкуючись за неї вчепитися, висипались у роду.

То були полонені китайці, хто "в ім'я імператорської Японії" зводив тут фортифікаційні укріплення.

Мукудорі возив їх в океан.

Тепер же передчуття розплати відняло в нього спокій. Він, казали товариші, жахався навіть уві сні, щось викрикуючи й благаючи відпустити.

"Дорогий сину Мукі, — писала мати. — Усі наші односели пишаються тобою, колишнім рибалкою, а нині славним воїном. Чи скоро ми побачимося? Ніяк не діждуся тебе".

Чи скоро? Хто на це може відповісти! Йому й самому кортить додому, в крихітний, притиснутий морем до узгір'я виселок на рідному Хоккайдо.

Солодка згадка про батьківську домівку привела солдата до тями, хоч вигляд скель, потоплених ним полонених знову повернув до жорстокої дійсності.

Над узгір'ям, схожа на цитринову хризантему, зненацька спалахнула ракета. Почулися постріли.

Схопивши карабін, Мукудорі кинувся до берега.

СКРИНЬКА ПОЛКОВНИКА СІМУРИ

Мукудорів дядько, полковник інженерної служби Сімура, невисокий, вилицюватий хоккайдець, на Сюмусю з'явився недавно.

Він служив на півдні Карафуто, в порту Отомарі[12], потім у саперній частині Квантунської армії, в спеціальному підрозділі, який був прикомандирований до загону "731", що розробляв і випробовував на людях нову бактеріологічну зброю.

В острівний гарнізон полковник прибув із півострова Камацу, де він добудовував лінію оборони навколо морської бази Сейсін.

Після тривалого часу, проведеного на чужині, йому хотілося відвідати Хоккайдо, завітати в рідне село. Побачити сім'ю, дещо придбане залишити вдома. Та рейс був наскрізний, без заходу в порти.

Пливли, вночі, уздовж корейських берегів. На світанку з хмарної далини виткнулися скелі Ліанкур. Примарно забовваніло кряжисте нагір'я острова Уллиндо.

Непривітна земля! Втім — власність Японії. Крім Ніппон, могутньої, нездоланної країни на сході, інших держав — ні Кореї, ані Китаю — не повинно бути! "Ми, японці, над усе" — співалося в імператорському гімні "Кімі га є".

Войовничість і почуття відваги переповнювали серце Сімури. Він наважився навіть уголос затягти "Кімі га є", та вийшло недоладно. Шалена хвиля вдарила в борт, корабель накренився. Полковник, ковзнувши по палубі, ледве втримався на ногах.

Судомиста гримаса звела тонкі, схожі на лезо самурайського меча губи, оголила з'їдені — чисто тобі гільзи великокаліберних патронів! — зуби. Замість слів гімну Сімура пробурмотів щось лайливе.

Скільки й пливли, вітер не вщухав, а море вирувало дедалі більше.

1 2 3 4 5 6 7