Голова Дракона

Тендюк Леонід

Леонід Тендюк

ГОЛОВА ДРАКОНА

ДОРОГА В ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Армійський джип мчав узбережжям, тягнучи за собою полусканий, схожий на гицельську будку фургон.

На борту емблема — дельфін із бомбою в зубах. Під нею напис: "Мир народам!" І трохи нижче, в чорній рамці, теж глузливе: "Нехай люди сплять спокійно".

У цій машині й везли нас по острову.

В кузові було темно. Знизу, крізь розсохлий настил, немов із пробоїн вода, сочилася їдка пилюка. Стомлені недавніми пригодами в океані, ми з Альфредом сиділи мовчки.

Альфред Заєць — морський геолог, спеціаліст із підводних кряжів, на яких він, жартували колеги, з'їдає свої заячі зуби.

Він невисокий, вайлуватий і до випадку, який трапився з ним під водою, був мускулястий, ніби накачаний. Тепер схуд і помарнів.

Під час спуску в глибини, коли ми, шукаючи затонулий материк Гондвану, вийшли з ліфта-дзвона, геолога схопив дельфін. Урятувався він дивом. Звідтоді став знервований, вкрай дратівливий, так, ніби то не Альфред, колишній, хоч і забіякуватий, але розсудливий науковець.

Ми сидимо з ним під кабіною. Командир підводного апарата, Кім Михайлович — наш старший товариш, чоловік неговіркий, розважливий — примостився поруч.

— Кахи! Кахи! — зайшовсь я кашлем.

— Дідько б його взяв! — вилаявся Заєць. — Під водою і то не так душно.

— Потерпіть трохи, — озвався командир. — Острів же не безкінечний — скоро приїдемо.

Мотор завив. Машину гойднуло, немов на хвилях, і вона повільно почала підніматися вгору.

Десь над океаном, над купками пальм та крутогір'ям хребтів сходило сонце.

Через нещільно пригнані дошки в кузов сійнулося світло. Проміння покраяло темряву. Піднята шинами віхола перетворилася на молочно-білу каламуть.

— Як у тумані… нічого не видно, — буркнув Заєць і додав — Хотів би я знати, куди нас везуть.

— Судячи з того, що сонце зліва, — на захід. Очевидно, в гори. А втім — побачимо.

Петляючи між скель, машина вибралася на перевал.

Я припав очима до щілини. Острів нагадував акулу, що повернулася пащею до материків. Океанський суходіл увесь лежав переді мною.

У пологий берег врізалася затока. Вологим полиском світилися лобаті валуни.

На цей берег нас переправили кілька днів тому.

"Ех, Гайовий, Гайовий! — подумки дорікнув я собі.— Накликав ти на свою голову лиха. Закортіло тобі ще раз побувати на островах".

Сміх і горе мені з тими островами. Малим я, бувало, тікав із дому на вцілілу п'ядь суші. Коли розливався ставок, половина нашого городу вкривалася водою. Тільки порослий вишняком пагорб лишався сухим. Там із хлопцями я й ставив курінь. Мені здавалося: ми на таємничому острові, як ото Робінзон Крузо або інші, викинуті бурею мореплавці.

Милі дитячі забави! Милі й наївні. Адже я набачився островів, про які мріяв змалку.

Звати мене Василь. Василь Петрович Гайовий, він же Солоний, він же — Васько да Гама, матрос першого класу, а віднедавна підводник дослідного судна "Садко".

Зріст — майже два метри. Чуприна густа, розкуйовджена, як швабра. Вигинисті брови, руда шкіперська борідка. Чим не морський вовк?

Раніше я на "Буревіснику" плавав — може, чули про той корабель? Він, як і "Садко", возить наукові експедиції. Вчені досліджують океан, а ми їм, значить, допомагаємо.

— Не принесе тобі море добра, — казав мені шкільний товариш, дізнавшись, що я збираюся в плавання.

Якщо зважити усе, що трапилося зі мною на морі,— слова його пророчі.

Ще на "Буревіснику" я сповна ковтнув біди, пройшов водохрещення в солоній океанській купелі — тому й прозвали Солоним.

Одного разу наша шлюпка наскочила на рифи, і ми, рятуючись од течій, висадились на безлюдний острів. Страшно згадувати про ті дні!

Та минуло небагато часу, і я знову подався в мандри.

Плавання почалося як завжди: перетнули океан-море, увійшли в тропіки… Вахти під зоряним небом, шторми й штилі й нові, далекі береги.

Мене п'янила ця невідомість, і я не нарікав на долю.

Тільки от що неждано-негадано скоїлось. Опустившись в ліфті-дзвоні на півкілометрову глибину, ми потрапили в загадкове підводне поселення, до рук невідомих злочинців, які видавали себе за нафторозвідників.

Ті "нафтовики" і везли нас тепер невідь-куди.

Прибій, натикаючись на скелю, утворював водокруть.

Вода розходилась колами. Здавалося, хтось на плесі розгорнув величезне рухливе віяло. Посередині, де хвилі збиралися в пучок, то вужчала, то знову розросталася схожа на конус яма.

Страшний вир затягував у свою глибочінь усе без вороття.

Прямовисна — кілька десятків метрів завдовжки і така ж ушир — скеля була неприступна. З боків по вилицюватих схилах, ніби бородавки на обличчі велетня, звисали кам'яні нарости. Гостролезі карнизи, уступ за уступом, вели аж до води, в якій миготіли плями рифів і чорніла глибина.

А вдалині, скільки й сягав зір, стелився океан.

Мабуть, над таким урвищем стояв замок графа Монте-Крісто. Принаймні потрапити сюди чи повернутися назад було неможливо — базальтову фортецю мурувала сама природа.

В океані подібних скель безліч. Вони небезпечні для судноплавства, і про них застерігають навігаційні довідники. В "Лоції островів Індійського океану" згадується й про цю, Голову Дракона, — про її обриси та підступи з моря й від острова. Лише основного не зазначено — що скеля, як і сусідній з нею острів Носі Мазава, — пристановище людоловів.

Хоч, правда, такими вони стали недавно. Та звідки було знати про це тим, хто складав лоцію! Таємницю Голови Дракона тримали за сімома замками.

…Коридор нагадував вхід до печери.

Вгорі щось клацнуло — спрацювало фотореле. Почувся приглушений шерхіт, і брама відчинилася.

Слідом за нами в тунель гунуло напоєне випарами джунглів повітря.

Не встигли ми кліпнути оком, як стулки дверей зійшлися.

— Сюди! — прогугнявив одягнений в зелену тропічну уніформу вартовий.

І показав на квадратну кабіну.

— Заходіль, руській Іваня! — почулося ззаду. — Заходіль!

Ми озирнулися: на приступці стояв містер Осел — той, хто охороняв нас у підводному поселенні, на об'єкті "Баракуда". Дурнувата посмішка не сходила у нього з обличчя.

— І ти, бовдуре, тут? — здивовано глянув на нього Кім Михайлович.

— Заходіль, комодоре, — прошу!

Містер Осел присів у реверансі і, розмахуючи моєю, привласненою ним ще на "Баракуді", безкозиркою, переступив поріг кабіни.

— То як, хлопці, поїдемо? — запитав командир.

— А чого ж, гайда! — погодивсь я.

— Чому бути, того не минути, — похмуро докинув Заєць.

— Не панікуй, Альфреде, — відповів Кім Михайлович. — Найгірше пережито.

Ми гуртом зайшли до кабіни.

Довгий тунель, прокладений у протоці, з'єднував острів із віддаленою скелею.

"Голова Дракона… Голова Дракона, — в думках повторював я. — Вона, мабуть, не краща за "Баракуду", де нас тримали так довго".

Вагон тихо ковзнув по колії й помчав від берега. Через кілька хвилин він зупинився.

Нас обступило підземелля.

БУРЯ

Вітер налітав поривами. Він шаленів, дув у щонайменшу шпарину. Сюди, в підземелля, долинало його різноголосе виття. Порожниста зсередини, скеля вбирала звуки, множила їх — неначе вигравали сотні органів.

Рівень води в печері піднявся. Вода затопила високу нижню терасу, і хвилі плюскотіли тепер у нас біля ніг.

Насувався шторм.

Вирушаючи в плавання, я й не сподівався на спокій. Бувалі люди радили: від моря, хлопче, ласки не жди. Воно щомиті підстерігає, коли ти стомишся і втратиш пильність. Отоді й кинеться люто.

Але в тому, що ми, акванавти, натерпілися за останні дні, винувата, звичайно, не стихія — з нею боротися ми звикли. Трапилось інше… Втративши надію вибратися з "Баракуди", ми заходились міркувати, як його сповістить на "Садко" про наш полон. І таки придумали — написали записку, в якій розповіли про все, що з нами скоїлось.

Її поніс на поверхню океану Данило Гнатович, наш пілот. Поніс і загинув, бо того, хто випірне з глибин і не пройде декомпресії, неминуче чекає смерть.

Данило Гнатович, вірний друже! Ціною твого життя товариші дізналися правду про зникнення ліфта-дзвона. Що вони дізналися, ми зрозуміли з того, як зненацька заметушилися підводні душогуби. З об'єкта "Баракуда" вони спішно перевели нас на острів.

У східній частині Носі Мазави, на мисі, зв'язаному підводними комунікаціями з "Баракудою", стояли барокамери. Там ми й пройшли декомпресію. І ось — Голова Дракона.

Скеля стугоніла й гула. По стінах печери сочилася вода, розпорошувалась на міріади бризок, підступала знизу.

Матове світло ліхтарів, що примарно висли над головою, переливалося багатоколірно, робило печеру якоюсь таємничою. Закрадалось відчуття, ніби ми потрапили до Нептуна, в його казкове царство.

А вітер і хвилі не вгавали, кидали й кидали дедалі більші вали.

Там, де стояла широченна брила, розділяючи печеру навпіл, утворилося невелике озеро, і ми побачили, що було за ним.

Містер Осел та кілька не знайомих нам чужинців, щоб не замочити ніг, раптом піднялися на гранітний виступ. Вони зачинили за собою браму, а ми втрьох залишилися внизу.

Із того виступу їм добре було видно, як прибуває вода, наповнюючи до країв новоутворене озеро.

Береги його щомиті вужчали, поступово зникали під водою.

На втіху душогубів-спостережників ми стояли, покинуті напризволяще. Вони бачили, як нам до ніг уже підступають хвилі: ось вони лизнули базальтовий окраєць берега, що відразу ж зник із очей; ось лунко сплеснули, вдарившись об бокові стіни.

Порятунку не було — ми стояли майже по шию у воді, приречені, її бранці.

Це видовище неабияк тішило містера Осла та його дружків. Бачити нашу безпорадність — кращого їм і не бажалося.

— Що, Іваня, немає — нєту Гондвани? Пошукайль очінь дуже, вона там була є.

— Ха, ха, ха! — почувся регіт у відповідь на Ослові слова.

— Впізнаєте? — кивнув головою в бік гранітного виступу Кім Михайлович.

— Містер Бетлер?

— Він.

Добродій Бетлер, як і містер Осел, мордували нас на "Баракуді". Незрозуміло, як він з'явився тут, — з нами Бетлер не їхав. Либонь, у печері був запасний вхід.

— Добрий день, панове!

Щелепи Бетлера звела судома, і увесь він якось здригнувся, неначе тілом пробіг струм.

— Радий вас бачити живими-здоровими, ха-ха-ха! — зайшовся він сміхом.

Я намацав під ногою уламок. Розмахнувшись, жбурнув ним у Бетлера.

— На, гадюко!

— Ха-ха-ха! — пролунало згори.

А вода прибувала. Приступка, на якій ми стояли, зникла в глибині.

1 2 3 4 5 6 7