Історія Бруньки, двірського пса

Ванченко Петро

І

Глупої грудневої ночі літня сіра сука привела п’ятеро цуценят. Породілля дуже стомилася й не звернула ніякої уваги на останнього новонародженого, рябого щенюка. Той лежав поодаль своїх побратимів і, мокрий ще від материного черева, дрижав усім маленьким тулубом – очи йому кріпко злиплися, і він не знав, що в цю хвилину почалося його життя.

Надворі йшов сніг з вітром. Дерев’яна будка, притулок сірої, ледве витримувала люті подуви й сливе переверталася набік, погрожуючи лишити породіллю без покрівлі на милість лапатого снігу. Будку цю побудував хазяйновитий і гуманний тесля Мокій, що в дворі його слугувала сіра, однак, і він не знав, що стрінуться вітри сильніші за його добрі наміри. Цієї зими зачастила хуга з північним подихом, і сьогодні був її звичайний напад, хіба що показніший трохи за попередні.

Нарешті, рябий щенюк тихенько заскавчав; його зморшкувате ніжне тіло не витримало холодних вітрових дотиків, і витиснуло з себе це жалісне скавчання, як перший прояв інстинктивного життя. Сука стривожено повернула голову й гострою мордою прилучила рябого до гурту, що вже ссав материну грудь.

Густий вітер продовжував своє буянство. Він розганявся десь із-за паркана, налітав на садок і нищив там верхів’я обмерзлої яблуні. Потім діставався й суччиної будки; лютий на цю перепону, він кресав по вістрю гострого дашка, розсікав, щоправда, трухляві таки дошки, стрімкий і невдержний летів далі, співаючи страшної переможної пісні.

Але рябому годі тепер змерзнути! Він умостився під материною пахвою й пив молоко, що будило в ньому свідомість і зігрівало його тіло.

Ранком тесля Мокій вийшов з хати й покликав сіру до порога. Та згадала за сніданок і швидко вихопилася з будки; але на півдорозі їй спало на думку, що хтось там покривдив її дітей, і вона швидко повернула назад.

Тоді Мокій підійшов до її кубла й заглянув усередину. Там він стрівся очима з гордим суччиним поглядом і побачив купу маленьких тіл. Сіра привітно мотнула язиком, намагаючись лизнути Мокієве лице, і задоволено пискнула. Він обернувся до хати й гукнув:

– Жінко, йди-но лиш, сіра привела щенюків.

За дверима почувся дитячий голос:

– Ой, леле, несіть сюди їх, тату!

Аж ось на поріг вийшла теслина дружина.

– Радости мало, – сказала вона. – Якби ж то ягнята…

Тесля почув докір у дружининих словах, бо й справді йому бракувало в господарстві корови, чи то хоч би вівці, щоб годувати велику ораву дітей. Він сказав винувато:

– Як бачиш, не ягнята – щенюки… У наш двір що не завітає, то все й не до пуття.

Вона казала далі:

– Подушити! Харчів он і для сірої не стає.

– Твоя правда, – погодився тесля і нахилився до кубла. Він простяг руку у вікно з наміром вигребти на сніг увесь собачий приплід, коли раптом почув, як у його долоню вп’ялося щось гостре. Він сахнувся назад і від несподіванки сів у сніг, а сіра вистромила голову з будки й, вишкіривши зуби, погрозливо загарчала.

Тесля поспішив підвестися і сказав до жінки:

– Ну от, як підростуть, то ти їх і подушиш!

Потім подивився на поранену руку й доповнив розгублено:

– Поки що ж хай живуть. Однак, яких харчів там треба – їм досить буде й материного молока!

Таким способом щоправда ненадовго, сіра вберегла своїх дітей.

А вдень до будки підійшла теслина дочка, маленька дівчинка. То вона кричала з хати, щоб принесли їй щенюків. Сіра зустріла її довірливо й дозволила їй пестити малих цуценят. Дівчинка витягала їх по одному з будки, тулила до свого лиця й приказувала їм ніжних дитячих слів. Сука, бачучи прихильність до своїх дітей, і сама лащилась до дівчинки. Вона відразу пізнала в ній друга й воліла, щоб та прилучилась до її материних гордощів і поділила її радість. Та скоро теслина дружина прогнала дівчинку від будки й тим засмутила суччине серце.

На дев’ятий день у щенюків прорізались очи. Ще напередодні рябому мерехтіло щось сіре крізь тонку плівку, що з’єднувала його повіки. На той час він дійшов уже первісної свідомості й намагався розплющити очи, щоб обізнатись цілком з тим дражливим світлом. Нарешті ранком він побачив багато незвичайного. Це трапилось саме тоді, коли він держав у роті материну грудь. Раптом його повіки посунулись на лоба, і перед ним несподівано виросла висока гора. То було суччине черево. Він знав його вже по дотиках, воно було тепле, кругле й м’яке, але воно здалось йому страшним, грандіозним. Волохаті кучми наїжачились лякливою необізнаністю й справляли вражіння чогось такого, що мусило посягнути, зажерти життя рябого. Він не міг признати в цій високій горі черева, що дало йому зір, дихання й що надалі було йому джерелом розвитку притулку і захистом у широкому світі поневірянь, лиха й жалісного скигління. Потім він побачив своїх побратимів. Всі вони були сірі, у матір, з круглими мордами й короткими покарлюченими хвостами; всі вони, як і він, смоктали ту високу гору й, ростучи з материного молока, вдоволено зідхали. Він якимсь інстинктом признав, що всі вони йому подібні, й зрадів тому, бо покарлючені хвости скоріше навертали погратися, ніж лякали, як то материні волохаті груди.

Проте, ця купа зорових вражінь пригнобливо вплинула на рябого й переплутала нескладний хід його думок. Він навіть випустив грудь із рота й притаїв дихання. Справді, скільки навкруги необізнаного й дивовижного! Он у віко будки біліє щось неосяжне, сліпуче й манливе. Щоб то могло бути?

Він зіп’явся на передні ноги й, плазуючи, дістався віка. Білий простір панував від самої будки й аж до воріт. Рябий злякався; йому вперше свідомо промайнуло щось подібне думці: і як його жити у великому світі? Чи не загубиться він, малий щенюк, десь на тих неосяжних просторах? Він утовкмачив очи в білий, пухнастий сніг і закам’янів. Але раптом від воріт посунули холодні, невидимі пасма і мов би тисяча гострих голок, пронизали тіло рябого. Він злякався ще більше й заскиглив.

Сіра сука, що ввесь час спостерігала свого сина, похапцем підвела голову. Їй здалося, що він напоровся на щось гостре, поранив себе, і від цього серце її болісно тьохнуло. Вона сіпнулась уперед і взяла рябого в зуби; потім сховала його під черево й ніжно облизала йому спину.

Щенюк відразу зігрівся й перестав боятися високої, волохатої гори. Тоді ж він поклав собі назавжди оселитися під затишною пахвою й не підходити ніколи до круглого віка.

Та скоро він забув про цю свою ухвалу. Поволі йому став прокидатися смак до життя, і він відшукав багато нового, далеко принаднішого за теплий материн притулок. Одно за одним робив він чудесні і, очевидно, нікому невідомі відкриття. Приємно підігнути під себе лапи й дивитися вперед, на сірі трухляві дошки. Там прекрасні темні плями, і одна з них дуже нагадує материне око. Воно то збільшується то зменшується, однак, у всіх випадках привітно йому підморгує. Чи то ще краще погратися з братами. Обернутися до найближчого, взяти в рота його вухо й на хвилинку затиснути в яснах. Брат тоді замурчить від задоволення й переверне рябого на спину. Той простягнеться на ввесь зріст і, почувши на череві приємний лескіт, б’є свого партнера лапами по пискові. Інколи ці вдари бувають дошкульні, партнер скавчить, і тоді справу вершить сіра. Вона розбороняє їх, і винуватця, безчинника, що не вміє по доброму гратися, скубе за поперек. Та звичайно материне втручання, до того ж і не часте, аж ніяк не зменшує привабливості цього спорту.

На цей час він перестав сахатися й білого простору. Боятися нема чого, – он його мати, сіра сука щодня швендяє по ньому і з нею й досі не трапилося ніякого лиха. Він сам скоро підмовить братів своїх і піде туди, он як прийде тільки слушний час.

Але невдовзі рябий загубив усіх своїх партнерів, побратимів і разом з ними втратив, звичайно і багато забавок.

Одного разу, перед вечером, у віко будки просунулась суха жилава рука. У кублі було вже темно, і вона помацки стала шарити під черевом сірої. Та кинулася на захист свого дріб’язку. Їй напружинились усі м’язи, заклекотіло в горлі й очи налилися кров’ю. Метким рухом вона вп’ялася в жилаву руку, і як тоді, коли ще Мокій робив замах на щенюків, погрозливо загарчала. Але цього разу її героїчність зійшла нанівець. Рука та належала теслисі, а теслиха була жорстокої вдачі й мало зважала на материне лихо. Вона витягла сіру з будки й побила її за спробу відстояти своїх дітей, а щенюків забрала в пелену і понесла в садок. Там вона вигребла яму й затоптала їх у сніг.

Сіра дуже побивалася, кілька разів вона бігала в садок і розгрібала сніг, але її знову били, а щенюків, уже мертвих, затоптували ще глибше. З покраяним серцем вона повернулася нарешті до будки і зустріла рябого. Той виглядав з-під соломи трохи злякано й здивовано і давно вже чекав на матір. Жилава рука, що шарила по кублі, не дістала в куток під солому, і він випадково лишився жити.

Сіра кинулася до нього й радісно пискнула. Їй спала була думка, що й решта десь сховалася по кутках, щоб наполохати її материне серце, і вона поспішно взялася розгрібати солому. Але в кублі більше нікого не було, і коли зійшов місяць, вона вистромила з віка гострий писок і, закривши очи, трагічно завила.

Що ж до рябого, то він поставивсь до цієї розлуки спокійніше. Йому ще ятрились перед очима образи його братів, але куди вони поділися, він не міг пригадати. Його слабка пам’ять не вдержала цього епізоду, і коли він мав оце взяти в рота пружинисте братове вухо, то несподівано ставав мов перед темним проваллям: ні вуха, ні братів; не було й згадки, за яких обставин вони щезли з будки. Так він і забув про них, не зв’язаний з ними любов’ю, бо серце його ще не розквітло.

Тепер сіра віддала йому всю любов свою й пильніше взялася за його виховання. Її підбите серце затиснуло в собі біль по скривджених дітях, і він, той біль, поступово перетворювався на велику любов, що припала на долю щасливого одиначка, рябого. Вона до блиску вичісувала його вовну, берегла його від холоду й потроху стала привчати до звичайної страви. По обіді, коли Мокій кликав її до порога, вона навмисне вдавала, що нічого не чує, й тим примушувала його приносити черепок з об’їдками до самого кубла. Там вона штовхала рябого до пахучої рідини й, ставши проти нього, показувала йому, як треба вправлятися язиком, щоб страва попадала до рота.

1 2 3 4 5