Повість без назви

Ванченко Петро

І

Диригент у чорному фракові, подібний до худої обшарпаної ворони, підняв лікті на рівень із плечима, повернув голову праворуч і строго подивився на вальдгорніста[54]; потім він стріпнув головою і рішуче, ніби вів у бій численні полки, замахнувся тоненьким ціпочком, і оркестр заграв.

У залі загасили електрику. Публіка, що до того тинялась у проходах, панічно поспішила до своїх місць. Квиткові причинили вхідні двері з фойє й пішли на допомогу підсліпуватим і розгубленим глядачам, що в темряві блудили поміж лавами і сперечалися за свої місця. Поволі ж галас ущух, поверхня театрального партеру набрала одного рівня; і лише по кутках стовбичили окремі постаті — невловимі зайці, що мали намір заявити право на свої ненумеровані місця тільки тоді, коли невсипуще око квиткових зосередиться на сцені.

Голова міської ради Радивон Саран пройшов у перші лави до свого постійного місця і, підібравши поли чорного кожуха, сів у глибоке приставне крісло. Зразу від його одягу розбігся важкий давучий запах; пахло овечиною — характерним духом намоклого хутра.

Радивон Саран байдуже подивився на своїх сусідів, що морщили носи й кидали на нього косі незадоволені погляди, і сів іще зручніше — простяг ноги вперед, підняв комір кожуха і поклав голову на високу спинку крісла.

А тим часом оркестр набрав сили; його звуки заповнили собою велику театральну залу. Окремі зойки й тихий галас загубилися в ритмічному дрижанні повітря. Ніжний, тонкий голос скрипки виривався з оркестрового жолоба, підносився до стелі і звідти падав у партер. Там він кінчав себе, розіп’ятий на стільцях, чи приховувався в людській істоті з тим, щоб знову заспівати, коли прийде на те слушний час. Сентиментальна флейта вторила скрипці й намагалася разом із нею надати бадьорості й мелодії, і диригентові, що, ніби знесилений, матлав довгими патлами. Труба, вальдгорн, литаври і тромбон буяли. Вони наче змовилися лякати бідну скрипку; в місцях найніжніших і найспівливіших раптом вривалася неорганізована анархія: крики, нахабні хуліганські погрози, лукаві вуличні дотепи і слідом регіт, що його викинув із себе натовп у відповідь на карколомний цинічний рух свого улюбленця. Зникали вони так само — несподівано, ніби засоромлені й перелякані під чиїмсь строгим поглядом; інколи ж замовкали поволі, приховуючись, і сторожко зупинялись, наче погрожуючи в найближчий час зробити черговий наскок.

І лише один англійський ріжок був спокійний і тримався пристойно. Він не виявляв ні пристрасті, ні буйного темпераменту — дзумів рівно, упевнено, статечно і в спокої своєму був подібний до бернардинського монаха, що їде на сірому ослі збирати божі податки.

Але випадали хвилини, коли духова банда корилася була скрипці й підпорядковувала своє зухвальство її ніжному голосові. Тоді з оркестрового жолоба вилітала мелодія — проста, ритмічна й бадьора.

Саран не розумівся на музиці, як розуміється на ній фахівець чи й культурний дилетант, але він безперечно любив її і охоче віддавався її впливові. Приймаючи мелодію, він поступово перетворював її в собі на рівновагу й тихий, добрий настрій, що буває в буденному житті лише в ідеально культурної людини. Думки, що подавали нервам неприємну дражливість, поволі й непомітно зникли. Слідом за ними відступили упередженість, злість, що завжди приховується в живім єстві, підозрілість, всіляке себелюбство, фальшива погорда й інші бридкі почуття та приборкані старі атавістичні інстинкти. Натомість увійшли в його істоту цілковита об'єктивність і безгрішна мудрість.

Помилково було б думати, що музика заморожує живі активні чинники в людській істоті і скеровує їх на безтурботне споглядання чи на східне, цілком рослинне, фізіологічне кейфування. У цьому Радивон пересвідчився. Деякі музичні епізоди й нюанси зміцнювали його волю й надавали істоті свіжої бадьорості, інші рішуче кликали до активної дії, навіть до подвигу; нарешті деякі народжували в його грудях нові почуття, почуття незнайомі, для яких не можна було підшукати назви і навіть дізнатися, з чого саме вони виникають; але вони були спокійні, рівні, багаті на радість і тихі, як дитячий сон. Це доводить, що в Радивоновім єстві зберігалися великі поклади моральних можливостей, про які він сам не знав і яких іще не відкрило в ньому суспільство й оточення, сучасне його епосі й культурі.

Над оркестровим жолобом, перед сценою, раптом пурхнув білим світлом тисячосильний ліхтар. Музика замовкла. Згодом піднялася завіса; почалася вистава одної з триактових надто вбогих своїм змістом віденських оперет.

З-за лаштунків повіяло вогкістю, потім кислим тютюновим димом. Радивон звів голову із спинки крісла, підібгав ноги, щільніше загорнувся в кожуха і спрямував очі на кін.

Дія розгорталася. Худий, із запалими грудьми й тонкими кривими ногами актор велично й гордовито походжав від зеленого дубка до трьох дощаних сходів, що підмінювали собою ґанок графського будинку. Він, актор, був одягнений у синю гусарську форму, з довгою кривою шаблею; але цей одяг не личив йому. Однаково здавалося, що то був просто хлопчина, може, швець, може, портьє, а може, наш веселий фабзаучник[55]; до того ж він був худий, рахітичний, не досить вгодований для такої ролі, і через те брав сумнів: чи витримають його плечі важку металеву шаблю й чи не впаде він, мокрий і переможений, під примрійну тінь зелених дубків. Але актор, на диво, тримався героїчно. Час від часу він наближався до рампи й рішуче вимагав від публіки, щоб та допустила його в любовній пригоді до господині дому, що десь приховувалася за сірими лаштунками. Обґрунтовував він ці вимоги великою пожежею, яка сталася в його серці; в разі ж, якщо йому не дістанеться укохана цариця, — погрожував перебити присутніх і спопелити місто з усіма залюдненими околицями. І хто б міг думати, що в таких кволих грудях зберігається стільки рушійної сили й вогню! Та проте публіка не повірила в можливість такого лиха й не злякалася його погроз.

Радивон подумав:

— Пуста річ! У нас кохання тривожить лише комольців[56]…

Але думка ця ввірвалася. Він хотів логічно розв'язати її до кінця — протиставити здоровий процес цієї фізіології у комольця сентиментальному й без ладу крикливому сердечному гонорові зніженого гусара, — та, на жаль, мусив признатися собі, що ця тема далека йому, що він аж нічого не знає про комольське кохання і взагалі не тямить, як розібратися в цьому питанні; через те він не зміг нічого путнього протиставити гусарським зітханням і викинув геть із голови недокінчену думку.

Він знову звів очі на кін.

Гусар уже змінив тактику, перестав вимагати. Він удався до іншого способу: публічно пропонував хабара графському лакеєві. Хабар складався з коня й парадного гусарського убору. Всі ці цінні речі лакей міг одержати відразу, коли б забув замкнути вікно до графської спальні й тим спростити дорогу закоханому гусарові до його цілющої сердечної затоки. Але лакей боязко розводив руками й придуркувато присідав. Він старий служака в графському домі, у нього зігнута спина й сивий волос на голові, і взагалі він нізащо не зрадить за таку дешеву ціну свого доброго пана. Тоді актор-гусар ударив актора-лакея. Той поточився і, ображений, подріботів до ганку. Але йому рішуче не давалася стареча хода: помітно було, що під лакейськими панчохами приховуються молоді м'язисті і, безперечно, акторські ноги. Так само мало в чому переконував і актор-гусар. Його рухи — розхристані помахування руками — були безладні й наївні, як дитяча сатира на вчинки дорослого батька. Час від часу він говорив дотепи, що дорівнювалися його ліриці. Зміст їх був старий, як адамівський анекдот, а передача ще гірша: вона подібна була до передачі єврейських чи циганських сцен в інтерпретації сільського парубка, Дон Жуана, що тішить і скорює дівчат своїм розумом та зухвальством. Роблено, надумано й неприродно, як дядьківський кожух, обернений за весільною примхою в ярмаркову козу!

З цих причин Саран перестав слідкувати за дією, і його мозок поволі взявся до буденної роботи.

Але раптом у партері знявся галас і залящали оплески. Вони відзначили появу на сцені нового, очевидно, улюбленого актора. І, як указали стрічні репліки, то була примадонна театру, сьогодні — віконтеса й героїня п’єси.

II

Вона підійшла до рампи й уклонилася.

Радивон пробіг по ній очима.

На примадонні було біле коротке плаття; воно здавалося простим, зшитим з одного куска матерії, але разом із цим довольнило зір естетикою й вишуканістю. Тут помітна була культура й смак кравчихи й вікове тренування віконтесиного тіла, що демонструвало на собі модний убір. Зачоси її ховалися на потилиці; вони були строгі, без будь-яких манірних ухилів, і від цього вся голова справляла враження античної пам’ятки з-під управного геніального різця.

Вона була приваблива й хороша. Радивон визнав це зразу. Великі сірі очі тепло сяяли з-під крутого надбрів’я, а рівний тонкий ніс і строго окреслений рот вражали породою й захоплювали зір тілесною довершеністю й гармонією.

Радивон схилився вперед і непомітно для себе віддав увагу примадонні. Це сталося невловимо, так само, як людина переходить до сну і не може сказати, коли саме була та хвилина, що відбивала його свідомість, і коли надійшла дрімота. Думки, прибиті музикою й знову воскреслі невідомо як, випали з голови. Замість них почали снувати інші: невиразні змістом, непослідовні, але прудкі й нестримні, як мрія синьоокої юнки. Він милувався з жіночого тіла. Стрункі ноги, пружинисті стегна, горді, неприступні груди догодливо відповідали на якісь інстинкти й тихо сп’янювали його тіло. Він дивувався з її вихильної ходи, ніби недбалих, але артистичних рухів і навіть із м’яких фалд, що падали від пояса по спідниці й граційно приховували чіткі форми тіла. Це здивування, безперечно, було бажане, наче Радивон мріяв колись про таку зустріч, і нове, ніби він не зустрічав ніколи чогось подібного, красного.

Згодом ця невиразність зникла, і він установив: йому приємно було дивитися на цю милу дівчину, дивитись і нічого від неї не вимагати.

Віконтеса заговорила, потім заспівала. У неї був ніжний музичний голос. Але чванливий тон, якого вимагала від актриси віконтесина роль, забирав від її голосу всі інтимні пахощі й тим знецінював його художню простоту.

1 2 3 4 5 6 7