Життя білого будинку

ЖИТТЯ БІЛОГО БУДИНКУ

Дитбудинок був далеко від міста, в лісах; газети сюди прибували раз на тиждень і то з запізненням. Вчителі жили там старі й непривабливі, між ними було лише дві жінки. Одна з них, економка, Настасія Павловна, якій надходив вечір молодости, жінка прапорщика, забитого за імперіалістичної війни, а друга— молода, ще зовсім свіжа, тоненька й білява, Люда. І і прислали недавно з повітового міста. Своїм приїздом вона сполошила спокій: усі вчителі Люду полюбили, були з нею ввічливі, щоб їй вподобатись; навіть старий, сивий і лисий, Онисим Карпович у той день почистив масні плями на чорному піджаці і зав'язав гутаперчевий поруділий комірець зношеною, але ще блискучою, краваткою. Приїзд Люди обурив економку; це помітили всі, бо обід і вечеря того дня були несмачні. Економка довго не хотіла давати не то, що стола, а навіть і ліжка в кімнату нової вчительки, глузувала з старих учителів і тоненької, стрункої Людиної фігури. Люда нічого поганого не мала й на думці робити економці; вона догадувалась, що ця ворожнеча сталась через її приїзд, що несподівано поставив економку на незначне й нецікаве місце.

Економка, пообіцявши рудому вихованцеві, Сенці, дві ложки цукру, наказала йому лякати вчительку з в темних коридорах колишнього панського будинку, де з кожного кутка виглядали страхіття.

Будинок був двохповерховий з чуланами на горі, з товстими білими колонами, з довгими похмурими, на шість шибок, вікнами і великою терасою, відкіля виднівся синьо-зелений ставок, покритий ряскою,—з його води виглядав чорний поламаний човен; далі, крізь гілля високих осик проглядала, пожовкла від сонця, оболонь з річкою. У середині будинку пахло вохким підвалом і кроки лунали, як грудка, кинена в провалля. Уночі, коли сонячне світло не забігало в коридори, ходити було страшно: старе дерево тріщало і половиці потягалися перед сном, як живі істоти. Стара, боязка куховарка говорила, що, якраз о-півночі, в колишній панській молельні хтось стогне. У молельні селяни ще на початку революції повибивали вікна й поламали рямці, після того вона стала загадкова, оббита з усіх проходів дошками. Настасія Павловна навмисне поселила Люду біля молельні.

Якраз о-півночі, Сенька підходив до дверей і стогнав. Одного разу він спробував увійти в кімнату, але обережна вчителька замикала двері. Ніхто не знав, чи боїться там жити Люда, аж до того часу, поки однієї ночі не пролунав по всьому будинку розпачливий зойк.

Позбігалися вихователі, вставши просто з постелі і накинувши на плечі ковдри та пальта. Кричав Сенька. Сам Онисим Карпович засвітив сірника. У Сеньки на лобі була велика гуля. Коли він стогнав, до дверей нечутно підійшла Люда і відчинила їх так швидко, що хлопець не встиг і відскочити.

Зніяковівши перед учителями, переляканий Сенька розповів, що економка обіцяла йому дві ложки цукру.

Обурений Онисим Карпович мерщій побіг до Настасії Павловни. Вона спала. Але старий вчитель ввійшов у кімнату, схвильовано засвітив лямпу, проте, підкрутивши гніт тоді, коли шкло нагрілося.

Економка розплющила очі. Вона посміхалася, думаючи про сон, що снився. Він був такий приємний!

— Як ще щось трапиться подібне, то ми вас звільнимо.

Онисим Карпович виконував обов'язки завідателя. Але Настасія Павловна ще дужче посміхнулася. Вона безсоромно сіла на ліжку так, що ковдра впала на долівку, і з призирством глянула на старечі худі ноги вчителя.

— Одягніться, а потім із дамою говорить,—позіхнула і лягла, навіть не поцікавившися тим, як вибігав із кімнати осоромлений Онисим Карпович.

Згодом Люду вже не лякали, і економка ставилася до неї з більшою повагою. Потім поволі про цей випадок всі забули, бо в кожного раптом стало багато клопоту.

Мав приїхати новий завідатель. Настасія Павловна наводила лад по хозяйству, кричала на вихованців, муштрувала їх їсти "по-людському". В їдальні, де до того часу не було жодного стола, хлопці, а також дівчата, поївши поганого супу, гралися мисками "в по-котьола", барабанили ложками. Тепер Настасія Павловна поставила довгі дубові столи, лави, які кляла куховарка, бо їй доводилося їх мити. Тепер під обід вихованці мовчали і їли "по-людському".

Онисим Карпович з ранку збирав вихованців і гонив їх на практичні роботи: полоти город і замітати в бу-циику. Спочатку це йому не вдавалося, бо вихованці зникали, як вода в землю; але, коли дехто з них постояв навколішках годину-другу, то це вивелося.

Усі турбувалися. Гімназіальний "надзиратель" Фомич, як його всі називали, посідавши з вихованцями на схилі, де колись були мармурові східці, розмовляв про Австралію. На колінях його лежала мапа.

Було нудно і вихованцям, і Фомичу. Дівчатка дивилися на вчителя, боячись моргнути, і їхні очі зліплював медовий сон, а хлопці позіхали, задні обережно гуляли "в паличок", а передні давили один одному ноги. Фомич мало знав географію і, коли треба було показати Сідней, то довго довелося шукати на мапі цей химерний город; окуляри навіть не допомогли. А розходитися не можна було, бо Онисим Карпович наказав учити дітей. Щоб не так сумно було сидіти, Фомич почав вигадувати, без сумніву, таке, чого не було в Австралії. Він говорив, що там їздять верхи не на конях, а на великих жуках, що люди там з двома головами тощо. Такі географичні відомості вражали вихованців; вони всі реготалися, очі їм блищали від оповідання, і зже ніхто не дрімав.

Фомич захоплювався і часто просиджував на схилі довше, ніж дві години. Діти вірили майже всьому, одному лише не повірили, що в Австралії люди не балакають, а "вроді, як гавкають". Сенька порадив товаришів спитати про це в Онисима Карповича.

— Як це так? Та що це?—заметушився завідатель. —Цього ще ніхто не чув. Ах, ти, старий брехуне! А, ну. покличте-но його.

Прийшов Фомич. Він моргав очима крізь окуляри і нижня губа йому чудно сіпалася.

— Що це ви затіяли?—гримнув завідатель.—Геть, вам чого!— крикнув він на дітей.

Діти розбіглися. Фомич жалісливо помахав тремтячою рукою.

— Та їй-бо, нудно, розумієте, позіхають, я ж не сліпий. Ну, от я й почав. Та потім, що ж я знаю, мене вчили в уєзднім училищі, а чого нас вчили. Та й забув я, забув. Старий уже, старий.

Фомич чхнув, зняв кашкета, що носив ще в гімназії, вийняв хустку й витер нею сиве волосся. Він упрів; тяжко йому було сказати ці слова. Онисим Карпович зідхнув. помахав головою і довго-довго дивився, виві-. ряючи очима нещасного вчителя.

— Хіба з вами можна щось зробити? Це не дитбудинок, не школа, а шпиталь. Позбирали калік. Що ж мені розриваться, чи що?

Завідатель плюнув і призначив на місце Фомича Люду.

Це почули вихованці. Вони збунтувалися і олю-тіли.

— Це все ти, ти,—кричали вони на Сеньку. Сенька, нагинаючи голову, одштовхнув хлопців.

— Та гетьте.

Учні ще зовсім не знали Люди, а крім чого, її боялися, як незнайомої людини і в думці її зневажали, як "бабу". Фомич їм все-таки подобався; він був тихий, плохий чоловік, а останнім часом і веселий.

Вихованці загнали Сеньку в темний куток до чулана. Сенька розсердився і вдарив хлопця. Той заплакав. Дле його плач став гаслом до бійки; всі кинулися бити Сеньку. їх розмирив Фомич:

— Не бийте його.—благав він дітей.—То я старий дурень винуватий. Не бийте, дітки!

Новий завідатель приїхав у неділю вполудень. З себе він був молодий, чорнявий, з великим кучерявим волоссям, говорив басом і ходив з паличкою. Вставши з воза, він умився й зараз пішов оглядати хазяйство. На себе він напустив владний тон, побачивши, що діти деякі ходять у брудній одежі, накричав на Онисима Карповича.

— Так, нам же, не присилають нічого, ми прохали,— виправдувався Онисим Карпович.

— Чому ж не присилають? Треба про це побалакати в місті. Ви пробачте мені, що я не розібравши...

При першій нагоді Онисим Карпович відійшов від завідувателя. В його грудях не вміщалася радість. Він побачив економку і пошепки сказав:

— Прекрасна душа наш завідатель, скажу вам. Завідатель ходив, заглядав у кімнати. Вийшовши вже

з будинку, він зустрів одного хлопчика, ще ледве не збив його з ніг.

— Як тебе звуть?—спитав він у вихованця. Хлопець шморгнув носом, витерся рукавом, недовірливо подивився на незнайому людину.

— Пустіть, дядьку, — промовив він.

— Ні, не пущу. Як тебе звуть?

Біля завідателя вже зібрався майже увесь персонал дитбудинку. Була тут і Люда, і економка, і два вчителі, крім Онисима Карповича.

Вони всі почули, що приїхав завідатель і прийшли познайомитися.

Завідатель не звернув уваги на них і держав за руку хлопця, що наважився сказати:

— Коля, а хлопці називають Баришня.

— Л чого вони тебе так називають?

— Я люблю читати книжки.

— Молодець—похвалив завідатель.—А де ж ти їх читаєш?

— Мені Фомич дав. У нього був син, він виписував "Вокруг Света", журнал такий, і од цього журналу зостався "Майн-Рід". Син його вмер, а мене Фомич любить.— Хлопець підняв голову. У нього були блакитні, як волошки, розумні, красиві очі.

Він повів ними і знову засоромився.

— Так, так. Так ти знаєш, що таке індійці?

— Знаю.

— А їх багато на світі?

— Дуже багато,—покрутив хлопець головою.—Бо, коли білих б'ється двоє, то їх сотня.

Всі посміхнулися. Завідатель повернувся і почав знайомитися з учителями. Він надовго спинив свої очі на Люді, даючи їй руку, якось особливо говорив "дуже приємно", Люда навіть почервоніла. Настасія Павловна скосила очі і зле подивилася на вчительку.

— Я де ж Фомич?

Настасія Павловна вийшла вперед. їй був привід побалакати.

— Я встаю рано. А, знаєте, коли влітку сонце всходить? І, пораючись по хозяйству, бачила, як Фомич пішов з вудками на річку. Він у нас, не вам кажучи, охотник рибу ловити, чудак старий: як тільки неділя, так і на річку. І на ніч ходить за верстов шість.

Настасія Павловча не зводила очей із завідателя. Вона була напудрена, зафразована, від неї пахло свіжим милом, вдяглася вона в нову випрасовану сукню, обулась у довгі ботинки, на яких так затягла позорозки, що вони, здавалось, при першому її кроці тріснуть. Настасія Павловна разбалакалася й не кінчила б скоро, якби не вбіг знову Коля, що зник підчас знайомлення.

— Ти куди?—спитав завідатель, перебивши економку.. Коля показав горщик із метушливими, червоними червяками.

— Несу Фомичові,— й побіг.

Завідатель попрохав показати йому кімнату.