НА СТАНЦІЇ
На десять кроків усе поринало в чорну глибину.
Сторож на лінії, Григорій, як не придивлявся, як не жмурив око: нічого не було видно, навіть вагони, що стояли біля депо, і ті кудись пропали. Станція розляглася високим бугром серед степу. До маленького повітового міста було 10 верст, навколо степ, та ще близько село.
А треба вартувати добре.
Григорій прислухався. Не чути нічого, тільки торохтять цупкі стебла трав об рейки та йде полохливий згук туди, аж за семафор.
Недавно, з місяць тому обікрали вагони, дрімати не можна.
Ніч затулила вогні, накинула прозорої сажі на все і заснула, і Григорія хилить... Так стоїть, стоїть, поставить ґвинтовку і закуняє. Замерещиться щось, прокинеться, обдивиться біля себе, нагострить вухо...
Тихо. Хмари попритулялися міцно одна до другої, хоч-би одній зірці дали глянути сюди...
— Хіба зайти в будку!—Подумав.—Та й закурю, мабуть, там!
Повернув, пройшов через одну лінію. Під ногами зашарудів" пісок, дмухнув боязко морською вогкістю. Пролетіла якась птиця, шарпнула і зникла в темряві.
В будці було світло. На лаві сиділо два дядьки. Один схилився і дрімав, а другий обіперся об телефон і щось читав, сонно бігаючи стомленими очима по папері...
— А, це ти Григорій!—Посунувся і дав йому біля себе місце.—Нічка, брате, на славу вдалася, скажу тобі. Теплинь! Мабуть, дощ буде.
— Де там гарна... Замазало все, так що й перед очима не побачиш. Та ще й наче хтось нарочито взяв та й замазав очі медом. Так солодко, а вії стуляються, стуляються. Не втерпиш: поставиш біля себе дрючка й куняєш. Нахилишся раз, другий, а потім почне вздріватися. Прокинешся, походиш... Скверна, братішка, служба...
Григорій одірвав паперу, насипав дрібненької махорки і з смаком затягнувся.
— А як твоя жінка?
— Та!—неохоче махнув рукою.
— Ти розкажи, що там трапилося, бо вже пройшло, мабуть, місяць, а я нічого й досі дотепно не знаю.
Григорій любив розказувати своє горе...Впевнившись, що той не глузує з нього, він усівся на лаві й почав:
"Ну, слухай! Ти знаєш мене здавна: я такий чоловік—нить, не п'ю; на службі ні в чому поганому не замішаний. Вдача моя така: як зо мною по-люд-ськи, то й я нічого. От, мене лиха година одного разу й загнала випити.
Пішли ми на село цілим табором.
Там випили по склянці. А хлопцям мало,—всі молоді, здорові,—кричать та й кричать: дайош і край!
Мені не хочеться пити. А хазяїнові, тому старому відьмакові, хочеться більше заробити. Все запрошує та наливає.
Я присунувся ближче до хлопців. І на вухо пошепки:
— Давайте, — кажу, — налякаємо цьйго діда, цю сатану кислооку.
Згодилися. Один п'янюга, Хведір, все одмахувався: як так, каже, я вам зробив рекомендацію, а ви підіймаєте чорт-зна-що; ніколи каже не піду з сторожом,— найпаскудіший народ.
Я не послухав. Устав із-за столу.
— Ти!—говорю—кислоокий чорте, заарештований. Ми з чека боремося з самогоненієм.
Дід злякався: нижча губа одвисла й зморщилася, як у старої кобили, а борода труситься; а сам шепоче т'аке, що й не розбереш.
Сильно злякався. Нарешті:
— Помилуйте, старого! Це не я, а моя донька!
— В тебе є й донька! — гримнули всі разом.— А ну її сюди! Що воно за краля!
Багато з нас були тут уперше. А старший шепоче.
— Вона, вона, діти, гонить самогон. Я вже радив: кинь, кажу, роби що друге, так ні, не хоче!
Я подивився на нього. Як побачив, що плаче, жалко стало. Хотілося втішити діда.
— Нічого, старина, ми тебе не займемо!
Тільки говорив, коли входить вона сама Як побачив, так і затьохало в грудях. Очі в неї, як дві тернинки: чорні, аж горять, а на щоках:—плями червоні.
Вона теж видно злякалась, бо все на виду міниться: то почервоніє, як грушевий лист в-осени, то пожовкне, тільки губи горять.
Ввійшла й до мене зараз:
— Ви кажете, що агент по борбі з самогонкою? Я сам не свій: вразила бистро, язик затягся кудись
аж під печінки
Я, я!, — насилу вимовив.
— Так чого-ж ви дивитесь? Забирайте мене на станцію. Арештовуйте. . А ви чого, батю, витріщилися, як баран на аптеку, ідіть з цієі хати... ви всі вийдіть у ту он хату. Товариш агент допит зніматиме.
"Це як раз улопався!" думаю, бо знав, що не я з неї писатиму протокола, а вона з мене.
Так і було. Як тільки спорожніла кімната, вона впялася в мене своїми циганськими очима. Ніколи гаке зо мною й не бувало, як тоді: наче хто ножем розрізав груди й вийняв серце, і після того тільки щемить на тім місці По шкурі сироти понабігали наче хто пшона під неї насипав. Погано. Вночі один стоїш біля вагонів і ніякого чорта не боїмся, а тут і світло, і в кімнаті перед тобою баба, а охляв, наче побитий.
— Так ви прийшли розорити мене!
Я мовчу, чую тільки, як крига лягла біля серця, та ще зробилося холодніше.
— Чого ви мовчите? Чи може ви брешете?
А я доти був не дуже ласий до дівчат і не любив з ними гаяти часу. А тут хочеться слухати й слухати. Голос, знаєш, такий солоденький. А в очіх така туга, що ніякими словами не перекажеш, аж за нутро хватає. Ну, думаю, це вона на вудочку берьоть,—не піддамся.
— Ні, я справжній агент! Може налякав, так моя служба така! Вас я арештовую!
Ввійшов у ролю, а до того ще й оп'янів. Чомусь здалося, що я мав револьвер,—хотів його витягти. Пощупав і біля пояса, і в кешені,—немає. Тоді тільки згадав, що я його не мав ніколи. Соромно стало, бо вона помітила, що я робив.
Завмер,—не говорю ні слова, злий став до безкраю. * На її губах—єхидна посмішка: на, мовляв, з'їж дулю.
Так і хочеться їй дати в саму морду. Стримую себе. А вона, як кинеться мені на груди, як заверещить:
— Ой, помилуйте, ніколи більше не буду.
— Батю, неси сюди димку! Вип'єм. Потім, як зарегочеться, як заллється,—за здоров'є цієї тюті— і показує на мене пальцем.
Регіт. Сміх. Той Хведір, що перелякався, хоч переполох виливай, тепер сміється теж. Одному мені не по собі. Коли повсідалися, я встав шукати шапки,--нема ніде. До неї, питаю,—а вона облизується після закуски, та язика мені показує.
— Не шукайте товаришу агенте, я заховала! Сів, знову, насупився. Дивимося один на другого,
як середа на п'ятницю. Пішли балачки, я один тільки осторонь сиджу та мовчу.
Не счувся, як хлопці вже встають, дякують і ру— " шають додому.
Вона до мене:
— Ви не розсердилися? Не треба, бо я так налякалася, що й досі не прийду до нам'яти. А я вас не образила. Пийте!
Я відмовляюся, tío й так перед очима метелики літають.
— Григоріє, пий та ходімо, бо вже за північ! Випив, встав і захитався.
— Зоставайтесь у мене! Я вам постелю тут на лаві. А то ви не доберетеся додому.
Саме тоді була весна. Садки тільки що почали цвісти, дороги були сухі, але по рівчаках стояла ще дощова вода. Звичайно такий непривичний, як я, аби забрався в рівчак, то купався-б там до ранку.
— Ну, куди вже тобі йти. Зоставайся тут!—бачучи, як я оп'янів, кажуть мені хлопці, моргаючи на неї.
Зостався.
Вона справді постелила, ще й накрила простирадлом, як удома. Сіла, торкає раменом і розпитує, де я служу, за яку платню.
Як я сказав, що служу сторожом на лінії, вона аж засміялася і більше нічого не розпитувала: пішла спати. За стіною вона шепотілася про щось з батьком.
Потім погасили лямпу й я заснув..."
Григорій подивився у вузеньке вікно і, захоплений спогадами, думав. Задзюрчав телефон, стрілочники кинулись і вискочили до стрілки. Залізо брязкотіло й рейками котився чугунний шелест.
— Восьмий! На першу путь!
Здалеку наближалися очі паротягу й доносилося шкварчання підшипників. Цокотіли ближче й ближче об гайки колеса. Потім промайнув стрункий, високий паротяг, облитий паром, трохи захекався і, проїхавши, став біля станції. Від будки йшов золотенький тремтливий світ і догонив лихтаря, що майнув червоним оком на останньому вагоні. Чергові йшли назад, до будки.
— Ну далі говори! От баба! Григорий скосився вовком і зле викинув: "Чорт, а не баба! Далі? І далі-ж так. Прокинувся
вранці, вдягся. Мене вже кличуть снідати. На похміллі, в роті погано... Пішов, поздоровкався. В кімнаті чисто, прибрано.
Батько її сідає за стіл, надувся, як чиряк, хреститься й на мене позирає з-під лоба. А я тут у нас і забув як то христитися. Сідаю й зараз шамать.
Старий до мене:
— Ви-б може перехрестилися. Без бога—ні до порога.
— Я, діду, без бога.
Він похнюпився і ні разу після того не подивився на мене.
А вона запрошує:
— Беріть пирожків, намазуйте маслом... Я вже й до церкви сходила й за вас помолилася.
Зніяковів трохи, —соромно стало за вчорашнє. Такі гарні люди, а я так з ними. Поглядаю на неї скоса, щоб вона і не помітила. Одіта вона по святковому й не так, як одягаються на селі, а скоріше На панський манер. Іще красивіша зробилася, ніж учора: зачісана, припудрена, як на бал.
— Я не знаю, як вас зовуть, хоч вже й знайомі, мене Шурою. Я колись училася в гімназії, а мій батя був податний інспектор.
Тоді аж я почув, іЦо попав не в свої сани! Оцей миршавий дідок з панського кодла, а я його узивав кислооким чортом.
Зайорзав я на стільці й мовчу; бо думаю, як ляпну, а воно буде напевно не на місці.
Старий пішов у другу кімнату, а Шура все гомонить. Я думав, що вона мене вподобала... далі сам почуєш.
А я заховався, закохався так, як чорт у стару грушу...
Ну час і додому йти. Вона прохає:
— Ви-ж заходьте!—а як вийшли у двір, а мені треба було йти садком, вона показує на дзиґлика, біля яблоні:
— Отут, як сонце зайде, буду вас виглядати. Пішов додому. Ранок свіжий, гарний. І куди не
повернусь,—скрізь бачу Шурчини очі; і роса мехтить, як вони. Розстібнув коміра й йти не хочеться додому. А як прийшов на станцію, зараз до Хведора.
— Хто,—кажу,—ота самогонщиця?
Хведір мазнув язиком губи, аж мені в середині стало гірко.
— Що не одв'яжешся? То, брат, з благородних.
— А чого-ж вона самогонку гонить?
— Час такий, благородним треба чимсь заробляти. Хто був усім, той став нічим. Тільки бережись, а то вона виведе тебе в люди!
Доскіпувався, допитувався в нього, чому саме,— так і не сказав.
А я, бідолага, як унадився—кожну ніч там пропадаю, ще не посиніло на дворі, а я вже там.
Ну, проваландався так, мабуть, з місяць, а Потім задумав одружитися. Тільки самогон шкодить.
— Шуро!—кажу.-—Покинь його гонити! Хіба гарно дивитися, як обригають тобі всю долівку.
— Та я вже покинула!—і ну мене цілувати, як вогнем обпікає.
А я навпростець до мети.
— Шуро! Давай поберемося! Вона засмутилася.
— Ох, не хотіла я шлюбу так рано-бо, та люблю брати тебе дуже.