Батько

БАТЬКО

У санаторії, куди мене закинула хвороба, я зустрівся з одним чудним дідком, якого не забуду все життя. Він уникав балачок із людьми, в робочий час виконував найбруднішу роботу, яка тільки існує на світі — виварював плювальниці, що брали з палат. А до сирени, зранку, і, ввечері, після неї, він сидів на березі ставка з поганенькими вудками. Через щось його вважали за божевільного і жаліли, як чудака.

Яле він мені подобався. Очі у нього були лагідні і дивилися із любов'ю навіть тоді, коли хворі кепкували з нього. Найвеселіші з них непомітно прив'язували йому до пояса хвоста із старої вірьовки, рисували крейдою на спині хреста та вигадували ще щось гірше, щоб розгнівити старого. Та він із посмішкою, чистою, як у дитини, одчіпав мотузка, просив когось стерти крейду і знову брався за свою роботу. Він нікому не скаржився, хоч і знав, що за такі вчинки виписують хворих із са-наторія.

Мені нудно було. Я оглянув багатий замок, де мешкав колись барон, але теж уникав людей, бо у лікарні вони нагадують про щось неприємне й неминуче. У лісі, що розрісся тут на кілька десятків верстов, я ходив у самоті на дозвіллі, щоб не чути дурних і нікчемних дотепів хворих. Та згодом обридли і ці самотні гулянки...

Я почав вставати рано, щоб застати на ставку чудного дідка. Я здоровкався, забалакував із ним, але він мовчав із своєю посмішкою, що, здавалось, завжди була до речі, ніби дав собі суворий обіт мовчазника.

— Ви чому так рано встаєте? — спитав раз мене лікар, побачивши, як я обережно вилазив у вікно.

Я признався. Тоді лікар зареготав і промовив крізь сміх.

— І охота вам! Він божевільний, справжній божевільний. Тільки безпечний. Не з тих, що кусаються. У нього є своя idée fixe, як завжди у такого роду психопатів. Правда, йому дуже багато довелось пережити, він же в минулому піп і, між іншим, із тих... фанатиків, найчесніших.

— Піп?

— Я ви не знали?

— Це тому і хреста хворі рисують йому на спині?..

— Яка дика забавка,— зморщився лікар.

Це, що я почув, ще більше мене зацікавило. Я всіма способами хотів заслужити довір'я дідка. Я давав поради про вудіння коропів, які гулко билися у ставку і із яких йому жодного не пощастило впіймати. Він слухав уважно, але мовчав... Одного разу він зустрів мене і сам забалакав перший.

— Ви мене навчили рибалити... Я таки впіймав коропа. Він був радий, схвильований і всім показував велику

рибину.

Так я познайомився з цим чудним дідком. Непомітно ми, кожен, зокрема, самотній, стали друзі.

Уранці вже розкидали свою павутину морози, а ми все ще сходились біля ставка. Дідок гостинно нагрібав мені купу листя, вкритого памороззю, а сам сідав по-татарському, схристивши ноги.

— Хіба вам не холодно?—питав я, бачачи, як вітер грається полами короткого, не по ньому шитого піджака.

— Я вже своє перемерз!—з гордістю відповідав він.— То вам ще впереді безліч всякої Заверюхи... Я вже не почуваю ні холоду, ні тепла, ні печалі, ні радости.— Сум прокрався в цих словах. Помітивши, що я зрозумів не так, як йому хотілося, він засміявся.— Це я той... жартую. Звичайно, холоднувато. Та й чоботи драні... 1 од вітру коцюбнеш—старість.—Він насунув дужче на вуха заячу шапку, що завжди на шиї і плечах залишала повно пуху, і мовчав до сирени.

Коли я виїздив уже додому, дідок проводив мене з товстою книгою під пахвою. Він був задумливий, очі засмутились, ніби він ось-ось заплаче.

Бір кінчався. Замок зостався далеко позаду, видно було тільки його білі вежі, що нагадузали середньовіччя. Мене гукав кучер. Тоді дідок схвильовано промовив:

— .Нате вам цю книжку, може, згодиться. Бо вона мені непотрібна зовсім. А друзі ж, розлучаючись, дають щось один одному на пам'ять... тільки, будь ласка, коли щось робитимете, то змініть ім'я, щоб син, коли прочитає, не почув болю від сліз батькових. Ну, прощавайте!

Маленька постать поволі почвалала до бору. Повернулось ще раз обличчя, на якому сонце перелічувало ті рідкі біляві волосинки, що при найбільшій фантазії не здались би бородою. Очі моргнули і, затуливши їх хусткою, дідок одразу повернувся.

Потяглась одноманітна дорога. Ліс кінчався і починався голий степ. На ньому, як острівці, бовваніли цукроварні та білі економії, обсажені тополями. На бурякових плантаціях зустрічались зігнені постаті робітниць, що сонно випростувались, копи під'їздила наша бричка.

Із станції я побачив, замість замку і церкви, дві легеньких білих крапки, що здавались метеликами, які зараз, чимсь злякані, полетять.

Подарунок лежить у моєму столі. Я його нікому не показую, бо для іншого, може, в нім мало цікавого... Це церковна видатково-прибуткова книга. її сторінки списано нерівним почерком. Між записами трапляються господарські рахунки та описи особливих змін погоди. Майже увесь папір жовтий і цупкий, як пергамент.

Коли я перегортаю сторінки, то мрію од одного шелестіння паперу, немов бачу перед собою рукопис улюбленого автора.

... На дерев'яній високій бричці мене привезли сюди, до затишної білої церкви. Це мало не тридцять літ тому. Поруч мене сиділа матушка. Вона червоніла од одного мого дотику і боялась мого погляду. Кожне слово моє, через силу витиснене, лякало її, хоч за всю дорогу їх було сказано не більше трьох, бо тричі я до неї звертався і жодного разу не кінчав думки.

З усмішкою гостинної господині на ґанок вийшла зустрічати нас Марфа, що вже й того часу пережила трьох священиків. Вона з низьким уклоном запросила нас до кімнати.

Чепурний, хоч і невеликий наш будинок. Кущі шипшини та жасміну і досі ростуть перед вікнами. Білі акації обсипають на зелений дах пелюстки своїх тронів. Дві просторих світлих кімнати навівають затишок і спокій. На лутках — квіти, на стінах—почорнілі картини, столи, — хоч у старих, але білих Єкатеринах,— приємно почув я себе, коли переступив поріг цього, досі чужого для мене, дому. Бездітний мій попередник, доречі, одказав усе це хатнє начиння мені, його наступникові. Ми й досі дякуємо йому за це. Коли б при цій парафії була руга, мені б її не бачити, як вночі сонця, бо протекції в мене не було. Мій батько був бідний диякон — його бог обдарував надміру дітьми: нас було одинадцять душ, з яких тільки мені одному пощастило вибитись "у люди". Голосу теж особливого, такого оксамитового, як буває в інших, я не мав. Він у мене тонкий і тепер, ніби я ще й досі хлопчик. Через це парафіяни, принаймні, в перший час, не вдоволені були таким пастирем.

Перший тиждень ми з матушкою жили зовсім не так, як чоловік із жінкою. Якось навіть і траплялося так, що доводилось обідати нарізно. Стара Марфа похмуро дивилася на нас— Вона завжди бурчала про себе, коли їй доводилось окремо стелити. Ми, подружжя, до весілля не знали один одного,— нашою допею порядкували інші. Ми чемно і соромливо говорили Ви і уникали називати ласкавими іменами. Марфа, мабуть, не звикла до цього. Вона сердито грюкала дверима, коли чула нашу розмову. Яле згодом матушка стала, хоч і крадькома, сміливіше позирати на мене. Вона щодня ставала балакучіша зі мною, — в ній прокидалася жінка.

Раз за столом Марфа, ні з того, ні з сього, без усякого приводу, не втримавшись од сміху, чмихнула собі у фартук.

— Що тобі?—спитав я.

— Та як же не сміятись,— сказала вона.— Хіба ви похожі на пан-отця?... жінки своєї боєтесь. Подивишся на вас і собі не віриш.— При цих словах матушка, перекинувши стільця, втекла до суміжної кімнати.— Послухали б ви, як вона,— Марфа хитнула головою на відчинені двері, — сумно й важко зідхає. їй, мабуть, сердешній, те ліжко труною здається!

І з соромом я слухав слова цієї жінки. Але вона не спинилась на цьому. Завжди весела й балакуча, вона на цей раз не знала міри. Вона оповіла тисячу дрібниць, про які, звичайно, люди мовчать. Мій попередник, мабуть, кілька разів перевернувся у труні за час її балачки. Коли вірити Марфі, то мало не половина околишніх чепурненьких молодиць знала його веселу вдачу.

— Відкіль же ви це все знаєте, Марфо?

— Горобець розказав,— вона по-молодому блиснула очима, витерла для чогось краєм хустки рота і бадьорою ходою вийшла із кімнати.

Уночі, коли Марфа хропіла на кухні, я кинув своє ліжко. Воно порожнє стояло до самого ранку.

— А знаєш, Васю, то я її направила... Навіщо ж тоді виходити заміж?—сказала мені матушка перед світанком.

Вона мала рацію.

У дружині я знайшов вірного товариша, хоч вдачі у нас зовсім ріжні. Вона й досі мріє про рожевих поросят з ніжними п'ятачками в носі, про корову, що облизує блискуче теля, про качок, гусей, курей,—а мені з усього того байдуже. Серце моє не лежить до господарства. Може, через те і старість застає мене в злиднях. Може, через те і матушка зараз ходить у ватянці, уже тричі латаній, що її подарував добрий червоно-армієць.

... Тепер, коли замрієшся про ту матушку, якій було всього вісімнадцять років, то не знайдеш і сліду !'ї в цій старій бабі... Вона, як жебрачка — в лаптях, в обірваній полинялій сукні, запнена старою хусткою, ніби вкраденої в циганки. Холодно стає на серці, коли вона, зворушена спогадами, спробує погладити, як колись кілька десятків літ тому. Рука—в зморшках, нігті— жовті і нерівні, на суглобах,—неприємні прозорі бугри.

Куди дівся шовк шкури, що від одного її дотику хотілося мріяти про безкінечні ласки?

Час — найбільший владика!

Іноді вранці матушка підходить до свічада. Це робить вона нишком, щоб ніхто не бачив. Вона хитає перед ним головою і приносить в офіру часові свої сльози. За довгі роки блискуче шкло попсували чорні плями, очі бачать погано, краплі поступають під сивими рівними бровами і — я знаю — перед нею носяться два образи: один свіжий, навіки зниклий, другий—непривабливий, чорний, як земля, в яку він незабаром піде.

За чаєм, коли каганець, стривожений диханням, тягне за собою довгі тіні по стінах, я сумую, дивлячись, як матушка силкується рештками зубів перекусити грудку цукру. Я, мабуть, переживу її—в мене ж цілі зуби!

Рівно і спокійно йшло життя. Я трохи звикся із своїм новим вбранням та обов'язками. І люди, зустрічаючи мене, стали скидати шапки. І от, як раз у цей час, вікарієві заманулося роз'їздити по парафіях. У полудень спинилась біля мого ґанку чорна карета, дверці відчинились і на землю ступив високий чоловік у синій дорогій рясі.