Вовчі байраки

Вражливий Василь

ВОВЧІ БАЙРАКИ

Чи далеко-недавно, чи близько-давно ходив вітер?

Проходив він за містом, у проваллях, підіймав на синіх крилах сміття, що розкидалося по полі, за Вовчими Байраками.

Вночі, в свята, і тут і далі десь лазили промені прожектору, сковзалися, розбивалися туманними кружальцями.

... Довго, довго шуміли дерева з північних лісів; довго, довго сміялися кам'яні мури, та все луна йшла по проваллях привидом.

Сиротливо бився вітер, в тривозі бився, граючись на згуках трамваїв, залазив спати в кручі і тихо дрімав.

Виходили люди в день на смітники, рилися брудними руками, знаходили смердючі ганчірки, раділи; а потім розходилися по місту; потім розходилися по норах.

Був-жив Сизон, по норі Середній, ходив у місто, кожного ранку простягав він руку, дивився в очі вітру... Другої руки не було в нього — потяг одрізав.

І стояв він на розі та все повторював:

— Дайте, Христа ради...

Пани проходили, дивились у синій, закутаний фабричним димом, простір, потім повертали свої очі юсторонь... І все щось балакали тихо, як у бурю потайні собаки.

Сизон не хотів іти в богадільню, бо він любив хвору жінку — Веклу; а синів Веклиних — своїх не любив, бо вони одбивали хліб у нього й дратували...

І часто-часто він, старий ганявся за ними по полі, по дикому, що за Вовчими Байраками, а ще за ними бігав вітер.

Старшого сина, Ваньку Бистрого, боявся Сизон, бо йому було 16 років; а як нагонив меншого, Борку, бив костуром, хрипів:

— Батько я тобі, батько!

Борка кусав йому руку, втікав, кидав грудки на Сизона.

— И-и, шпана! — І показував язика...

... За проваллями була річка, вливало сонце в її воду срібло і золотило ним хвилі... Здалеку не видно нафти на річці, а близько нафта плаває і смердить од падла, що скидали на березі...

От, у тій річці купалися Ванька Бистрий та Борка...

А колись ще Борка втік із дитбуда, бо він там бив виховательку руками в живіт, коли та його вдарила за те, що він кричав хлопцям, ніби вона цілувала студента а потім ще за те, що студент ще щось робив...

Його прогнали, а він утік до Векли до брата.

Иноді брати крали в батька гроші і потім на ті-ж гроші купували цигарок, курили.

Векла не ходила в місто, вона з ранку до вечора рилася в смітті: вибирала відтіля ганчірки і шила з них одягу.

А то так: збирала картоплю на тім-же полі, біля Вовчих Байраків, варила. їла.

... І вніч і вдень тяглися підводи з міста, звозили на поле, у кучі сміття. А дядьки, що сиділи на возах, кивали на провалля:

— Ракли!

В теплу ніч, коли нічого було їсти, співали Борка з Ванькою в садку, а то стріляли по кешенях.

... Була ще в них сестра, та н зараз, мабуть, у місті є. Бачив раз її Ванька. Це в тім садку, де стояв мертвий монумент із сліпими очима. Так от, там сходилися дівчата співали...

Співали. .

А як рясне дерево зовсім розпливалося в сутіні, тоді дівчата розходилися по темних кущах, по-між тополями високими.

... А як коли так: танцюють біля дзиґлика важкі перса, співає хрипла гармошка.

Високі тополі ламали свої ніжні тільки, ніби жінка руки з одчаю.

Ванька пам'ятає, як хтось кричав на сестру:

— Брось, Манька, з кумом хохориться... Свій брат.

І знав Ванька сестру і казав Веклі:

— Е, Манька не дурна... Вона гарно живе... А мати Векла його не слухала:

— Ти-б може пастухом де-небудь?

— Це-ж не село...

— Ну так у приют... Син сердився й сміявся.

—— Ми землянки не покинемо... Фраєра одпровадь свого в богадельню...

Він-же-ж тобі батько... — А...

В той час Борка заспівував:

— Ех, доля, моя доля, доля горькая моя...

У Векли тоді текли з очей сльози.

В проваллях ще, над крутим схилом, стояла будка.. Дрімає там вартовий, як прокинеться, придивляється очима униз, де за стінами з грудок ховалися нори.

І одвертався сонний вартовий, коли знімали ті люди—не люди, свої ганчірки.

Вонь заглядала в нори, бродили тіні хмар, заходили в Байраки...

... І ще недалеко од Сизона, трохи з боку жив Іван Химчук, старий, він був, як минулий час, розбитий як руїна. Лазив Іван, шукав дохлих мишей, затикав їх за пазуху...

Він божевільний...

Був голод, і ходили в далекому селі таємниці. І він ходив, важко повертались очі під _ білими бровами.

... А любив Іван, той Химчук, Веклу, кричав, як дитина, коли бачив її... Хлопців не любив, як і Сизон, бо вони всували йому жару в кешені... й одежа тоді горіла, смердів дим.. Бува—дивиться, дивиться Іван, .а потім почне качатися по землі, кличе Веклу, аж поки вона йому не загасить вогню.

Б'ється об землю Іван, хитається, цілує та їсть землю, ніби клянеться.

— Ич, юродивий, бог за чуба візьме на небо,— регочется Банька Бистрий.

А дим із димарів, що в місто йде високо, високо, під шуми пропелера, б'ється об хмари.

Веселий ішов Ванька з міста: баба йому дала сорочку й нагодувала борщем. — И, жлукто старе! Ги!

Знав він, що Сизон та Борка біля Векли, бо вона хвора... йому байдуже.

Ходить по землі довгий день, гойдається як колиска, й сміхом перекидається. Байраки задумалися, бо гуси летять стрілками на південь.

Тільки по садку, вночі, хтось ходив, хтось сміявся, чіпав гілки, одкидав їх осторонь, аж листя падало.

А цупкий бур'ян шумів, його гладив рукою старечою вітер, ніби мати дитину...

Ванька спустився по кручі—ввійшов у землянку: почув, як стогне Векла, почув, як плаче Сизон, а Борка стоїть у кутку, мовчить.

Став і Ванька за порогом, похмуро глянув на товсте хворе тіло Векли, на пухлі ноги. І жалко йому стало землянки...

Злякався він мерця,'бо знав, що вмре мати.

І згадав Ванька, що за землянками, на краю провалля, було нове глинище, де ще брали глину в місто.

Звернувся він до Сизона, сердитий ніби осінній вітер:

— Слухай, перенесемо Веклу в те глинище, бо вмре вона—-і він показав рукою на край кручі.

Не повірив Сизон, затрусив сивою бородою.

— Нехай вмирає тут...

— Не хочу, не хо-о-чу!—Ванька схватився рукою за ніж; а ножа в Сизона не було в руці, він злякався і понесли вони хвору Веклу. Важка вона була, але донесли. Холодно зробилося на душі в Сизона, наче льод біля серця, коли залишили його самого хлопці, бо вони пішли в землянку.

Залітав пісок на товсте тіло Векли, ховався її стогін під нерівно заструганою стелею.

Прийшов іще Іван Химчук, сів, вдивлявся важкими очима на Веклу, хитав головою.

Іван божевільний.

... В місті тоді багато ходило, багато сміялося, а од трамваїв сипалиеь іскри і була ніч. І не знав ніхто в місті, як умирає стара Векла, як стогне, хитаючи головою, Іван той Химчук, як плаче Сизон.

Ніхто не знав:

Чи далеко-не далеко, чи близько-давно ходив вітер.

І вмерла Векла.

Грудка важка одвалилася од стелі й розбилася, тільки жовта пилюга полетіла.

Хватав уже холодні ноги Химчук, він бормотів під ніс; обняв його рукою Сизон, спитався, ніби забуваючися:

— Хто ти? Відкіля?

Незнав Іван, може нори знали.

Сизон заходив думками у сон недосяжний і світлий, як сонце; вдивлявся він туди далеко, як у недосяжну глибину моря, бачив на хвилях себе.

Розбивалися хвилі.

Хотів перепливти життя він, а воно сміялося, переганяло його,'становилося на очі. Стискували думи голову. Хвилювалися думки, як під бурю ліс:

... Шуміли, шуміли.

З міста котився дзвін м'яким шелестом. Кидалися з розгону голоси за Вовчі Байраки.

То дзвоне годинник на башті.

Раз...з...з, два... ще третій раз гукнув голос з дзвіниці, потім прикусив язика й од болю тихо, розриваючи повітря, пропищав:

— зь—зь.

А це там, на сході, жив колись рибалка Сизон.

Випливав човном на річку, грався бризками.

І нічого жилося... Не стало панів... Щось велике йшло, як буря... Ух, шуміла тоді кров у старого... А потім, потім... Він не пям'ятає... Собак їли, мололи курай, макуха була щастям... І був у нього син, менший за Борку, гарний, такий слухняний і вмер, об ївся кори... . Важкі спогади, як очі Іванови.

І жив ще в тім селі один чоловік... він мав хліб і не продавав... Йшов раз увечері по вулиці Сизон. Покрівлі зробилися голими, самі лати сторчали, бо скотина поїла солому, а потім люди поїли скотину.

А самі худіли зі дня на день, очі поввалювалися і глибина в них була. Знає Сизон, які зморшки вивів на обличчях у людей голод, знає Сизон якими взо-рами поткалися минулі багатства ланів. Спочатку зійшла озимина і маленькою од жорсткого вітру зів'яла. Так, тепер згадав Сизон: то був голод... Той страшний голод, той, що поїсть усе й знову прийде їсти, бо голодний голод.

А потім він пішов туди, де хліб родить. А на якійсь станції, такій маленькій, де тільки сарай та вокзал, сердитий потяг забрав у нього руку.

Він тоді був у лікарні.

А гарно, як гарно там було... Чисто, краще, ніж удома, але недовго тримали його там... Випустили його.

З Веклою, з Манькою та хлопцями рушив Сизон далі... Прохали хліба по селах, а люди дивилися на втікачів й хмуро кивали головами, і лаяли й давали.

А вони все йшли далі, далі... Дійшли до великого міста і там уже загубилася Манька.

... Ех, ти, серце осіннє, ех, ви, Вовчі Байраки! повів по глинищі мутними очима Сизон.

— Манько, донько, прийди до матери, немає вже Векли...

Прохав довго і уважно Сизон доньку, а Йван Химчук задумався...

— Я-ж любив тебе, донько...

Виплакав очі Сизон, червоними стали вони,горем перекраяні. Він схопив за плечі Йвана, тряс і кричав:

— Чи розумієш ти, старе стерво... жлукто...

Його хрипкий голос хитався, як грім далекий.

За Вовчими Байраками світало, пливли хмари за місто, йшли спати після нічного заробітку люди з Вовчих Байраків.

Вже дужче посинів міський сад, що виднівся на сході, за полем.

Висунуло весело очі місто, повіяв від них вітер.

У Байраках було ще темно...

В будку прийшов другий вартовий, закурив, потім дрімав, бо на світанку спати хочеться.

Сизон злякався ранку, вдруге крикнув Іванові:

— Гей, ти, ходімо..—приставив долоню до вуха, —заберуть тебе, скажуть, що копнув Веклу. Чуєш, стерво дохле...

Іван очуняв, сіпнувся і пішов у свою нору. А Сизон попоходив біля глинища, дивився чи скоро зійде сонце й раптом побіг у землянку, побудив хлопців, плачучи:

— Ходімо, ходімо, приїдуть за глиною, найдуть матір, скажуть що вбили ми...

Ванька прокинувся, грізно блимнув очима...

— А що—вмерла?

— Немає вже, немає... Всі ми помремо, не буде нас, не буде...

— Ти стара вороно, ти здохнеш, а ми найдемо собі місце... Помремо!..

Потім ударив під бік Борку.

— Сово, ти, ходімо в місто...

Пішли чужі—рідні один одному, далекі думками, заколихані горем.

Засіріли з ними Вовчі Байраки, закинувся синім громом степ.

1 2