Великі очі

Іваненко Оксана

ВЕЛИКІ ОЧІ

Зовсім недалеко від нас жив один дивак лікар.

Що він дивак — ніхто в цьому не мав сумніву, а що він лікар — кожного сумнів брав. Всі в місті поважали лікарів, які лікували скарлатини, дифтерити, апендицити та інші противні хвороби. Але цей лікар не лікував цих звичайних хвороб. Він не був хірургом, не лікував "вухо, горло, ніс", не рвав зубів, і взагалі його спеціальність була така дивна і незрозуміла, що всі вважали за краще підсміюватися з нього і оголосити диваком, ніж познайомитися ближче.

Він жив на краю міста, і навколо його лікарні був великий-великий сад. Казали, що в тому саду надзвичайні оранжереї з рідкісними квітами і приручені зайчики, кізочки та інші звірята бігають вільно по траві. Казали, що там якісь чудесні озера з якоюсь чудесною водою; взагалі багато цікавих речей, але які зовсім не стосуються звичайного лікування. Кожному хотілося подивитися хоча б в щілинку на такі дивовижні речі, але паркан був високий, і нічого крізь нього не можна було побачити, а потрапити до саду можна було лише через прийомну лікаря. Ну, а хто б насмілився піти в цю прийомну, коли на дверях її висіла така об'ява:

Лікую:

БРЕХУНІВ, БОЯГУЗІВ, БАЗІК, ЛЕДАРІВ, ЗАЗДРИХ І ТОМУ ПОДІБНИХ ХВОРИХ, ЩО ЗАВАЖАЮТЬ ЖИТИ СОБІ И ІНШИМ.

ЛІКУЮ ШВИДКО І БЕЗ БОЛЮ. ЛІКИ БЕЗПЛАТНІ У ВЛАСНІЙ АПТЕЦІ.

Тепер вам, напевне, зрозуміло, що всі поважні особи десятою дорогою обминали цю чудну лікарню. Навіть якщо хто й почував себе трохи хворим на якусь із зазначених хвороб, нізащо не погодився б піти на прийом. А що, як його побачать і рознесуть по всьому місту, що він свідомий брехун!

Напевне, саме через це прийомна лікаря була завжди порожня. Але лікар від цього не дуже сумував. З ранку до вечора сидів він у своїй лабораторії, готував у скляночках різні гіркі й солодкі мікстури, важив на аптекарських тендітних терезах білі порошки, засипав їх у облатки, а найбільше з гострою увагою досліджував у мікроскоп якісь мікроби. Може, він шукав мікроби тих хвороб, про які писав у об'яві? Але, напевно, їх дуже важко було найти!

Одного дня трапилась невеличка подія, з якої, власне, і починається вся історія.

Лікар сидів коло відчиненого вікна, що виходило на вулицю, розглядав щось у мікроскоп і записував на довгих, як рецепти, папірцях. Раптом війнув вітер і здув кілька списаних папірців просто на вулицю.

А повз вікно саме біг хлопчик Ясь. Було вже нерано, і він боявся запізнитися до школи. Але хтось з вікна гукнув йому:

"Хлопче, піймай, будь ласка, мої записки!"

Хлопчик підвів голову і побачив лікаря, того самого лікаря, з якого сміялися завжди всі в місті, і всі обминали його лікарню.

Лікар справді мав не зовсім звичайну зовнішність.

Від того, що він завжди з загостреною увагою дивився у мікроскоп або в лупу, він мав дуже загострений вигляд — гостру борідку, гострий ніс, гострі вуха і такі гострі очі, що, здавалося, з них сиплються голки.

Гострим довгим пальцем він указав хлопчикові на папірці, що легковажно літали за вітром.

— Підбери,— повторив лікар.

— Ой, я знову запізнюся до школи! — зітхнув хлопчик.— А вони, он бачите, скрізь літають!

— Але ж я не можу зараз кинути мікроскоп,— серйозно запевнив лікар.

Хлопчик махнув безнадійно рукою і кинувся ловити папірці.

— Нате,— буркнув він, подаючи лікареві записки і дивлячися на нього спідлоба.

— Дуже тобі вдячний,— мовив лікар і так подивився на нього, що Ясеві здалося — голочка його вколола,— коли тобі доведеться лікуватися в мене, я лікуватиму тебе залюбки, так і знай, бо ти мені дуже допоміг: це дуже цінні записки.

— Я нічим не хворий,— пробурмотів Ясь,— але я знову запізнився до школи. Прощайте! — і він, насунувши кепку на лоб, побіг.

І так щодня він запізнюється! Треба ж було йти повз цього дивака!

Дійсно, коли б лікар був на його місці — він би зрозумів, як це все сумно. От ви, напевне, добре розумієте, і вам хочеться знати, що було з Ясем далі?

До школи він, звичайно, запізнився. —.А на першому уроці була географія. Ясеві було байдуже, чи географія там, чи історія,— сидіти йому було однаково нудно на всіх уроках. Але вчитель географії був суворіший за вчителя історії, він, звичайно, записав йому зауваження, і навмисне викликав, і навмисне спитав урок, заданий на сьогодні. Бувають же такі вредні учителі! Ну, а хлопчикові завжди було нудно вчити уроки,— чого б це він сьогодні вивчив?

На перерві всі діти побігли грати у волейбол. Але що цікавого кидати м'яч? Ну, зловиш, ну, не зловиш,— яка різниця?

Після уроку до Яся підійшла дівчинка з його класу. Ця дівчинка його дуже не любила. І Ясь її теж не любив.

По-перше, вона завжди знала всі уроки. По-друге, вона : ніколи не спізнювалася. По-третє, хоч вона була нижча ростом від багатьох дітей і нижча від Яся, її очі завжди дивилися на всіх згори вниз.

— Сьогодні загальні збори, ти повинен лишитися,— сказала вона і подивилась на Яся, як завжди, згори вниз.

— А нащо вони мені здалися? — спитав Ясь.

— Як нащо? Ми готуємось до міської дитячої олімпіади, у нас виступатимуть гуртки: музичний, драматичний, літературний, фізкультурний...

І Та Ясь уже не слухав, а дивився кудись у вікно.

— Чого ти не відповідаєш? — раптом почув він вже зовсім сердитий голос дівчинки.— В якому гуртку ти будеш: фізкультурному, літературному, драматичному чи музичному?

— Ну, в музичному,— сказав байдуже Ясь, і вони пішли в музичну кімнату.

Там лежало багато блискучих і веселих інструментів. Ясь ще не знав, який голос має кожен з них.

Спочатку заграв шумовий оркестр. Одні стукали вилочками, другі дзвеніли дзвониками, треті били в барабан, а вчитель грав на скрипці, і скрипка співала тоненько, к хороша красива дівчинка, і все разом виходило ду-е красиво.

— На чому ж ти гратимеш? — спитав учитель Яся.— На дзвіночках чи на вилочках?

— Я хочу грати на скрипці,— несподівано сказав Ясь.

— Але це дуже важко! — заперечив учитель.

загрузка...

— Я хочу на скрипці! — уперто повторював Ясь.

І вчитель дав йому скрипку, показав ноти і задав перший урок.

Ясь вчив урок дома. Ноти він ще так-сяк вивчив, але в нього не виходило голосу тоненької, красивої дівчинки, а тільки щось нудне й скрипуче.

Так продовжувалось кілька уроків. Нарешті діти почали сміятися і глузувати з нього. Ясь спересердя порвав струни і кинув скрипку в оркестр.

З того часу йому стало зовсім нудно й сумно жити. Головне, він нічого ніде не бачив цікавого.

В школі йшов шаховий турнір. Та що цікавого переставляти фігурки і думати над кожною півгодини?

В школі були кролі. Та що цікавого прибирати за ними?

В школі був садок. Та що цікавого чистити його?

Про уроки нема чого й казати. Перед літньою перервою він приніс стільки двійок, що мати розсердилася, розплакалася, розпалилася і закричала:

— Нещастячко моє! Нічого не хочеш робити, і нічого путнього з тебе не вийде! Тобі, мабуть, у того дивака лікуватися треба! Іди з моїх очей геть на всі чотири вітри!

Вона, звичайно, не хотіла його проганяти зовсім, але Ясеві стало так сумно, що він насунув кепку на лоб і пішов на всі чотири вітри.

Але ж не можна йти зразу в чотири боки. Він зупинився і замислився. Що йому справді робити? Напевне, вже всі не тільки в школі, а й у місті знають, що він нікчемний хлопець і нічого з нього не вийде.

А поки він стояв і думав, вітер зірвав з нього кепку і покотив її аж на другу вулицю.

Ясь побіг за кепкою. Та це ж та вулиця, що веде до незвичайної лікарні!

"А що, як справді піти до лікаря?" — подумав він. Адже ніхто ніколи ще там не був і нічого не знає напевне. І однаково йому більше нічого не лишається!

Ясь насунув кепку на лоб і швидко пішов у той бік і за тим вітром, що вів до лікарні незвичайного лікаря.

Проте чим більш він наближався до лікарні, тим повільніше ставали його кроки.

Адже ще жодна людина в місті не наважувалася зайти туди. Невідомо зовсім, як і чим і від чого лікуватиме його лікар.

От уже тільки одну вулицю пройти... От уже останній квартал...

Ох! Якби не висіло цієї об'яви і якби його ніхто не побачив!

Ясь озирнувся навколо, ступив на ґанок і тільки простяг руку до дзвоника і на мить нерішуче зупинився,— як двері відчинилися і висунулася спочатку гостра борідка, потім гострий ніс, і, нарешті, гострі очі гостро подивилися на Яся.

— А, це ти! — мовив лікар.— Ми з тобою трошки знайомі. Ну, заходь, заходь! Що в тебе болить?

— У мене нічого не болить,— несміливо проговорив Ясь,— але ж ви й не лікуєте, здається, звичайних хвороб. Я... просто... нічого не хочу робити...

— Ой, які противні слова,— скривився лікар, наче хіни без облатки ковтнув,— ні, хлопче, такої хвороби немає, ти, мабуть, хворий на щось інше. Краще давай я постукаю і послухаю тебе, і тоді ми поставимо вірний діагноз.

Він постукав Яся по грудях.

— Так, так,— мурмотів лікар,— за дачок ти рішати не любиш.

— Не люблю,— погодився Ясь.

— А любиш ти слойоні пиріжки? — раптом спитав лікар і відчинив перед Ясем дверці одної шафи.

Там замість ліків стояли тарілки, повні різних ласощів і смачних страв.

— Може, ти хочеш з'їсти? — спитав лікар. Але Ясь байдуже подивився на все.

— Я вже снідав сьогодні,— сказав він.

Лікар глянув на нього, покрутив вуса, ніби намотав собі щось на них.

— А чи бачив таке? — щось згадавши, весело спитав лікар і відчинив другу шафу.

Там стояли різноманітні конструктори, з яких можна було зробити різноманітні моделі машин; стояли моделі дирижаблів, пароплавів і навіть невеличкий стратостат.

Але Ясь байдуже подивився на все це.

— Я нічого не люблю,— сказав він.

І лікар знову покрутив вуса. Він зачинив і цю шафу. Обвів очима кімнату, шукаючи ще якихось принад, і раптом відчинив вікно в сад.

А там співали пташки — тьох, тьох, тьох! Як гарно!

— Як гарно! — сказав Ясь. А лікар усміхнувся і накрутив собі й це на вус, і Ясь помітив, що кожна вусинка в лікаря стирчить окремо: так багато було намотано на його вуса!

— А ти ж казав, що нічого не любиш?

— Ну, так це ж не уроки, а співи. Уроків я й по музиці не люблю, я поламав скрипку, і мене вигнали з музгуртка.

— Тепер я знаю, чим ти хворий! — сказав впевнено лікар.— Я тебе вилікую. Я зроблю тобі більші очі і тонші вуха — тільки й всього, і тобі буде дуже цікаво жити.

— А це дуже боляче? — спитав зі страхом Ясь.— Це страшна операція? Я боюсь!

— Нічого страшного — одна хвилинка.

1 2 3 4
загрузка...