Посередині стоїть кілька ліжок, якщо їх міжна так назвати, без коців, подушок, а лише лежать на них по кілька дощок. Це будівля тільки для чоловіків, так званий "спірітгаус". Жінкам сюди заборонено заходити. Посередині стоїть порожня залізна бочка з-під бензини чи олії. Як значний контраст, на одному ліжку лежить гітара.
На порозі невеличкої хатки сидять дві жінки, одна тримає дитину, інша дитина крутиться біля них. Даю дітям по шоколядній цукерці й питаю, чи можна подивитися всередині. Вони не розуміють мови, але догадуються, дають мені дорогу. В хатині немає ліжка, лежить на підлозі трав'яна мата, подушок теж немає, а посередині погасле попелище, як і в тому "спіріт гаусі". Тільки там були попелища проти кожних дверей. Димаря й тут немає. Це вони топлять уночі, коли буває холодно, а дим виходить у двері та крізь покрівлю, бо стелі немає. В хатині жодного майна, тільки в кутку лежать якийсь баняк та бляшанка з-під консервів. В іншій хатині стоїть клунок кавових свіжих бобів.
Тим часом на подвір'ї починається невелика інсценізація. Всі учасники, як на фестивалі ,розцяцьковані кольоровою глиною, крейдою, сажею, голови прикрашені пір'ям, квітками, груди — намистом. Зміст цього "лицедійства" простий: молодий чоловік хоче одружитися, готується до весілля. До нього підходить його кохана та
весільні гості, родичі. Він пригортає наречену до себе, але в цей час в гурт вривається з криком мати молодої, тримаючи в руках, ніби віник, зелений жмут гілок. Вона замахується і б'є ним по головах і по спинах всіх, а найперше молодого і свою дочку. Всі вони розбігаються в різні кінці. Вона щось кричить і свариться. Виявляється, що мати молодої проти одруження через те, що в родині молодого хтось був раніше хворий на лепру (проказу), цю страшну невиліковну хворобу, що й досі часто трапляється в Новій Гвінеї. Після цього нападу мати йде собі до своєї хати, а молоді та гості знову повертаються назад.
Цю інсценізацію спостерігають не тільки наші туристи, а й з п'ятдесят осіб місцевого населення. Наші фотографи весь час клацають фотоапаратами, а Пилип Ваку-ленко накручує фільм.
Я тим часом проходжу ще до довшого хліва. В ньому порожньо, він теж без вікон, із звичайною земляною підлогою та з дверима з обох причілків. Ця будівля вживається під час річного свята сінк-сінк, коли сходиться багато гостей і з інших сіл, то щоб було де їм ночувати. Сплять, певно, просто на землі, прославши під себе трав'яну мату або нарвавши свіжої трави.
Потім я сідаю на пеньок під хатиною і записую до щоденника все бачене. Навколо збираються діти й пильно стежать за моєю "роботою" . . . Вони всі з луками з стрілами в "бойовій поготівлі". Це показує, що вони люблять бавитися у війну. Адже вони, папуаси, 50-100 років тому часто воювали між собою, убивали своїх ворогів, смажили їх і поїдали, а серце головного провідника ворожої групи різали на шматочки й давали дітям, щоб з них виростали сміливі й завзяті вояки.
Записавши, я пробую розмовляти з дітьми, але мало, хто з них знає англійську мову. Та мені все ж трапився хлопчик років 14-ти. Його звали Ельсен, який розповів, що не всі діти ходять до школи, що навчання в них не-
Папуаські діти, озброєні "до зубів", стежатг* за моїм писанням щоденника. Позаду стоїть др. Т. Яськевич. Фото П. Гі
обов'язкове. Цей хлопчик добре розмовляв англійською мовою, справив дуже гарне враження. Видно було, що дати їм лише більше освіти, і вони стануть нарівні з білим населенням, а в дечому може й випередять його.
Папуаси показали нам ще дві сценки, потім Ґері щось заплатив старості села, за виступ їхніх "артистів", той розписався в книжці, яку подав Ґері, і ми вже збиралися їхати далі, як побачили, що професор (канадець) Морріс почав малювати папуаску. Вона непогано виглядала, мала, мабуть, років тридцять віку. Присівши на порозі однієї хатини, вона позувала, а наш художник, стоячи, малював її олівцем на великому аркуші альбомного апаперу. Навколо зібралося майже все населення, що було на подвір'ї. Кожен з нас пхав носа, щоб підглянути, як виходить портрет, але папуаси були стримані, не пхалися дуже, лише наші туристи стояли ближче й помічали, як швидко на папері з'являлися контури й риси живої людини, що сиділа навпроти, спершися об стіну. За п'ятнадцять хвилин портрет був готовий. Мор-ріс (так всі ми його звали) підписав його, поставив дату й подарував папуасці. Вона приємно усміхнулась, кивнула головою на знак подяки, а всі глядачі з папуасів збіглися тепер ближче, щоб подивитися на такий своєрідний твір, зроблений так скоро. Схожість між оригіналом і малюнком була досить велика.
Пізніше в інших селищах Морріс теж малював якусь оригінальну постать з місцевого населення. Іноді він дарував портрет тому, кого малював, а часом лишав у своєму альбомі.
— Чи ви вже друкували свої малярські праці? — питаю одного разу Морріса.
— Ще ні, — відповів він, — може колись випущу альбом . . .
Проїхавши шістдесят кілометрів за три години з половиною, нарешті, приїжджаємо до Кундіяви, що означає райський птах. Це невеличке місто. Є тут і вулиці, й крамниці, і навіть непоганий готель, в якому зупиняємось. Воно належить до провінції Чімбу і є його центром.
Вранці знову їдемо кудись на прогулянку до гірських околиць. Наш автобус знову петляє попід горами та понад ярами та урвищами. Щоразу перетинаємо невеликі стандартні залізні мости через річечки та потічки, але не бачимо жодної великої річки. Часто впадає в око, що скільки є мостів, але ніде немає ставків, немає гребель, які утворювали б збірники води. А їх же тут так легко зробити: камінь готовий, лише трохи цементу та піску, і люди мали б і воду, і купання, і рибу, а це для населення було б великою допомогою. Ці проблеми, як і багато інших, стоять тепер перед новим урядом самостійної Папуа Нової Гвінеї. В гірських віддалених околицях населення живе, мов тисячу років тому: немає ні крамниць, ні шкіл, ні електричного світла, ні книгозбірень, бо ще нікому читати книжок. Більшість дітей навіть не ходить до школи через відстань чи байдужість батьків. Тільки зрідка стоїть порожня церковця.
Переїхавши в одному місці яр, автобус з натугою пнеться догори по крутій дорозі. Щоб полегшити йому вибратися з цього яру, встаємо й ідемо пішки слідом за автобусом. Ліворуч над косогором дві папуаські хатки й кілька людей стояло над дорогою, дивлячись на нас згори. В цей час десь узялися два папуаси. Один був молодший, може, 20 років, другий трохи старший. Ми не звернули б уваги на них, але вони несли в руках, тримаючи догори, мов охрести, два довгі дрючки. А на кожному дрючкові мерехтіли під легеньким вітром якісь папірці, причеплені впоперек, один біля одного.
— Це йдуть свати, — сказав наш Ґері.
Ті люди з дрючками теж зупинилися й дивилися на нас. Фотографи почали клацати своїми фотоапаратами. Я підійшов ближче й побачив, що то на дрючках попри-чеПлювані чи поприв'язувані їхні гроші. Кожен банкнот такого ж розміру, як і наші австралійські чи американські, був вартости два кіна. Я порахував. На одному дрючку було п'ятдесят шість тих банкнотів, тобто 112 кіна, а на другому трохи менше. Це була форма сватання. Вони тим самим мали показати батькам молодої та їй самій, що мають стільки готівки, а про решту будуть торгуватися чи домовлятися. Будуть ще в додатку пропонувати свиню чи козу або ще мішок кавових бобів чи щось інше. Подивувавшись з цих сватів, ми рушили далі.
Після тривалої подорожі зупиняємось біля села Парі. Воно розкинулось під горою над міленькою річкою з кам'янистим дном. По той бік видно невелику церковцю.
Виходимо з автобуса й поволі рухаємось до крайніх хат, де вже зібрався гурт людей. Уперше бачу тут вузеньку вуличку. Діти й тут бігають з луками та стрілами. Двоє старших папуасів стоять з щитами, ніби вийшли боронитися від нашого "наступу". В одному подвір'ї зібрався гурт жінок та дівчат. Вони посідали рядочком на траву, ніби чекають, щоб їх фотографували А ми не губимо й тут нагоди: я сідаю серед них, а пан Вакуленко та доктор Яськевич фотографують. Беруться за фотоапарати й інші наші туристи. Позад фотографів гуртуються діти й дорослі. Запитавши дозволу, заглядаю в одну хатину. В ній темно, посередині й тут лежить погасле попелище, вікон немає. Хатинка поділена на дві половини, а кожна половина розміром не більше, як два на три метри.
Більшість дітей тут ходить до школи. Дівчинка 13-ти років, з 5-ої кляси, лише в трав'яній спідничці, хоч виглядає вже на дорослу, розповідає, що в їхній школі 113 дітей, шість кляс, п'ять учителів, одна вчителька, що викладає англійську мову, біла. В цьому селі 50 хат, замешкує 200 людей.
Переходимо до сусіднього подвір'я, оточеного такими ж примітивними хатками-куренями. До подвір'я, як було в Україні, через тинок є перелаз, з обох боків лежить по каменюці. Тут збираються озброєні "до зубів" старші папуаси. В руках у них щити, луки, списи. На головах повно різного кольорового пір'я, прикрас, в декого під носом заткнуті у дірочку носової перетинки, що ділить ніздрі, якісь білі маленькі, як цигарка завбільшки, костяні чи дерев'яні цурочки.
Видно, на замовлення Ґері, вони й тут влаштовують для нас "міжусобний бій". Він починається після удаваної сварки між двома групами. Вмить зчиняються більші крики, галас, метушня. Одна група нападає на другу, розмахують списами, націлюють стрілами з луків, бороняться, заслоняючись дерев'яними щитами, зробленими з кори та дощок. Хтось упав, когось "поранили",
Папуаські дівчата з гірських околиць
ніби простомлюють списами, чути стогони. Одна група відступає, відбиваючись, є вже "забиті" й "поранені". Але до слабшої групи прибуває підкріплення, і вона тепер іде в наступ. Мерехтить у повітрі різна зброя, а навколо та попід хатками стоять численні глядачі та фотографи, які не тратять марно дорогого часу й нагоди. Діти теж із захопленням стежать за цією баталією: їхні очі горять бажанням і собі стати до боротьби, але за "сценарієм" цієї "імпрези" їм немає там місця.
За десять — п'ятнадцять хвилин "бій" закінчується.
Ми ще пробуємо розмовляти з людьми з допомогою нашого провідника. Пилип Вакуленко фотографує гурт дівчат, що сидять під тином.