Обносив усіх вином, всім підливав у чаші, дозирав за світильниками – щоб гноти не чаділи і полум'я не блимало.
Лише озброєний робив вигляд, що перед ним не вино, а запечатаний глечик яблучного соку з лавки торгівця Сахла, того самого, в якого росли біло-червоні троянди.
– Це правда яблучний сік? Так? На вино зовсім не схоже.
Йому всі хором відповідали;
– Це чистий яблучний –сік! А яблука найкращі – сірійські!
Якраз Алі підливав у чашу одній повії пахуче солодке вино, і вона не втрималась, прошепотіла:
– П'яниця і бабій! Ще й удає з себе, шакал, чистого мухтасіба
Озброєний гість чи не найбільше випив повних чаш "соку" і покликав після цього Алі.
– Принеси мені ще соку яблучного! Тільки дивись, щоб не було в ньому й краплі вина! Пророк заборонив нам уживати вино, а його заповіти – святі! – Він підняв товстого пальця вгору і похитнувся усім тілом, ледь не завалившись на скатертину з пригощанням.
Гості-купці були добре підпилі, тільки мосулець не виявляв ознак сп'яніння, хіба що легкий піт виступав на його засмаглому обличчі.
Повії та співачка теж добре сп'яніли, певно, що й музика Кадарія трохи підпила, бо вона, це добре Алі помітив, час від часу крутила на пальці перстень і милувалася спалахами кривавого лала.
Мосулець попрохав проспівати вірша Омара про газелей, і Кадарії довелось і співати, й грати самій – Ніссо лише весело хихотіла і розпустила поли свого халату так, що у вирізі сорочки були добре видні великі білі опуклості грудей.
Та стражник чомусь не зацікавився її щедротами, а тоді, коли стомлена Кадарія попросила перепочинку, покликав до себе дівчину, перевдягнену на хлопця.
– Я стражник і всі це знають! А тому я повинен пересвідчитися – чи ти дівчина, чи ти хлопець? Якщо ти хлопець, то ти біглий раб Сахла. І я маю тебе йому повернути. Я давно вже йду по цьому сліду.
Мосулець напружився, це зразу помітив Алі, та крім нього ніхто на мосульця не звернув уваги.
Обидва купці почали переморгуватись між собою і тихенько похихикувати в бороди.
Тим часом стражник посадовив повію поруч себе на килим і почав розв'язувати її пояс, здирати з неї каптанчик, знімати з голови шапку і залазити в пазуху.
– Ану знімай сорочку! Щось я ніяк не намацаю в тебе грудей, певно, ти хлопець!
І, не чекаючи, поки дівчина зніме сорочку, сам здер з неї одежину. І перед всіма бризнули її маленькі тугі груди, всі в червоних плямах від безжальних лабет стражника.
– Дійсно – ти дівчина… Хоча дуже схожа на раба цього клятого міняйла Сахла. Слухай, а ти танцювати вмієш?
І, не чекаючи, що вона відповість, він покликав двох її подруг.
– Кастаньєти взяли з собою? Добре! А бубона нема? Є? Чудово! А ну йди і танцюй! Та дивись мені, щоб з Йєменськими придиханнями, з негритянськими вихиляннями, з магрібінськими зойканнями. Дівчина потяглася до сорочки, та стражник боляче вдарив її по руці.
– Танцюй так, щоб усі бачили, що ти дівчина!
Ляснула долонею одна блудниця в невеличкий бубончик, а друга – застрекотіла кастаньєтами.
Напівоголена схопила з підлоги пояс і під стукіт бубонця вийшла на середину помешкання, обгортаючи довгий червоний пояс навколо тонкого стану.
Дівчина танцювала добре, і навіть співачка і гості почали ляскати в такт танцю.
– Тихо! – нараз закричав стражник і, не чекаючи, звернувся до басрійських купців: – А раптом той біглий раб євнух або гермафродит? Як ви, шановні, вважаєте? Може так бути?!
Обидва купці весело й п'яно закричали:
– Може, може бути!
Мосулець з усмішкою схилив голову, але слова не подав.
Стражник підкликав до себе танцівницю і почав сам на ній розкручувати пояс.
Без пояса шовкові шаровари зіслизнули з її худих ніг і впали на підлогу.
– Слава Аллаху! Дівчина! А то вже думав – доведеться полишити шляхетну компанію і відвести втікача до міняйла… Танцюй, дівко, і звеселяй нас!
Крутилася в шаленім танці блудниця – вуста розкриті, очі безтямні. Але тіло відгукувалось на кожен удар бубонця і тріскотіння кастаньєт.
На здивування всіх, музика Кадарія підстроїла аль-ут і дрібними краплями задзвеніли його струни. Всі аж підстрибували на місці, шарпались тілом, трусили плечима. А Ніссо сп'янілим солодким голосом завела сороміцьку пісню.
Стражник раптом підхопився і, згарбавши танцівницю здоровенними лабетами, поніс її під стіну на м'які подушки…
Музики замовкли, приголомшені діями стражника, але мосулець в тиші промовив:
– Музики! Продовжуйте гру!
Тонесеньким голоском засміялася Кадарія на зауваження Абу Амара і задзвеніла струнами. Загуркотіла бубоном блудниця, заклацала кастаньєтами друга. Старий і молодий купці плескали в долоні…
Гармидер настав неймовірний! Всі просто оскаженіли, споглядаючи стражника і блудницю.
Алі не витримав і підвів голову, щоб подивитись на шпарку під стелю. Він просто вже не міг побороти заборону – його цілий вечір тягло подивитися на ту щілину, таємницю якої він перший узнав. В щілині блищали чиїсь чотири ока.
Алі зразу ж нахилився до глечиків з водою, щоб ніхто не перехопив його погляду. Та було пізно – Абу Амар вже кликав його до себе і зашепотів хлопцеві на вухо:
– Важиш головою! На перший раз – вибачаю, вдруге повториш – годуватимеш крабів у каналі! – І голосніше, щоб усі чули: – Відчини двері в сусідню кімнату, вони зразу за килимом! Запали в кімнаті світильник, постав воду!
В напівтемряві Алі нечутно відхилив край килима, зразу за ним намацав двері, і вони без звуку відвернулись усередину невеличкої кімнатки. Крізь високе віконце пробивався промінь місяця і клав дивний візерунок на долівку. Хлопець, полишивши мідного глека і тазик, поспішив до хазяїна.
– Там видно й без світильника – місяць через віконечко падає.
– Я бачу, ти стомився й тому верзеш дурниці, – зашепотів йому мосулець.
А всі навколо дійшли до сказу, співали дурними голосами похабну базарну пісеньку.
– Візьми халви та родзинок і поспи.
– Де?
– В кімнаті Айші. Скажи їй, що я наказав.
Алі в темряві загріб зі скатертини в шапку добрі куски халви та жмені родзинок. Ще йому межи пальці попали фісташки, фініки, медові колобки, сушені смокви, але з цього він не прихопив нічого. Джафарові фініки вкарбувалися йому назавжди.
Коли він штовхнув двері, то вдарив по лобі господиню Айшу – вона підглядала в дірочку від сучка, але раптової появи хлопця не помітила і не встигла відхилитись.
Вона не втрималась і гепнулася на сідниці, ледь не загуркотівши по сходах.
– Це ти, дурнику? Ледь не вбив мене, бідолашну… Я твоєму хазяїну несу вино, а ти…
Вона не вигадала що далі сказати і сиділа так на краю сходів.
Алі стояв і дивився на її заголені ноги, а ступити не міг – вона йому перегородила шлях.
– Куди ти йдеш? – зрештою здогадалася спитати.
– Хазяїн наказав мені перепочити в твоєму помешканні, хазяйко.
– Ну добре, іди спи, тільки не базікай там багато…
– Добре! – погодився Алі, хоча так і не второпав, чому "не базікати". І де не базікати – "там" унизу, в помешканні Айші, чи "там" нагорі, з хазяїном своїм? Га?!
Він пішов униз, і коли вже завертав, то підняв голову – господиня Айша, зігнувшись, заглядала в дірочку.
7. ПЕРСТЕНЬ З ЛАЛОМ
У кімнаті Айші тонкий вогник лампи відсвічували стократ глеки, казани, тази і чаші.
Біля жаровні клопоталася маленька, чорна дівчина з прекоротким крученим в кілечка волоссям. Дівчина обернулась і прикрила розтуленого рота пальцями правиці.
– Ти хто? – спитав Алі.
– Рабиня Айші.
Вона помішувала ложкою якесь вариво в міднім казанку. Казанок був не закіптюжений, зовсім світлий. Тому Алі відразу второпав – тут рідко готують – бо купують їжу в якійсь харчевні.
– А твоє як ім'я?..
– Джарія. Я з країни зінджів.
– Не сліпий, бачу, хто ти така! Але все ж, як тебе мати звала?
– Те ім'я тільки моє… А я чую, хто ти такий!
– Як так?
– Слухом чую – мова твоя багдадська. Базарна мова. І йдеш ти стомленими ногами. Соваєш, човгаєш ногами – спати хочеш.
– Пригости мене юшкою, а я тебе халвою та родзинками…
– Халви ніколи не куштувала…– і голос негритяночки затремтів.
Вона швидко насипала хлопцеві в чашку гарячої сочевичної юшки і дала шмат черствого коржа. Сама ж вихопила з шапки грудку халви, відщипувала від неї по крихті і кидала в червоні, наче обдерті до крові вуста.
Вона сиділа, так розставивши ноги, щоб полотняна сорочка натяглася і жодна крихта не впала на долівку. Вирячила на Алі величезні чорні очі з такими іскристими білками, що – здавалося, ніби вони світились у мороці кімнати.
Поки Алі висьорбав половину сочевичної юшки, вона злизала з тонких пальців найдрібніші крихточки халви. Тоді хлопець виділив їй щедру жменю родзинок.
Від погляду – такого вдячного він ніколи не бачив у жодної людини – хлопець відвернувся. Йому соромно стало, що себе вважав часом бідним і нещасним. Ось де бідна істота – за грудочку халви і жменю родзинок вважає тебе своїм найбільшим благодійником!
Водночас Алі дуже хотілося спитати в негритяночки про багато речей, а те, що вона знає про ці речі, він не сумнівався.
– Скажи мені, Джаріє, чому в цьому домі не живуть пожильці? Адже вони б віддавали Айші багато грошей! І куди виходить мур цього будинку з тієї кімнати, де зараз бенкетують?
– Тому тут не живуть люди, що раніше багато людей жило! А потім її один пожилець пограбував і втік. Він її полюбовником був і втік невідомо куди з усім її золотом і сріблом. Тоді міняйло-перс, звуть його Рустем, порадив їй прогнати всіх пожильців, а він платитиме їй, як би в будинку жили люди… Ну, як би він платив за всіх пожильців, тільки щоб їх не було… Зрозумів? Він боявся, щоб хтось із пожильців не зробив до нього підкоп. Тому він і євнухів трьох тримає, сторожів значить, і кількох собак… Собаки прелюті, їх привезли з Хорасану2 ще цуценятами. А ще Айша гроші заробляє тим, що віддає в найми глеки, казани й тазики різним людям. Всіх вона пам'ятає, нікого ніколи не переплутає і не забуде!.. Ще вона ходить і скуповує пряжу в заміжніх жінок, бо це не брудний заробіток у них, у білих, вважається… Ти, правда, теж білий, але ти не злий. І не вважаєш мене підлою…
– А чому я повинен тебе вважати підлою?
– Тому, що всі білі люди вважають себе найкращими, найчеснішими, а темних людей найбрехливішими!
– Ну добре, нехай воно так… Але хто така Айша? Чому це її будинок?
– Вона сестра одного багатющого купця.