Харків — 1938

Харків — 1938

Антиантиутопія.

УРИВОК

Повну книжку можна придбати, або читати на сторінці видавництва

Таганріг

26 квітня 1938 р.

"Отака ото доля урядового пенсіонера…" — Володимир Винниченко стояв у білій шовковій сорочці й чорних попрасованих штанях на балконі триповерхової урядової дачі, наданої йому в пожиттєве користування, і курив кубинську сигару1. Вдалині світили вогні найсхіднішого українського порту, балкон був просторий, заставлений діжками з маленькими пальмами, а також лавками і шезлонгами. У великій залі, до якої й притулявся балкон, покоївка накривала вечерю. Тихо побрязкувало срібло на білій скатертині. Раптом, ніби схаменувшись, Винниченко швидко поклав сигару в кришталеву попільничку і через бокові двері пішов не до зали, а у свій робочий кабінет. Сів за стіл і підсунув до себе аркуш паперу. Загостреним, як голка, простим олівцем вивів на аркуші назву свого нового твору: "Слово за тобою, Кірове!" Це мала бути запальна публіцистика, яка остаточно переконає читача у правоті ідеї комунізму. Чи бодай соціалізму. Одне слово, суспільства справедливого і прихильного до більшості громадян. Нового чесного ладу без панів і буржуїв. А не того, що ото будує Коновалець зі своїм кодлом. Іще той вискочка Хвильовий, азіят немитий із його ренесансом!

Винниченко обхопив долонею борідку й замислився. Яка нудьга! Яка безнадійна діра цей Таганріг! А тим часом за кілька днів у Харкові розпочнеться карнавал. Як же хочеться туди поїхати, і як же не хочеться дзвонити, принижуватись, просити авто!.. Але ж має він право хоч інколи переривати це почесне заслання!

Утім, йому ще не найгірше. Покоївка, сторож, влітку тепле море. Не усім так гарно склалося. До речі, цікаво, що там зараз із Петлюрою? Як то він там, той наш Симон Васильович?

***

— Ось. Тепер ви — Шимон Петляру! — ад’ютант Василь Бень простягнув Петлюрі зеленуватого паспорта. — Ви з Румунії, торгуєте килимами та іншими народними промислами.

— Ще чого! Я не говорю по-румунськи! — Петлюра гидливо узяв до рук документа, розгорнув, зиркнув. — Тьху! Петляру! Та хай йому грець!

— Симоне Васильовичу… — ад’ютант прошепотів це близько, майже в обличчя. — Ми у міжнародному розшуку, не забувайте. По наших нансенівських паспортах нас уже скрізь шукають.

— Шукають… — Петлюра скривився. — І то не лише поліція.

— Якби ж то лише поліція… — в тон йому підповів ад’ютант.

— А ти їх рахуєш? — Петлюра подивився Василеві просто в очі.

— Кого — їх? — не зрозумів Василь.— Замахи! Замахи на мене, ти ж їх рахувати повинен. На майбутнє. Для мемуарів, для історії.

— Рахую, Симоне Васильовичу, рахую, — закивав завеликою головою ад’ютант. — Лише один раз тільки збився, ото в Саду Тюїльрі, але потім поправився.

— Ну й скільки вже?

— Сто тридцять… дев’ять… — після короткої паузи й не зовсім упевнено промовив ад’ютант.

Саме у цю мить перехожий, котрий спинився нібито прикурити цигарку біля кафе, у якому сиділи Петлюра з Василем, раптово й різко висмикнув із-за пазухи гранату і жбурнув її у бік їхнього столика.

— Лягайте! — верескнув Василь, падаючи і перевертаючи стола. Та Петлюра все зрозумів раніше і вже відкочувався аж під самий шинквас. Василь, прикриваючись столом, навкарачки рушив за шефом.

Граната упала досить далеко, метрів за вісім, та ще й закотилася під діжку з фікусом, тож коли вибух пролунав, навсібіч розлетілися грудки землі, тріски дощок і широке лапате листя.

— Сто сорок! — шепотів Василь, уже згори, немов парасолькою прикриваючись від грудок землі залишком столика. Петлюра тим часом таки заповз за шинквас і звідти прудко перебіг у кухню. Василь не відставав. Разом вони помчали до господарчого виходу.

— Ви не заплатили! — гукнув хтось їм услід, та було пізно. Обоє вискочили в паризькі сутінки й довго бігли якимись дворами та завулками, доки не зупинились на безлюдній трамвайній зупинці. Поряд дзюркотів невеликий фонтан. Ледь відхекались, як здалеку вулицею стрімко прилетів і завищав гальмами чорний спортивний "рено". Ляснув постріл.

Куля просвистіла зовсім поряд і відбила крило в ангела, який стояв посеред фонтана. Петлюра з ад’ютантом не розгубилися, прудко помчали довкола фонтана й завернули у браму великого жовтого будинку. Двір, на щастя, був прохідним. Петлюра спинився і сперся на стіну, важко відхекуючись.

— Сто сорок один! — сказав Василь і прихилився поряд.

— Набридло вже, — мовив Петлюра. — Забагато на сьогодні. Треба в когось сховатися.

— Тут недалеко Андре Жид мешкає. Можемо до нього постукатися. Він пустить.

Петлюра невдоволено знизав плечима. Василь вернувся до входу в браму й визирнув назовні. Автомобіля зі стрільцями вже не було на дорозі. Проте повертатись туди не хотілося.

Ад’ютант вернувся до шефа і став перед ним на "струнко".

Петлюра, вже рівно дихаючи, якусь мить пожував губами і врешті прийняв рішення:

— До Жида не хочу. Ходім до Ромена Роллана. А взагалі-то треба нам з тобою в Україну збиратися. Пора вже.

Василь мовчки кивнув.

Через широкий прохідний двір вони обоє пішли, сторожко озираючись, і нетрі Парижа вкотре проковтнули їх.

***

— Чому ми його не вбиваємо?

Олег здивовано підвів очі на Степана, але Олена випередила його.

— Наївний Штефцю, хто ж ріже курку, яка несе золоті яйця? — вона підійшла до Степана ззаду й обійняла за плечі. — Зовсім ти зачучверів там, на своїй Галичині. А тут велика гра йде. Нам же кожну таку операцію фінансує СБУ. І цей готель, і переїзди, і та граната, яку ти сьогодні кинув у кафе, — все це від них.

— Але я справді хочу його вбити! — Степан вирвався з її обіймів і випростався, піднісши високо підборіддя. — А ви мені тільки одну кулю в револьвера зарядили! З другої я точно попав би.

Олена відійшла до Олега і тепер обійняла за плечі його. Він відхилився назад, припадаючи до її гарних, великих грудей.

Степан все не міг заспокоїтися:

— Він має бути покараний! Він зрадник! Він утік, і без нього Україна пішла не туди!

Олег хитнувся вперед, вивільняючися з Олениних обіймів.

— Тобі ж пояснили: ми будемо це робити ще і ще. Колись-таки, можливо, і вб’ємо його.

— Але тоді припиниться фінансування. — Олена сіла на широку зелену канапу і, поправляючи розшитий золотом оксамитовий халат, неголосно додала:

— Завтра змінюємо дислокацію. Нам винайнято будиночок у Нантері. Далі працюватимемо звідти. В цьому готелі стає небезпечно.

Степан трохи вже заспокоївся. Він оглянув кімнату, застелений мереживною скатертиною стіл із залишками обіду: супниця з недоїденою спаржевою юшкою, залишки сиру, помідорів, кілька плястерків шинки на тарілці.

— А в "Мулен Руж" ми досі так і не сходили. Кажуть, там дівки французькі все, що хоч, показують, — трохи спокійнішим, ображеним тоном промовив він.

— Ніби я вам тут мало показую, — гмикнула Олена. Стефко подивився на неї й не втримав ласої, вдоволеної усмішки. Аби приховати її, опустив обличчя і вдав, ніби роздивляється щось на собі, навіть погладив себе по сорочці на животі.

— Добре! — вже примирливо сказав бойовим соратникам. — Завтра переїдемо. Але колись я його таки вб’ю.

— Колись — так! — задоволено підсумувала Олена. — Але ще не наступного разу.

— Побачимо… — Степан ніби пригадав свою попередню рішучість, та вирішив до неї не повертатися. Тим часом Олег підвівся й вийняв із серванта три маленькі келишки й літрову темну пляшку із домашнім абсентом. Важке скло зеленкувато поблискувало.

Олена і Степан підійшли до столу. Олег розлив у три чарки. Тим часом Олена дістала з шухляди столу три чималенькі кульки гашишу. Не змовляючись, усі троє швидко проковтнули кульки і запили їх абсентом. Олена всміхнулася. За кілька секунд усмішки осяяли й обличчя чоловіків. Розставивши руки, Олена пригорнула їх обох. З Олегом почала цілуватися, проте правицею далі пестила Степана. Він у відповідь почав порпатися біля зав’язки її халата. Поли халата розійшлися, під ним не було нічого. Усі троє водночас зробили кілька кроків і впали на широку канапу. Та за мить Степан схопився, підбіг до дверей і вимкнув світло. Темряву кімнати тепер заповнювали тільки блідий промінь ліхтаря за вікном і вдоволене Оленине муркотання…

***

Коцюба, підписавши папери на депортацію А. Ахматової та Н. Ґумільова, поспішив до розкладеної на столі картотеки. Окремо лежали виписки про перетин кордону, іншим стосиком — про можливих підозрілих чи причетних, які у країні перебувають довший час. Ще окремо — іноземні спеціалісти: німці, французи, американці, італійці… Справжні екстремісти вже доволі давно перевелися в Україні, та СБУ все ж вела свою клопітку роботу.

А екстремісти перевелися вже років як із…

Коцюба скривився. Він не любив згадувати тридцять другий і тридцять третій. Чимало тоді людей було звинувачено в антидержавній діяльності, декого й безпідставно. Справу СВУ створили його колеги зі служби безпеки, він знав це чітко, хоча сам активної участі не брав — ні у викриттях, ні в переслідуваннях.

Зате чистка тридцять другого — тридцять третього допомогла об’єднати і військо, і цивільних довкола Гетьмана-Президента. А зараз уже трохи призабув народ, та й нове покоління наросло. Молоді хариті й миколи джері самі слідкують за порядком і, помітивши його порушення, доповідають куди слід. А людей, що ж, уже не повернути.

Винниченка тоді не зачепили тільки через те, що був достатньо відомою постаттю у світі. Вирядили на персональну урядову пенсію і відіслали в Таганріг. Багатьох затримали, як агентів утеклого Петлюри — хоча Коцюба знав реальний стан речей і чітко розумів, що не може той, перебиваючись у Парижі виступами з лекціями та спогадами, дозволити собі мати якусь організовану структуру прибічників. Хіба окремі симпатики, та й то нечисленні й розпорошені. Нестор Махно також спокійно жив собі на хуторі в околицях Рибниці на Подністров’ї і, звісно ж, ніякого повстання не планував. А що мав на обійсті дві тачанки з кулеметами — то це ж для бойового генерала ніби як природно. Але ні — звинуватили і засудили до страти. Чимало тоді голів злетіло з пліч козацьких…

Бо ж раніш, у вісімнадцятому, у дев’ятнадцятому роках, було нескладно.