Recording

Ірванець Олександр

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

RECORDING

П'єса на дві дії

ДІЯ ПЕРША

З глибини темного простору з'являється СТАРИЙ. Він дуже-дуже старий. Або не дуже. А може, й зовсім не старий. Він присвічує собі в темряві сірником. Або запальничкою. Або свічкою. Або ліхтариком. Зрештою, це несуттєво. Ось він нарешті наблизився, щось видивляється, шукає попід стіною. Натискає вимикача — і яскраво спалахують театральні софіти, юпітери, ліхтарі та прожектори, їх багато, і він вмикає їх ще і ще. Звідкілясь із-під стіни виносить стільця і встановлює його в самому фокусі освітлення. Вішає на спинку стільця свою куртку. З кишені виймає пляшку, ставить її на підлогу. Прикладається до пляшки.

Трохи перепочивши, знову підводиться зі стільця, десь під стіною, між дротів за межами світла знаходить відеокамеру, штатива до неї, встановлює це все, спрямувавши об'єктивом на стільця. Знову з-поза меж світла виносить магнітофон й маленький диктофон. Ставить їх на підлозі перед стільцем. Спершу на магнітофоні й диктофоні, потім на відеокамері натискає клавішу запису. Знову сідає на стілець. Сьорбає з пляшки. Прокашлюється.

СТАРИЙ: — Нуль-один-два-три! Два-один-нуль! Проба! Спроба! Спро-ба запису!.. Почали... Почав... я... Я починаю! (Павза. Ковток з пляшки.) Я починаю... Оце нарешті я зібрався розповісти, як воно все було насправді. Або — як воно було взагалі. Бо якщо через сто, через тисячу мільярдів років хтось, здатний почути, розкодувати й зрозуміти мою розповідь, знайде ці записи, він однаково не зможе тоді перевірити, правду я розповідаю, чи ні. Кхм.. ет, куди мене повело... Отже, я розповідаю вам свою історію, як останній очевидець та безпосередній учасник. Так, саме так — останній і безпосередній.

Й досі я не зможу збагнути, чому ВеКа, Всепланетний Комп'ютер, Великий Комп'ютер вибрав саме мене. Хоча знаю, чому, безліч разів чув сам від себе це пояснення: у всіх мешканців планети було взято аналіз крові, потім підраховано кількість кров'яних тілець — і середнє арифметичне їх число виявилося саме в моїй крові. Але — чому? Чим я на це заслужив? Чим я в цьому завинив? Чи ж я кого просив про це? Чи ж моя добра мама, народжуючи мене багато-багато років тому в маленькому баварському селі, там, де ліси Нової Зеландії стрічаються зі степами 1 Іівнічної Сахари, де волохаті ящірки у квітні щебечуть на деревах своїх любосних пісень, а обидва місяченьки ллють своє тихе світло на блакитні лотоси степових озерець, — чи ж моя матуся, привівши мене на світ у такому райському краї через рік по закінченню Четвертої світової війни, чи ж думала вона, що її первісткові, Їі синочкові випаде така страшна, така нелюдська доля?.. (Павза, ковток з пляшки. Надалі ця ремарка не повторюватиметься, та автор просить імовірних читачів і неймовірних постановників постійно тримати її в голові). — І я, я маленький чоловічок... тільки через те, що в моїй крові, в кубічному її міліметрі було саме стільки еритроцитів, а не двома менше чи чотирма більше, — я мусив зробити це!..

Що — ЦЕ,? Ага, так, я ж збирався про все по порядку. Та щось не виходить воно по порядку. Це треба здалеку починати. Отже, я народився через рік по війні. Батько мій після підписання замирення напрочуд швидко пройшов дефільтраційний табір і повернувся у своє село, де моя матуся, тоді ще тільки його наречена, вірно чекала його, судженого. Батько повернувся неушкод-женим, навіть не пораненим, тільки по всьому тілу мав такі блинзи круглясті, від опіків. Він служив у східній Норвегії, в тій спекоті, в тих пісках. А з оази Шпіцберген супротивник засилав диверсантів. Батько був командиром чоти антигравітаційної оборони. Та це я знову відволікся. У Четвертій світовій, треба ще сказати, не було переможців, ані переможених. Просто, бабайці з мамайцями підписали довгострокове замирення, щоб мати змогу перегрупу-вати війська, підвести свіжі сили. І це замирення потроху перейшло у мир

• бойові дії так і не поновилися. Доки я... Доки все не звершилося остаточно...

Оскільки зростав я у часи повоєнні, з бойової підготовки завжди був відмінником, і в дитсадку, і в школі. Все мріяв про подвиг на полі бою. Та, бач, не довелося.

Вони подзвонили у двері, коли вся наша родина снідала. Моя старенька матуся, моя дружина, троє моїх діток — Лоло, Боло та Міоло, п'ять років, вісім і дванадцять, — всі перезирнулися за столом. Напередодні у кожного повнолітнього громадянина було взято кров на передвиборчий аналіз — але хіба в ту мить ми думали про те? Може, то хтось із сусідів зайшов позичити повітря чи енергії? Може, санітарна інспекція сміття перевіряє? Дружина встала з-за столу й пішла відчиняти. Я, поквапливо дожовуючи шматка, почув, як у передпокої чоловічий голос, привітавшись, назвав моє ім'я та порядковий номер. Дружина щось відповіла, а я витер губи і, не підозрюючи лиха, пішов туди, до неї, до дверей.

Вони чемно привіталися зі мною, ще раз перепитали ім'я та порядковий номер і, не заходячи до помешкання, як і велів перший параграф виборчого статуту, наказали йти за ними. Йти, згідно параграфа другого, належалося негайно, без жодних контактів з родиною, "аби зберегти незайманою внутрішню психологічну налаштованість". І я це виконав. Встиг, щоправда, озирнутися на дружину, напруживши слух, вловив галас дітей у їдальні — і не промовивши ані слова, пішов за ними вниз по сходах, до лискучого чорного автомобіля, котрий стояв просто перед вхідними дверима. Поки ми їхали, вони, не повертаючись до мене обличчями, зачитали мені

виборчий статут усіма чотирма офіційними мовами світу. Я сидів позаду,

відділений від них подвійними ґратами й куленепробивним затемненим склом. У домашньому пуловері, м'ятих джинсах і стоптаних'черевиках. Добре хоч не у капцях, перед сніданком я виходив на город, зірвати кілька актинідій на салат та й полінувався перевзутися. І от коли вони читали мені статута четвертою офіційною мовою, ш:і:гальською, якої я майже не розумію, я зумів нарешті зосередитись і потроху збагнув, що ж насправді відбувається. Мене охопив страх і радісне піднесення. Адже учора, коли по всьому світу брали кров, мені й на думку не спадало, що з-поміж п'ятнадцяти мільярдів дорослого населення планети ВеКа вибере саме мене. Я навіть і не думав тоді, що й насправді десь пс світі ходить людина, котра муситиме зробити цей вибір. Великий Вибір. Все це здавалося інсценізацією, майстерно підлаштованою владцями. Ну, повідомлять, скажімо, що Великий Комп'ютер визначив на виборця якогось косоокого бедуїна з Угорської улоговини, — як ти це перевіриш? Навіть портрета його покажуть, біографію почнуть детально переповідати. А ось тут, зараз, поки мене везуть у цьому авті, по всьому світі вже переказують мою біографію і показують мого портрета. І в те, що я реально існую на світі, теж, напевно, вірять не всі... Так от приблизно я розмірковував, доки ми їхали на летовище.

Пам'ятаю ще велику скляну залу аеропорту, мої провідники йдуть спереду та позаду від мене, всі люди в залі повернуті до мене спинами, — " для уникнення будь-якого впливу на Виборця в час його підготовки до виконання виборчої дії , — це, здається, другий параграф четвертої статті виборчого статуту. Десь далеко, у кутку раптом забелькотало дитя рочків двох, побігло, непевно хитаючись на ніжках, і двоє поліціянтів у сірій формі тут-таки й кинулися навперейми. Молода налякана мама теж розвернулася впівоберта і лише руками розвела услід малюкові. Що було далі, я вже не встиг побачити. Ми увійшли в металеві двері "відстійника" і, пройшовши коротким вузьким коридором, виринули просто перед трапом літака.

Це був трансконтинентальний гіперзвуковий лайнер, що мусив за півтори години перенести нас аж на протилежний кінець планети — у Трансалбанію, це ось тут, за Панамським Крижаним хребтом, тут, де ще'"]На початку Четвертої світової війни було споруджено й опоряджено Космічний Мілітарний центр, аж на тридцять п'ять поверхів у глибину. А до Великого Вибору його було спеціально переобладнано на Виборчу Дільницю. Для єдиного Виборця. Для мене себто. Ми з моїми провідниками швидко збігли угору трапом, і за нами безгучно засунувся металевий люк. О, скільки таких люків звідтоді засувалося за мною! Скільки разів я вже бачив цей рух металевої маси — невпинний, невідворотній! Площина, що відрізає тебе від зовнішнього простору, від безмежності, від свободи, від неба над головою... Скільки разів...

В літаку ми одразу ж пройшли у хвіст і зайняли три місця в розкішному салоні бізнес-класу. Двері до кабіни пілотів були вже задраєні, засвітився напис-прохання пристебнути паски, й літак дуже швидко рушив на злітний майдан-чик. Вертикальний злет завжди був мені неприємний: тебе вдавлює в крісло, у вухах дудонить, в очах темніє. Але це минулося за якихось дві-три хвилини, почому з-за ширми до салону вийшли дві стюардеси з металевими тацьками, повними різних напоїв. Засвітився також екран телевізора перед нами, бо від моменту злету, згідно виборчого статуту, мені вже дозволялося "опосередко-ване і контрольоване отримання інформації". Стюардеси ж, посміхаючись розкішними своїми сіро-перламутровими зубами, поставили перед нами таці з напоями, три келихи і зникли. Одна з них, здається, навіть хотіла щось мені сказати, але наткнувшись на колючі погляди обох супроводжуючих, лише зиркнула багатозначно мені ув очі й розчинилася за ширмою. Я, зненацька розхоробрившись, налив собі з півкелиха "Метакси" і зробив добрячий ковть. Духмяна й гаряча рідина миттю пронизала мені груди й потім повільно розійшлась по всьому тілу. Стало легко й безжурно. Хвилювання моє розвіялося. Я звів очі на екран телевізора. Мої супроводжуючі дали мені до рук пульта й собі потяглися до пляшок. По чотирьох державних каналах скрізь транслю-валися новини, і скрізь розповідалося про мене. Мої фотографії миготіли, змінюючись на екрані. Потім з'явилась дружина, щаслива і знічена водночас, вона, часто зітхаючи, говорила в добрий десяток мікрофонів одну й ту ж саму фразу: "А ми якраз сиділи, снідали, коли раптом дзвінок у двері... А ми саме снідаємо... а тут у двері дзвонять... А ми якраз снідаємо сидимо..." Потім у кадрі виникло мамине обличчя, але мама мовчала, лише мружачись в об'єктиви, а голос диктора за кадром почав розповідати: "Мати єдиного Виборця прожила довге і чесне трудове життя.

1 2 3 4