Електричка на Великдень

Ірванець Олександр

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

ЕЛЕКТРИЧКА НА ВЕЛИКДЕНЬ

П'ЄСА НА ДВІ ДІЇ

Ніч з суботи на неділю, весна 199* року. Платформа Шепетівського вокзалу. Нерясно світять привокзальні ліхтарі. Кілька постатей пасажирів з речами. Звідкись зверху, з темного неба лунає об'ява: "Увага-увага! Електропоїзд Здолбунів — Київ відходить з другої колії! Увага-увага! Електропоїзд Київ — Здолбунів прибуває на третю колію!" Ця фраза дублюється російською мовою. Між пасажирів перебігає якесь пожвавлення, порух – вони беруться за клумаки і чемодани. Крізь пасажирську юрбу кудись у протилежний бік, до вокзалу протискається постать прапорщика внутрішніх військ у плащику й кашкеті, потираючи долонями замерзлі вуха. Ніч прохолодна.
Електричка Київ — Здолбунів повільно в'їздить на третю колію. Власне, нас у ній цікавить лише один вагон. Другий вагон з голови поїзда. Ось він зупиняється, звичайно, не сам по собі, а в складі усього потягу. Розчиняються з шипінням двері, і в них виходить таки чимало пасажирів. Їм услід чується ГОЛОС з динаміків, який повідомляє: "Громадяни пасажири! Наш електропоїзд прибув на станцію Шепетівка. У зв'язку із запізненням стоянка скорочена до десяти хвилин. Повторюю: стоянка десять хвилин! О другій годині відправляємося!"
Під цей механічний рипучий ГОЛОС частина пасажирів починає рухатися швидше, майже бігцем: хтось по воду, хтось до туалету чи іще в якійсь потребі. Їм назустріч, у вагон сунуть пасажири, що всідають у Шепетівці. Зчиняється навіть невелика штовханина.
У другому вагоні світло дуже слабеньке, бо потяг стоїть. Коли він рушить, світло стане яскравішим. Вагон заповнений десь наполовину. Дехто сидячи куняє, а дехто влігся поспати і по-справжньому. Якийсь чолов'яга смокче цигарку в темному тамбурі. Ті, що всідають, ходять між шкіряними лавами, шукаючи собі місця.
Якісь четверо постатей піднімаються по східцях у вагон. У напівтемряві можна розгледіти їхні не дуже приязні обличчя, мішкуватий, куфайкоподібний одяг, на двох з них, здається, навіть – ватяні штани. Різко шарпнувши двері до вагона, вони ввалюються досередини і всідаються на одну з лав неподалік дверей, не зауваживши на ній сумки, що стоїть під вікном. Чоловік, який палить у тамбурі, відхиляє половинку дверей і гукає новоприбулим:
— Ей! Не сідай там, там я сиджу!..
Один із четвірки, запихаючи свою сумку на багажну полицю, ліниво повертає голову:
— На параше ти сидиш, поняв?
Чоловік з цигаркою затягується востаннє і вистрелює бичком за двері вагона:
— Не по-оняв...
У цю мить десь над вагонами піднімається токозйомник, і світло спалахує миттєво і яскраво. Чоловік, що палив, трохи аж торопіє, роздивившись чотирьох ґевалів, які вмостилися на його лаві і на протилежній. Потім переступає поріг вагона, різко підходить і забирає з-під вікна свою сумку. Буркнувши щось подібне на "ну й чорт з вами...", він переходить на лаву з іншого боку, біля протилежного вікна. Там на одній лавці хтось вже спить, зіщулившись, а друга іще лишається вільною. Чоловік з сумкою сідає там, а услід йому котрийсь з четвірки докидає:
— Щьо ти там вякнув, фраєр?..
Чоловік із сумкою вже сів біля вікна, спершись на сумку. Він, видно, трохи знітився, зіткнувшись із таким неприхованим хамством. Та, зібравшися з духом, повертає голову в бік тих чотирьох і навіть огризається:
— А ти що – здоровий?
— Да, здоровий! – лине йому у відповідь.
— Ну й дай боже здоров'я! – раптово викручується господар сумки, пом'якшивши і розрядивши на якийсь час небезпечну ситуацію.
З боку четвірки чується щось ніби "а пошол ти...", після чого вони продовжують розбиратися зі своїми торбами, висаджують їх на багажну полицю, а одну лишають долі. Найбільший і найпохмуріший з усіх чотирьох буркає упівголоса до низенького й головатого:
— Ну що, Мультик? Успів купить? Чи часом зря куска одвлікали, пока ти в сральник бігав?
Приземкуватий Мультик починає шукати щось у сумці, не відкриваючи втім її широко, при цьому промовляє:
— Успів... канєшно, успів. Що я, зря, шо лі, з вами... успів... успів... ось вона... — За цими словами видобуває з сумки пляшку зеленого скла, заткану шматком скрученої газети. – Домашня... у бабок брав, казьонки вже не було, кажуть, продали на пасажирський. Ну, нічо... домашньої попробуєм.
У цей час із тріском і хрипом з-під стелі знову озивається ГОЛОС:
– Увага-увага! Громадяни пасажири! Наш електропоїзд прослідує від станції Шепетівка до станції Здолбунів. Зупинки будуть здійснюватись тільки по станціях. Повторюю: зупинки тільки по станціях! Двері нашого електропоїзда автоматичні. Щоб уникнути нещасних випадків, не притуляйтеся до дверей під час руху поїзда. У поїзді категорично забороняється: смітити, вживати алкогольні напої, курити в тамбурах. викидати у вікна пляшки та інші предмети. За порушення накладається штраф! Просимо не проходити повз порушників правил проїзду і громадського порядку. В разі необхідності просимо викликати працівників міліції по системі зв'язку, якою оснащений наш електропоїзд! Повторюю: електропоїзд прослідує до станції Здолбунів із зупинками тільки по станціях! Обережно, двері з правої сторони поїзда закриваються! (Чути шипіння, чи то пак, сичання дверей.) – Наступна станція Цвітоха! Платформу Кам'янка поїзд прослідує без зупинки. Обережно, двері зачиняються!..
Поїзд шарпається і торгається з місця, спершу повільно, з гудінням, потроху набирає швидкості. Пропливли за вікном вогні Шепетівки. Ще трохи яскравості додалося в освітленні. Тепер можна добре роздивитися усіх, хто їде в нашому вагоні. Передусім це четвірка новоприбулих неприємних типів. Найбільший і понурий — це ШТИР, начебто їхній ватаг. Приземкуватий, головатий МУЛЬТИК вже нам відомий. Ще двоє — це ТОЛЯН, молодший і навіть ніби привабливий чоловік з м'якими рисами обличчя, та ЦИГАН — чорнявий, років під сорок, зі зморшкуватим видубленим лицем. Вся четвірка, зайнявши обидві лави, зараз пускає по колу свою зелену пляшку, відкоркувавши її попередньо. При цьому обходяться без жодної закусі, занюхуючи пійло лише засмальцьованими рукавами.
Навпроти них у вагоні, біля протилежного вікна розташувався ображений на них ЧОЛОВІК 3 СУМКОЮ, біля нього, на сусідній лаві спить, повернувшись до спинки обличчям, іще один пасажир. Під його лавою лежить гармошка, тож назвемо його ГАРМОНІСТОМ. Далі, за ними сидить і щось читає АНДРІЙ – молодий чоловік років 23-25. Власне, він був задрімав, але коли потяг рушив, знову прокинувся, продер очі і втупився у книгу. Ще далі за ним по вагону сплять дві жінки у пальтах з хутряними комірцями, затискаючи свої сумки між ніг. Іще далі вперед по вагону одне, так би мовити, "купе" займають троє молодиків років по 20-23, у спортивних штанях, високих теплих кросівках і куртках-пуховиках. 3 ними і над ними стоїть з десяток добре напакованих сумок. Навпроти них, тобто поряд з ними – іще дві жінки. Одна старша, вбрана просто і сіренько, а друга — молода, приваблива, має на собі одяг не вельми визивний, але – "по фірмі", що називається.
Двері до вагона розчахуються і в них з'являються дві циганки невизначеного віку (років між 16 і 60). Одна з них тримає на руках сплячу дитину, ще двоє дітей років так 4-6 плутаються в них під ногами. Циганка з дитиною, зупинившись так, щоб увесь її виводок зміг увійти у вагон і причинити за собою двері, починає ґуґняво, але голосно декламувати:
— Товарищі дорогіє! Стидно просить, да нічіво не подєлаїш! Ми беженци з Сєверної Осєтії, добираємся к роднє у Приднестров'є. Шлі ми через горную Сванетію, через Чечено-Інґушетію... В Ростове на вокзалє нас обокралі, вори обчістілі, рекетьори ограбілі... Помилосердствуйтє, хто чим может, помогіть хотя б на білети, бо нам іщо єхать через Бахмач до Чернігова...
Циганки з циганчатами повільно рухаються, зупиняючись біля кожної з лавочок, але заспані пасажири не поспішають трусити гаманцями. Лише троє юнаків у пуховиках щось було перемовилися, заворушилися, мацнули по кишенях, але той, що сидить з краю, раптом, відвернувшись від циганчат, голосно і капризно каже до своїх товаришів:
— Шо я їм дам, літи ілі "зайчики"? Ілі крони естонські? Дванадцять крон за долар, парень! А купонов у мене і нема, в мене білет до самого Лунінца. – І повернувшись уже до циганчат, які дивляться на нього з надією. – Нема у мене купонов, нема, понятно?!
Циганки повільно проходять вагоном. Четверо новоприбулих якраз востаннє пустили по колу свою зелену пляшку, і тепер Мультик, махаючи нею, кричить услід циганкам:
— На, возьми, здаш, пригодиться!..
Одне з циганчат у дверях обертається: — Засунь її собі у сра!.. Бе-е!.. – і показавши язика, вискакує за двері вагона.
Мультик сидить оторопіло. Зрештою видушує із себе:
— Отак всігда, як хочеш зробить чілавєку добро...
— А шо, зона не етому учила? — похмуро запитуе Штир.
Четвірка роззирається довкола по вагону. Толян, здається, окосів найбільше. Він піднімається, похитуючись, вивищується над товаришами і, спершися спиною об вікно, повертається обличчям до всього вагона, вдихає повні легені повітря...
ТОЛЯН: Ат-ряд! Падйом! Внеурочниє работи-и!..
Кілька облич озирнулося на нього. Кілька заспаних голів піднялося над лавками. Хтось навіть пробурмотів: "Дурне якесь..." І далі дрімає вагон. Поїзд гальмує. Зверху озивається ГОЛОС.
ГОЛОС: Станція Цвітоха! Вихід на праву сторону. Осторожно, двері закриваю! (Звук дверей, що зачиняються.) — Наступна станція Славута!
Електричка знову рушає. Толян, спираючись на плечі своїх корифанів, трохи вже похитуючись, вибирається на середину вагона, у прохід. Електричка набирає ходу, тож щоб його не занесло силою прискорення, Толян хапається за спинки сидінь. Врешті він перетинає вагона по його ширині і проходить до сусідньої лави, де Чоловік з сумкою вже ніби трохи й задрімав, схиляється над ним, тормосить за плече. Той рвучко підводить голову.
ТОЛЯН: Ну шо, мужик? Дай-но закурить!..
ЧОЛОВІК (вже опанувавши себе після короткого переляку): Дай не проходить. Воно грошей коштує. Куриво то-їсть.
ТОЛЯН: Шо, жалко?.. (Він явно не чекав такого повороту).
ЧОЛОВІК (іще сміливіше): Жалко у пчолки. Ви мене з мого місця зігнали, а я іще должен вас сігаретами угощать?..
ТОЛЯН (аж відступив від такого афронту): Да? Ну ладно...
1 2 3 4 5