Сентиментальні мандрівки Галичиною

Пагутяк Галина

Галина Пагутяк

Сентиментальні мандрівки Галичиною

Передмова

Світ такий великий, а Всесвіт ще більший. Існує безліч інших світів, але віра у них дається не кожному: буває, дехто навіть народжується з вірою у множинність світів, а комусь вистачить простої істини про тривимірний простір. Ніхто ще не здогадався розділити людей за цією ознакою, а різниця у світосприйманні тих і інших — величезна. Коли знаєш, що можеш загубитися серед світів, стає страшно. Або навпаки — перестаєш боятися. Власне, я не знаю, що відчувають люди, які мешкають у тривимірному світі. Навіть коли вони потрапляють на інший континент, то це їх не змінює. Як не змінюють роки навчання — вони повертаються зі студентської аудиторії такими ж самими, якими прийшли. Ось що може стати мотивом для подорожі — змінити себе не лише ментально, наповнивши мозок яскравими картинками, а й змінити навіть склад крові, вдихнувши іншого повітря, напившись іншої води, скуштувавши іншої їжі. Жодна віртуальна мандрівка не замінить справжньої, не тіште себе ілюзіями. Хтось хоче, аби ми сиділи вдома й не змінювали себе, або подорожували безпечно, комфортно й під наглядом. Це — не подорож. Це — туризм. Треба подорожувати, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Треба перевірити. Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Ти не маленька незначна особа: ти — Посланець (Післанець, як кажуть у нас в Галичині). Ти мусиш випромінювати гідність і доброзичливість, як представник свого краю. Люди подумають: "Значить, у нас є щось цікаве й важливе, задля чого варто приїхати". Вони будуть тішитися, дивлячись, як ти фотографуєш стару церкву, й бідкатись, що зараз вона не так гарно виглядає, як на Великдень. Вони раптом згадають якусь дрібничку і побачать, як спалахнули в тебе очі, бо, можливо, саме цю дрібничку ти забереш з собою на згадку. Від кожної мандрівки ти кладеш у скриньку найяскравіші враження, і саме вони тебе змінюють.

За ті два роки, коли я мандрувала Східною Галичиною, я здобула досвід, яким охоче поділюся.

Самому подорожувати найкраще. Це коли вибираєшся вперше до незнайомого місця. Вдруге можна вже з собою когось взяти. Пам’ятай, з тобою не може трапитись нічого лихого. Це твоя земля, і ти не повинен боятися.

Не варто їхати на свята чи в неділю, щоб не зустрітися з якимись забродами чи п’яницями. Та й транспорт їздить погано. Буденне ж місто чи село — справжнє.

Коли мене бачать з фотоапаратом в руках, я пояснюю, що пишу книжку чи статтю, й люди розуміють, що я працюю. А працююча людина завжди викликає повагу. І не має при собі дурних грошей.

Якщо хочеш злитися з оточенням, вдягайся як місцеві мешканці. Цей дрескод легко перейняти.

Усюди ходи пішки, коли приїдеш. Не шкодуй ніг, не бійся заблукати, бо це ж пригода, та й кожен кілометр додає тобі здоров’я.

Намагайся обійтися сухим пайком, бо в заклади харчування у провінції не ходять поїсти, а випити чи відсвяткувати. Май зі собою стратегічний запас — воду, хліб, шоколад, якщо заблукаєш. "Це тебе не затяжить", — як кажуть у нас в селі.

Сміливо розпитуй про дорогу, кажи правду, посміхайся. Намагайся встигнути на передостанній автобус, бо… я не знаю, як це — залишитися вночі у незнайомому місті чи селі. Темрява — це вже інша реальність, зовсім інша.

Англійський письменник Лоренс Стерн жив у XVIII ст. Люди тоді теж багато подорожували і писали подорожні нотатки. Але Стерн вперше звернув увагу на речі, які спільні для багатьох світів, і зосередив увагу на почуттях, а не на враженнях. Ось у шинку шпачок в клітці повторює: "Не можу вийти! Не можу вийти!" Навіть коли клітка відчинена, він не виходить. Метафора, гідна Ейнштейна. Але це не лише метафора, це щире співчуття до істоти, яка не може збагнути сенсу слів. Більшість людей так і живуть.

Не можу вийти. Але варто спробувати.

Моє покоління не знало слова "Галичина". Ми казали "Західна Україна". Зрештою, й досі так говоримо, щоб виглядати політкоректно, щоб нас не обізвали западенцями і бандерівцями. Ми борсаємось у купі псевдоісторичного сміття, осліплі від приниження і почуття провини, хоча нікому нічого не винні. Ми не кращі і не гірші. У нас є коріння, яке все ще міцно тримається за цю землю, найбільшим багатством якої є сіль і кров.

Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…

P. S. Тих, хто шукатиме в моїй книзі об’єкти гламурного туризму, мушу розчарувати. Це лише подорожні нотатки, в яких більше емоцій, ніж інформації. Можливо, комусь не сподобається, як я описала їхню малу батьківщину, але це те, що побачили мої очі й відчуло серце за короткі відвідини. А інформації вдосталь в Інтернеті. У будь-якому разі ви відчуєте, що я не мала наміру зашкодити репутації мешканців тих місць, попри брак у них патріотизму і елементарного почуття смаку, а часом навіть гідності. Вишиванки і блискучі позолочені дахи церков мене не переконали у протилежному, а ходити зі свічкою й шукати достойних людей, які є всюди в обмеженій кількості, ні, я не ставила перед собою такого завдання.

Однак, мені вдалося зафіксувати ознаки пробудження громадянського суспільства, бо це вимога часу, і нікуди від цього не дінешся.

Довкола Урожа

Не люблю виходити з дому в темряві. Почуваюсь дезорієнтованою і пригніченою. Так трансформувався мій дитячий страх перед темрявою, що огортає село щовечора, і воно зачиняє вікна, замикає двері на засув перед духами і вкрай неохоче впускає навіть сусідів. Я не боюсь більше духів, що приходять в сутінках. Я боюсь розчинитися в темряві. Так було у дитинстві, так воно і зараз. Страх темряви фізичної і духовної заганяє нас в ті місця, які ми вважаємо своєю домівкою, але чи справді вони є домівкою? Може, це лише тимчасовий притулок, і краще бути мандрівником-втікачем? Коли віддаєш себе лісам, горам, рікам повністю, без останку, не має значення, куди ти потрапиш. Звідки ти виходиш — ось що важливо.

Перші мої спогади: я дивлюсь на гори з порогу хати в Урожі й хочу там побувати. Дві гори, Ласки і Мабура — наче незачинена брама, через яку дмуть вітри з заходу. А між ними — річка Бистриця, до якої я почала ходити сама, коли була десь в класі третьому. Кожного дня. Якби не старша сестра Марійка, яка з нашим псом Тарзаном уже давно вешталась лісами і горами, можливо, я б виросла з домашнього курчати на курку. Але сестра виходила на поріг і принюхувалась до вітру. Чи не піти зараз в Горішню Дубину, а може, в Долішню? А може, податися в Багна, де ще збереглись рештки садів, відколи виселили хутір? Або в Площину, де ще можна тоді було стрінути ведмедя? Від сестри я довідалась, що до лісу можна мандрувати без потреби, просто так. Заблукати в нас важко, рано чи пізно вийдеш на поле, а там зорієнтуєшся.

То були спокійні часи. Правда, іноді засуджені втікали з в’язниці, але ми знали про це. Однак у нашому селі є небагато людей, які ходять до лісу самі, а тим більше дівчатка. Батьки-вчителі пропадали цілими днями в школі й не знали, де ми вештаємося. Бабця теж не знала. Вона й уявити собі не могла, що онуки можуть дертися по хащах, довго блукати і ризикувати життям. А коли дізнались, то уже було пізно — дух свободи міцно облаштувався в наших душах, і жодні заборони не діяли. Крім того, нас гнало з рідної хати почуття образи на дорослих, які не хотіли нас чути, і бажання тиші. Це була інтуїтивна психотерапія, яка приносила тимчасову полегкість.

У дитинстві я поставила перед собою завдання: знайти, де на Мабурі починається Вербовий потік, побачити витік ріки Бистриці, дійти туди, де вона впадає у Тисьменницю, піднятись на гору в Заріччі, де майже завжди світить сонце і росте самотнє дерево. І ось через багато-багато років я це зробила. Думаю, настав час. На все є свій час, коли ми стаємо готові до подорожі. І то були найвеличніші й найшляхетніші мої мандрівки.

Дика груша на сонячній горі

В романі "Урізька ґотика" я описую, як понурого осіннього дня батько з сином копають картоплю на полі за рікою. Земля там кам’яниста, і камінь родиться краще, ніж бульба. Хлопець Орко піднімає голову і дивиться на осяяну сонцем гору, що нависає над Заріччям. Як добре було б перелетіти туди!

У нас теж там був город, і я так само дивилась на гору з самотньою дикою грушею. Жодне інше дерево не втримається на вітрі. Жодне інше дерево не потребує так самотності.

Мої очі завжди обертались до цієї гори. Це не так далеко. Ґрунтова дорога приведе до підніжжя гори, радше це невисоке плато, а звідти можна піднятися стежкою через кущі терну й вийти. Але я берегла цю подорож сама не знаю навіщо. Надто легко туди можна було потрапити. Часом видно було засіяне поле. І не хотілось топтати колосся, а восени, що восени… Той, хто виріс на селі, знає, скільки роботи восени. У снах я бачила на тій горі замок. А потім, прочитавши про те, що митрополит київський і єпископ перемишльський Антоній Винницький мав там садибу у XVII ст., зрозуміла, що сни не лише видають бажане за дійсне, а й зберігають пам’ять про минуле, коли вже й сліду його не залишилось.

Коли моя дочка вже ходила до школи, було їй років десять, пригадую лише день — 24 серпня, День Незалежності, я вирішила відзначити його мандрівкою. Груші вже давно не було. Одного разу я подивилась на гору й побачила світлу велетенську пляму від сонця. Посеред дня сонце зупиняється акурат між Ласками і Мабурою і світить просто на гору. І тоді видно тінь від груші. Було видно.

Ми не переходили міст, а йшли з нашого боку. Колись ріка була чиста. Літні повені злизували весь верболіз, залишаючи його тільки біля Винник, де течія слабшає і русло ширше. Місце, де збираються опирі по ночах. Вдень там можна тільки заблукати. По дорозі я розповідала Ладусі, де стояв млин, у якому мені навіть пощастило побувати, і де саме "оті" Лози, бо тепер у верболіз вбралася ціла ріка, і повеней більше не буває.

1 2 3 4 5 6 7