Для тих, хто досі не чув про Королівство, яке межує із Серединним світом та Імперією, почнемо, як то кажуть, ab ovo, себто "від яйця". Бо ніхто не знає, що сховано всередині кожного яйця. Звичайно, можна його розбити. Яйця, загалом, дуже тендітні. Проте саме такі найтендітніші речі виявляються найстійкішими. Яйце не належить нікому, бо в ньому схований цілий світ. Порушити цілість яйця — означає вбити світ у ньому. Можливо, наш Всесвіт є таким самим яйцем, і ми всі — у ньому всередині. Якась мишка може зачепити його хвостиком і розбити. Коли йдеться про Всесвіт, то це має бути мишка більша за звичайну. Тепер ви зрозуміли, що між мишею і яйцем є зв'язок. І відповідно — між мишею і котом. А отже, між яйцем і котом. Сиволап, котячий король, зауважив дуже слушно: "Імперія — це таке місце, де багато мишей і мало котів. І мені здається, ніби зараз мишей там побільшало, а котів поменшало". А отже, яйце є кому розбити. Людина має власну думку щодо того, що таке Імперія: "Імперія — це держава, яка складається з кількох королівств, у жодному з яких немає короля". Імператор приєднує до імперії все нові королівства, тому кожне справжнє королівство мусить себе якось захищати.

Наше Королівство теж мало не поглинула Імперія, коли помер король Даний. Однак завдяки зусиллям людей і котів цього не сталося. Яйце не розбилось. Коли щось дуже потрібне, йому не дозволять зникнути.

Ось про це і розповідалося в попередній книжці.

Частина перша

Розсипані аркуші

1

Марко, син королівського архіваріуса, котрого рік тому вбили крутиголовці (а матір загинула, коли він був зовсім маленький), не міг зникнути, хоч би й хотів. Він ховався, уникав інших, тікав, називаючи це мандрами або пошуками власного місця в житті, тільки через те, що не хотів нікого смутити своїм почуттям незрозумілої безмежної самотності. Як-от тієї миті, коли сидів на березі великих вод Межової ріки, в тумані за якою була Імперія. Він не думав про Імперію як місце, де багато мишей, бо не був котом, як Сиволап чи Фелікс, Мурко чи Леопольд, а, отже, не вмів узагальнювати, виходячи з власної інтуїції, якою так славляться особи котячого народу, і навіть не знав, що може статися наступної миті, хвилини, секунди. Не знав навіть, що він зробить: увійде у воду, поверне назад до обвитої диким виноградом маленької станції, щоб сісти у потяг, чи піде вздовж берега аж до моря. Зрештою, він був вільний.

Марко думав над словами, які відкрилися йому в чарівному примірнику "Енциклопедії Королівства": "Хто боїться, той живе в Імперії, хто не боїться — в Королівстві". Чи справді в Імперії живуть слабкі люди, а в Королівстві — відважні? Це було не зовсім схоже на правду. Так подумав одразу, щойно слова відкрили перед ним книжкові гноми. Марко з Люциною сиділи в палацовій бібліотеці. Принцеса намагалася розв'язати задачу з геометрії й своїм сердитим бурмотінням заважала зосередитися. Звісно, Марко міг придумати привід покинути бібліотеку, однак покинути Люцину було значно важче.

Врешті Люцина обурено вигукнула:

— Ну, на біса вписувати призму в куб? Кому може спасти на думку такий ідіотизм?!

— А раптом на щось придасться? — розвів руками Марко.

— Мені воно точно не знадобиться. Добре, що в підручнику нема книжкових гномів, а то б я взагалі з'їхала з глузду! До речі, чому їх там нема?

— Щоб учні не просили в них підказки. Треба покладатися на власні сили і не боятись учитись.

"О! — майнуло в Марковій голові. — Хто не боїться вчитися, той не боятиметься навіть у Імперії. Може, причина страху в цьому?"

Але знову Люцина не дала йому зосередитись:

— Я не боюся книжкових гномів! Вони…

— Тихо! — прошипів хлопець. — Вони можуть образитись!

— Перепрошую! — розгнівано кинула Люцина, зібрала книжки та зошити й вийшла, грюкнувши дверима.

А Марко зітхнув, закрив чарівну книжку й заходився щось креслити на залишеному клапті паперу. Ні, він з геометрією був теж не в надто добрих стосунках але тепер вона йому не загрожувала, бо до школи він вирішив більше не ходити. Надворі йшов дощ, вікна були зачинені, і десь звіддалік долинали звуки людських голосів. То було єдине місце, де ніхто не заважав йому думати. Але коли Люцина пішла, хлопець відчув, що і йому не терпиться вирватись із чотирьох стін куди завгодно. Залишатися самому в бібліотеці, де вже ніколи не шелестітиме сторінками його батько, було нестерпно. Миле Люцинине буркотіння розганяло моторошні відчуття туги за минулим.

Він повертався до палацу лише задля давньої дружби з Серпнем, котрий не мав тепер вільного часу. І ще задля декого, хто не збайдужів до нього і знав його змалку. А вдома було ще гірше, бо цю пустку не міг заповнити ніхто. Берег, що ховався в тумані, вабив його, як вабить прірва безнадійно розчарованого. Там були небезпека, ризик, там причаїлось зло, готуючись стрибнути на кожного, хто насмілиться засумніватися в його необхідності.

Хлопець підвівся, обтрусив зі штанів пісок і пішов уздовж берега, всіяного плавником. Він розпалював з нього багаття, коли доводилося ночувати коло великої води, яка була річкою, а не морем, але такою широкою, що тільки ясної пори вдавалося побачити протилежний берег. Місце, де зараз був Марко, вважалося найбезлюднішою частиною Королівства. Багато піску і мало дерев. Були й інші причини того, що люди тут селилися неохоче. Велика вода була не просто річкою, її створила не природа, а сила прадавніх магів. Тут майже не ловили рибу, не купалися. То була начебто ілюзія, що з часом стала реальною. Береги були справжні, і вода, що їх торкалася, так само, але далі…То була межа світів, перетинати яку не дозволялося ні громадянам Королівства, ні підданим Імперії. Одначе тих, хто не боявся, вабила сюди таємниця. І вони хотіли, щоб ніхто про це не знав. Бо кожен має право на таємницю, в тім числі й Велика Вода, яку ще називали Межовою рікою. У Серпня й Люцини були інші проблеми. Наступник престолу, що чекав свого повноліття, наче страшного іспиту, боявся, що не впорається з Королівством і не виправдає довіри свого народу. А Люцина… Її було просто шкода. Якось вона спитала Марка:

— А що стається з принцесами, коли ті виростають?

Марко розгубився. Хотів відбутися якимось жартом, але побачивши в очах дівчинки надію і страх, відповів:

— Прочитай історію Королівства, там усе написано.

— Там немає нічого про принцес!

— Отже, вони жили мирно й щасливо, якщо не ставали королевами.

— І ніяк не впливали на історію?

— Бачиш, в історії описують події, реформи, таке інше…

Марко не насмілився зізнатися, що його прабабуся була принцесою, бо в Королівстві таким не хваляться. До того ж вона все життя викладала філософію в університеті, і була принцесою від народження, а Люцина стала нею лише у п'ятнадцять років, перед тим начитавшись казок, де принцеси тільки те й роблять, що чекають, коли їх візьмуть заміж. А такій дівчині, як вона, це просто не пасувало.

Істинну причину її стурбованості він збагнув пізніше, коли Люцина спитала, чи є в імператора син, і полегшено зітхнула, дізнавшись, що той бездітний. Адже Старі заради миру з Імперією, могли одружити її зі спадкоємцем престолу. Таке частенько траплялося у Серединному світі. Якщо Старі викрали її матір з Королівства, то влаштувати таке свинство, їм було б неважко, не питаючи нічиєї згоди.

Дуже цікавили Люцину й інші речі, і питала вона про них завжди Марка, бо мама не мала на це часу, та й давно не була в Королівстві, аж цілих 15 років. За цей час багато могло змінитись.

— А "Енциклопедія Королівства" відкриється тому, хто наймудріший? Уся до кінця? Наприклад, Лицареві-заступнику?

— В "Енциклопедії" немає останніх сторінок. Там усі — перші. Коли Серпню й тобі виповниться 21 рік, ви матимете свої примірники.

"І я теж," — подумав Марко, але не сказав уголос, щоб вона, бува, не подумала, що він пишається приналежністю до королівської родини.

Людина скривилась:

— Еге ж, я пам'ятаю, як відьми ганялися за мною по всьому Львову.

— Маєш за це дякувати маминій "Енциклопедії". Шлях до Королівства нелегкий, туди не купиш квитка за всі багатства на світі чи за якісь заслуги. Так буває зі справжніми книжками: вони не горять у вогні й не тонуть у воді, в них більше ворогів, ніж друзів. Правду кажучи, ніхто не знає, в чому секрет справжньої книжки і чому одні потрапляють до Королівства, а інші — ні… Може, тільки Лицар-заступник.

Тут, на цьому порожньому березі, далеко від палацу, що був його другою домівкою, Марко зі смутком подумав, що ні він, ні Люцина не знайшли ще свого місця в житті, тому їх так тягнуло одне до одного. І, може, й добре, що знайти його — залежить тільки від них.

Марко зупинився, не пішов далі, бо шлях йому перетнула низка слідів, що вела від води, а з другого берега, з Імперії, сунула моторошна грозова хмара. Якщо швидко побігти по слідах, то можна встигнути до залізничної станції і там сховатись під дахом, дочекавшись вечірнього потяга. Ця хмара йому не сподобалась. Він чув про хмари, які опускаються на землю і забирають з неї все живе, залишаючи спустошений мертвий ґрунт. Хмари-ловці, вони повертаються зі здобиччю до свого хазяїна. Вони ніколи не досягали Королівства. Це був якийсь особливий різновид з'ідликів.

Марко зацікавився тією штукою, забувши про власну безпеку. Хмара набувала то обриси дракона, то літака, то птаха. Як на лихо, попереду простягалася рівнина, наче випрасувана велетенською праскою. "Хіба не можна було посадити тут дерева?" — обурився хлопець. Однак, це було б під силу лише ельфам-переліткам, бо під ногами лежав пісок упереміш із жорстким камінням, порослим миршавою травицею. Помалу те, що випромінював велетенський згусток чаклунської сили, викликало в Марка неспокій, а далі — страх. Він не знав, як з цим боротись. У дитинстві йому снився сон: щось велетенське, безжальне хоче його поглинути. Чаклуни, особливо, досвідчені, ніколи не виступають проти сили, яку не можуть здолати: вони спостерігають за нею, вивчають на безпечній відстані. Тому Марко рвонув з місця і помчав, наскільки дозволяли його прудкі ноги. Пробігши метрів двісті, натрапив на видолинок і побачив, що попереду чимчикує якийсь чоловік: помаленьку, без жодного страху.

— Гей! — крикнув до нього Марко.

Чоловік хитнувся і раптом впав на землю, затуливши голову руками, наче на нього мав упасти камінь.