Ностальгія (уривок)

Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва Кальварія.

Тут, на Щекавиці,

кров свою чую студену.

І. Римарук

Дві ночі в усіх трьох вікнах невеличкого помешкання не гасло світло. В обох кімнатах і в кухні. Ранніми осінніми вечорами ті освітлені вікна зливалися з галактиками інших вечірніх вікон. Але в глупу ніч вони грізно вимальовувалися на тлі абсолютно чорного будинку, заважаючи спати мешканцям на протилежному боці вулиці. І вдень вони горіли також, будили тугу й тривогу. Надворі була сіра похмура осінь, і дехто вмикав світло навіть удень. Але ж не в усіх кімнатах одночасно. Можливо, господарі поїхали кудись і лишили світло, щоби здавалося, ніби в домі хтось є? Іноді так роблять. Але тоді його лишають десь у передпокої або, принаймні, в одній з кімнат, і воно горить десь там, у глибині, а не б'є у вічі з усіх вікон.

Літнє подружжя мешканців тієї хрущовської квартири вкрай рідко зупинялося поговорити з сусідами. Зазвичай тільки віталися й поспішали далі — додому чи з дому. Те, що їх давно не бачили, було би помічено ще нескоро, якби не їхні тривожні болючі вікна. Ні, там не рятуються від густої мряки пізньої осені. І не мучаться від нестерпного безсоння. Там сталося щось страшніше. Сусіди звернулися до дільничного міліціонера. Виламали двері і в присутності пойнятих, якими були найближчі сусіди, увійшли до квартири. Обоє мешканців тої двокімнатної хрущовки типу "распашонка", Микола Андрійович Шуліка та його дружина, Таїсія Іванівна, застигли в диких позах, залиті чорною кров'ю. Жінка лежала на ліжку в другій кімнаті, чоловік на дивані в першій. Все було видно неозброєним оком, але було зроблено експертизу, яка підтвердила, що чоловік убив дружину сокирою, вдаривши її по голові, а потім пішов на кухню, лишаючи криваві плями на стінах, узяв ніж і встромив його собі в серце. Їх винесли, накривши цупким слизьким рядном, і ноші з порізаними тілами, які почали розкладатися, запхали до чорного мікроавтобуса. А сусідів з їхнього поверху ще довго тягали до тієї клятої хати як пойнятих: знімали відбитки пальців, описували речі небіжчиків, проглядали їхні записники.

Подружжя Шулік удруге привернуло до себе увагу. Вперше це було ще в далекі сімдесяті роки, коли їхній єдиний син примудрився втекти до Західної Німеччини — не повернувся з конкурсу молодих піаністів. А тепер такий страшний кінець батьків. Що, власне, сталося? Хоч би як тяжко жилося, навіщо було так дико йти з життя?

Та згодом усе забулося. Це сталося наприкінці вісімдесятих, в останні роки існування Радянського Союзу. Мабуть, головною прикметою тієї доби були тогочасні журнали й газети, які дружно друкували таке, за розповсюдження чого за кілька років до того громадянам СРСР загрожували якщо не арешт, то дуже великі неприємності. Але майнові закони лишалися тими ж, житло ще не вважалося власністю тих, хто в ньому мешкав, і не переходило у спадок до родичів. Ту хрущовську квартиру, яка мало не рік стояла опечатана, потім дали іншим людям. Вони й досі живуть там, і криваві тіні попередніх господарів не тривожать їх.

І все-таки що, що ж сталося тоді, в каламутний осінній вечір вісімдесят восьмого року у вузькій вуличці київського середмістя, де хрущовський будинок стоїть, затиснений між старими, ще дореволюційними спорудами? Мешканці хрущовського будинку з рудої цегли так і не довідалися про причину тих смертей. Небіжчики були непогані люди. Хтось згадав, як Микола Андрійович інколи підносив комусь торбу з картоплею, а Таїсія Іванівна, бувало, що гуляла з чиєюсь дитиною, поки молода мама збігає до магазину. Єдине, вони обоє були дуже нетовариські, але хто захоче говорити про сина, який утік назавжди? Оскільки інших версій логіка життя не підкидала, самі для себе сусіди Шулік вирішили, що трагедія, певне, стала наслідком психічного розладу. Вочевидь, Микола Андрійович довго не міг збагнути, як це син міг кинути напризволяще батьків, які виростили його. Довго мовчки страждав, а потім звихнувся. Вбив дружину й себе. Ще трохи почекав би, он же зміни почались, і, може, син викликав би їх до себе, ще пожили б у нього, адже в тій Німеччині ого-го який життєвий рівень! Вони були не такі й старі, коли все для них скінчилося. Ще могли би пожити. Це раніше тих "нєвозвращенців" дехто вважав невдячними, мовляв, радянська влада їх вигодувала, дала освіту, а тепер вони стали мало не національними героями.

Обідрані шпалери в домі Лариси Лавриненко, порепана стеля, хиткий паркет, вікна, від щілин у яких у разі певного напрямку вітру фіранки напинались, як вітрила, одного дня хором заголосили, що так більше жити не можна, треба щось робити. Річ була не лише в грошах. Річ була у відсутності проекту, згідно з яким можна було б привести до ладу це житло зі псевдоурочистими високими стелями, обплетеними густим павутинням, яке розгойдувалося особливо несамовито із черговим раундом безрезультатних спроб таки цей проект розробити. А точніше, узгодити побажання всіх трьох мешканців цього бедламно захаращеного дому, руйнація якого останнім часом ставала помітною навіть знадвору.

— Бож-же мій! Щоб у трикімнатній квартирі не було де розташуватися трьом особам! І вп'ятьох, буває, живуть в одній кімнаті і не вередують! — стогнала мати Лариси Майя Гаврилівна.

— Особисто ти ніколи не жила так, щоб вп'ятьох, та в одній кімнаті, — відповідала втомлена хатніми баталіями Лариса.

— Бабцю, скільки тобі можна повторювати: це не трикімнатна квартира! Це помешкання з двома спальнями! З дво-ма! А нас — троє! Тро-є! — пояснював бабусі онук, син Лариси Ярослав.

— Отже, мені треба померти! Щоб вас було двоє на ваші дві спальні! А я хочу до батька! На Берківці! Коли вже мене туди віднесуть?

Ніхто не хотів спати у вітальні, яка до того ж була прохідною. Ніхто не хотів ділити спальню з тим, іншим. Кожен уважав, що має законне право на окрему кімнату. Першокурсник Ярослав аргументував свої претензії тим, що йому те право дає, принаймні, його чоловіча стать. Дві підстаркуваті баби можуть спати разом, а молодому парубку це просто шкідливо для здоров'я. Лариса була переконана, що право на окрему спальню належить їй і тільки їй, оскільки хто тут заробляє гроші, хто годує цю неситу базарну братію, хто оплачує курорти й масажистів старої матері, яка не визнає себе старою? Хто платить за навчання бевзя-сина? А Майя Гаврилівна вважала право на окрему спальню своїм і тільки своїм, бо, по-перше, хто є найстаршою у цих стінах? А по-друге, хто, як не вона, весь час боронить цей дім від зайвих і непотрібних нахлібників? Тільки вона свого часу наполягла, щоб небіжчик Ларисин батько купив кооперативну квартиру для Марини, своєї дочки від першого шлюбу. Вона мешкала з ними аж до Ларисиних п'яти років, і що б воно було, якби та нині шістдесятирічна жінка й досі зберігала права на цю апартаменцію? Так, це справи давні, але ось і недавні: поки Лариса день і ніч десь пропадає, заробляючи гроші, зусиллями Майї Гаврилівни чоловік Лариси Володя, який вже давно працює у Штатах, втратив право на житлоплощу в цих стінах. Якщо він колись повернеться на батьківщину, місця йому тут не буде. І так товкся тут ледве не п'ятнадцять років! В родині з такими інтелігентними традиціями! В історичному центрі Києва!

— Ти це робила тому, що, якби в мене знову завівся чоловік, окрема спальня була б моєю, себто нашою! А так ти можеш пхати дорослу жінку, яка тяжко працює, в одну кімнату з дорослим сином!

Та поступово в процесі аргументованих і не аргументованих, але достатньо гострих дискусій проект устрою квартири почав вимальовуватися. На щастя, кімната, суміжна з вітальнею, де стояв величезний двотумбовий письмовий стіл покійного Віктора Михайловича Лавриненка, батька Лариси, кімната, яка правила за спальню Ларисиним батькам і де проводила неспокійні ночі його вдова Майя Гаврилівна, від якої онук Ярослав, коли став дорослішати, тікав спати до вітальні, і це обурювало всю родину, оскільки вранці хлопець ніколи не забирав свою постіль з дивана у вітальні і це доводилося робити комусь іншому, — на щастя саме та кімната, суміжна із вітальнею, була не тільки достатньо велика, але ще мала два вікна, що робило можливим розділити її на дві невеличкі, проте несуміжні між собою кімнатки, які мама й син погодились узяти собі. А третю, меншу кімнату, де ще й досі за інерцією не демонтували шлюбного ліжка Лариси й Володі, в якому Лариса більше трьох років спала сама, нарешті погодилась узяти собі за спальню Майя Гаврилівна.

Позатої зими Ларисі надав братерську допомогу брат її зниклого чоловіка Дмитро, відремонтувавши кухню, санвузол і ванну. І коли кухня набрала пристойного вигляду, в цьому домі взялися за кімнати. Поки мати не передумала, Лариса з Ярославом заквапилися звільняти кімнату, яку ділитимуть на дві. Вже було домовлено, що в понеділок прийде електрик, який повісить дві люстри і поміняє два вимикачі, а потім уже муляр почне зводити стіну і прорубає нові двері. Все йшло більш або менш спокійно. Ярослав, якого, загалом, неможливо залучити до хатніх справ, несподівано виявив гіперактивність, оскільки йому засвітило мати автономне приміщення, яке він зібрався оздобити артефактами української та якутської нечистої сили.

— Я порога твоєї майбутньої кімнати не перейду, — казала бабуся.

— Боже, яке щастя, — відповідав онук, жваво звільняючи шафи, переносив і перетягував речі й меблі до вітальні, яка перетворилася на неймовірне житейське звалище, колоритну й по-своєму мальовничу купу побутового мотлоху.

— Це метафора нашого буття, — коментувала Лариса безладне звалище книжок, стільців, килимків, одягу і матраців.

— Це пекло, пекло, — стогнала Майя Гаврилівна.

— Ніби ти була в пеклі, — презирливо відповідав бабці Ярослав, — ти абсолютно не розумієшся на інфернальних структурах.

Кімната з двома вікнами звільнялася і ставала порожньою, урочистою і лункою. Попереду був останній акт драми: "депортація" двотумбового батькового столу. Він стояв посеред великої кімнати перпендикулярно до одного з вікон, так, як його поставив покійний Віктор Михайлович, і його було неможливо не лише винести, а й навіть зрушити з місця.