— Наталя Никонівна, як ніхто, допоможе тобі розібратися в ближніх і в собі!
— В собі я якось розберуся й сам, а щодо ближніх, які чомусь, на лихо cамим собі… чомусь вирішили триматися далеко…
Лариса вирішила клепати, поки тепле, і миттю розшукала в записнику телефон Наталі Никонівни.
— Тільки з понеділка мені на роботу, якби на завтра.
— Ой, не знаю, в неї дуже напружений графік…
Але у Наталі Никонівни виявився вільний час у неділю між дванадцятою й першою. Вона погодилася прийняти Дмитра у себе вдома в цей час.
Цікаво, чи пояснив би якийсь психоаналітик мотиви моєї нинішньої поведінки? Мете завірюха, доймають хрещенські морози, а ми йдемо до чужої оселі, де уперто не відповідає телефон, а отже, там нікого немає. Я вже не в тому віці, влаштовувати побачення в авто, а життя вимагає цього саме зараз. Бо інакше НІЧОГО НЕ БУДЕ, а по старому жити неможливо. Дитину треба рятувати, дитину засмоктує безнадійна багнюка залежності. І, якщо не працюють консервативні методи лікування, як традиційні, так і нетрадиційні, значить, треба вдаватися до хірургії.
І перший крок до ефективного лікування — цей авантюр ний візит до чужої оселі. Ключ у мене в кишені, адресу й телефон дало довідкове бюро. Кажуть, неможливо двічі увійти в ту саму ріку. І не треба. Я знову з ним, як і бозна скільки років тому. Але цього разу доля не підведе! Збоїв не буде!
Старий ліфт підняв його на останній поверх, і він натис нув дзвоник. У цієї жінки в домі був елітний пес, привітний чорний коллі, — порода, що зустрічається значно рідше, ніж руді. А ще в неї був величезний білий пухнастий персидський кіт з фіалковими очима і печаттю презирства до всього світу на пещеному безносому обличчі. В її мешканні було дві просторі кімнати, де у великі вікна, напівкруглі угорі, входило небо. А в самої жінки було миле обличчя, і вона була не стара й не молода. Таких не хочеться цілувати, таким не тягне зазирати за виріз сукні. З такими хочеться розмовляти, і розмовляти годинами… Вона провела його до кабінету, пояснивши, що все побачене — зовсім не прикмети великого достатку: елітний пес приблудився до неї на вулиці, валют ний кіт — дістався у спадок від померлої подруги. А помеш кання… це також спадок. Колись тут жило дуже багато людей.
Це тепер тут так порожньо. "До того ж потребує ремонту", — подумав Дмитро.
— Що ви бажаєте? Чаю? Кави?
— Те, що й вам, — відповів Дмитро.
— Як ви не заперечуєте, я приготую чай з мелісою. — Із задоволенням.
Жінка приготувала чай не з чайних торбинок, вона запарила траву у великому керамічному чайнику. По ніжно зеленій поверхні чайника було намальовано розкішні звабливі полуниці. Жінка поставила дві чашки з такими самими полуницями, налила в них пахучого чаю з травами.
Він любив такий чай. Один із його сусідів по гуртожитку в студентські роки умів чудово заварювати такий чай. Відтоді Дмитро не пив чаю з трав. Вони з Веронікою просто запарювали індійський або цейлонський чорний чай у скля ному чайничку. Пару разів Вероніка ще на початку їхнього подружнього життя пропонувала йому чай, який варився прямо у великому металевому чайнику для води, як те робили її батьки.
— Ти скуштуй! Скуштуй! Горілки не треба!
— Я краще вип’ю горілки, ніж такий чай! І не вари його більше, — відповідав він. А такого запашного чаю з травами не пив від часів студентського гуртожитку. Хоча б заради цього чаю варто було прийти cюди, до цієї жінки.
— Я вас слухаю, Дмитре Миколайовичу. Чим би я могла допомогти вам?
— Я втратив дружину, а жити якось треба. У нас є дочка.
Дочка вважає, що я винен у смерті матері. Я так не вважаю.
Несподівано для себе він розповів цій жінці і про бійку в підворітті на Подолі, і про те, як будував квартиру на око лиці, і як став будівельником, і як Вероніка пішла від нього.
— Скажіть, будь ласка, ви можете пригадати, коли ви вперше відчули закоханість до вашої дружини? Це було ще тоді, коли ви побачили, як її ображають?
— Ні! Тоді я взяв її до нас в гуртожиток, як підбирав песиків або пташок. Нас було троє в кімнаті, і з нами завжди жило якесь створіння, яким ми опікувались. То кіт Фелікс, то песик Шарко, то горобчик — той, правда, помер ще до того, як ми йому дали ім’я. Ну, а потім Вероніка з Подолу, з якою я потім одружився.
— Отже, ви привели її до себе тому, що пожаліли її, а не тому, що виникла закоханість?
— Саме так! Якби ті люди били в підворітті пацана, я б так само забрав його від них, привів би його до себе…
— Але ви одружилися з Веронікою не тому, що продов жували жаліти її, чи не так?
— Ні! Мене вразило, що вона значно розумніша, ніж можна було подумати про дитя з пияцької родини.
Вона вперше стала для Дмитра людською істотою, а не просто переляканим горобчиком, коли раптом у конспекті сусіда по кімнаті виправила ln на lg. Він пояснив їй, що в конспекті було все правильно, у вищій математиці переважно користуються натуральними логарифмами, а не десятко вими, але дуже здивувався, що вона взагалі знала про існу вання логарифмів.
— Я добре вчилася в школі. І в дев’ятому класі вчилася, — відповіла дівчинка, — а потім батько забрав мої документи, сказав, щоб я йшла працювати до винного магазину, але мене не взяли.
А також вона — сказитися можна! — знала напам’ять чимало віршів. І зі шкільної програми, і те, що не проходять у школі. Знала "Титарівну" Шевченка. Не можна було слу хати без трепету, як маленька дівчинка читала про вбивство і зраду. Напевне, сюжет із убивством дитини був чимось близьким до буденних сюжетів того світу, де вона жила досі. І тоді він уперше обійняв її і сказав: не треба, люба, думай про інше, в тебе буде інше життя, я тобі обіцяю…
— Отже, у вашої дружини виникало бажання естетично осмислити свій досвід?
— Та яка там естетика! Ви б побачили ті обличчя, якщо можна назвати обличчями пики мешканців того "естетич ного" світу!
— Життєве дно нерідко ставало об’єктом естетичного осмислення, хоча в ньому нібито немає ніякої естетики. Але ми говоримо не про естетику. Ми говоримо про вашу дру жину і про вас. Ви кажете, вам не подобалось, коли Вероніка розповідала про своє життя в батьківському домі, і ви завжди намагалися змінити тему розмови. Вас так травмувало те, що вона розповідала?
— Я передусім був переконаний, що ті спогади травмують її…
— А ви любите іноді згадати своє минуле — дитинство, наприклад?..
— Як і всі люди, часом згадую. Але дещо не люблю обговорювати. Ми навіть з братом про це намагалися не говорити. Говорили про інше.
— Це стосується якихось подій, коли ви вважали себе винним?
— Ні! Я завжди довго думаю, перш ніж зробити щось важливе. Думаю, чи не буду жалкувати. Чи не чиню проти совісті. Тому рідко відчуваю себе винним у чомусь. Але інколи не можу оцінити, чи добре вчинив хтось із моїх близь ких. Тому найкраще для мене — не думати про це і жити далі.
— Тобто у вас не виникає бажання розібратися у мотивах поведінки ваших близьких?
— На це пішло б дуже багато часу і багато… душевних зу силь… І потім я думаю: що сталось, те сталось. Я цого змінити не зможу. Зі мною не радились, коли чинили саме так… Ну, коли старший брат Валерій закінчував школу, середульший, Володя, вчився у восьмому класі, я — в шостому. Це було не в Києві, а в Дубовому, де я народився… Тоді батько пішов від нас. Я пам’ятаю його похмурий вигляд, коли ми сідали за стіл — матері ніколи не було, вона завжди була на роботі…
Батько теж працював, але мати працювала зранку й до ночі.
В неділю варила нам їсти на цілий тиждень. Ми самі гріли собі обід і вечерю. Ми багато чого робили собі самі. A потім батько пішов від нас. Пішов жити в недобудований літній будиночок на протилежному боці селища, я бував там у нього. Потім він прибудував там пічку. І баби сусідки гово рили, що мама прокляла батька і що скоро він помре. Вони ніби й просили її: зніми прокляття. А вона відповідала: не зніму! Хто кинув жінку з трьома дітьми, тому нема прощен ня. Я жодного разу не чув, щоб мати таке говорила. Але сусідки нам казали: нехає мати зніме прокляття з батька… — І ви зверталися до матері з таким проханням?
— Я не вірив у прокляття і зараз не вірю… І мати мені так і сказала: нікого я не проклинала. А через рік батько розбився на мотоциклі. Я не люблю говорити про це! Мої дружина і дочка дізналися все те не від мене, а від сусідок, коли їздили в Дубове до матері. — І вас не тягло більше дізнатися про ці події?
— Ні! Я б ніколи не зміг розпитувати матір про це!
— А як складалися ваші стосунки з матір’ю після того?
— Загалом нормально! Значно краще, ніж у братової родини. І в дружини з дочкою з нею також були непогані стосунки. Конфліктів свекрухи з невісткою в них не було! І тому мені так дивно, що мою матір звинувачують, ніби вона наслала смерть на дружину.
Він розповів про гулящу братову Марину, дружину Валерки, і про знов таки абсурдне звинувачення проти його матері, яка нібито звела Марину. Почав розповідати про останній візит Вероніки до його матері напередодні розриву…
Жінка перебила його:
— Якщо одна людина вбила іншу, і всі про це знають, то відкривають кримінальну справу, ведеться слідство… А якщо немає офіційного звинувачення, то чого це вважати людину вбивцею? — І я те саме говорив людям! А мені у відповідь: доказів немає, міліція зв’язуватись не хоче, особливо там, де прок ляття, лихе око.
— Що ви думаєте про світ, у якому ми живемо?
— Я завжди думаю так: хоч би який був цей світ, треба жити і в ньому. Треба шукати свою дорогу, дбати про родину.
Завжди можна не приєднуватись до божевільних, шукати свій шлях.
— А якщо збожеволів хтось із твоєї родини, як тоді?
— На це вже немає ради.
— Тобто по вашому, усі божевілля можна пережити, аби їх не було у нас вдома?
— Я так не кажу…
— Гаразд, облишимо це… Ви казали, що вас дуже обурило, коли ваша дружина сказала, що зрадила вас. Що для вас є зрада?
— Зрада — це найстрашніший гріх. Такий самий, як і вбивство.
— Ви християнин?
— Мабуть… Хоч нас і виховували як атеїстів.
— А ваша донька? Ви їй дали релігійне виховання?
— Ні. Вона народилася ще тоді… А потім… потім, мабуть, уже було пізно. І я був увесь час на роботі. А чому ви питаєте про релігійне виховання?
— Тому, що ви пояснюєте зраду з позицій християнської системи цінностей, хоч самі не маєте християнського ви ховання.