Великі надії (дилогія)

Володимир Гжицький

Сторінка 12 з 125

А коли його, слабого, вигнали з млина, ходив на поденщину, а в суботу шинкував у єврейській корчмі.— Приносить до мене бохонець хліба, як точило, я такого і на паску не їв, приносить сала на п'ять пальців завгрубшки, цукру такі кусні, як ті камінці, що вздовж цісарської дороги 1 на купах лежать. Приніс,—оповідає з запалом старий,— відрізав хліба, відрізав сала, з'їв, попив окропу з цукром, а всю решту мені без одної копійки залишив! Австріяк такого не зробить, та де! Він, може, хотів би зробити, та не може. У нього той комісняк2 твердий, як цеглина, чорна кава, консерва — от і вся їжа; він сам голодний. А в голодного чоловіка яка сила? Видно, Австрії буде трудно виграти війну з москалем. Як ти думаєш, Миколо?

— І я думаю, що трудно,— сказав Микола.

— А як буде з фільварком? — питав далі колишній батрак.—Дрезнер з окоманом3 будуть далі розкошува-тись нашою кривавицею? Гей, чоловіче! Ти бачив, як Дрезнерові дочки з кавалерами верхи по полях ганяють в таких довгих сукнях та з тростинами зі срібними ручками, а наші баби босі гнуть спини, криваво працюють на них! Скажи, і далі так буде? Чи далі той старий окоман буде за панську пшеницю купувати наших дівчат? Скажи, Миколо? Та від нього вже цілий кут байстрюків!

Микола задумався. Він знав, що і в Росії, як і в Австрії, як і у всьому світі, є графи і князі, є фільварки і

1 Цісарська дорога — шосе.

2 Комісняк — армійський хліб. 8 Окоман — економ (розм.).

посесори є багаті й бідні. Він знав, що коли не буде Дрезнера, то буде російський пан, і в такому дусі відповів Старощукові.

— Так, так,—похитав головою старий батрак.— Бідному не буде легше і під москалем. Може, хоч зарі-бок буде легший? — допитувався Старощук.

— Можливо, що в Росії зарібок був би кращий,— сказав Микола,— Там край величезний, на ньому пару десятків Австрій можна б розмістити.

— А то диво! Такий великий? — здивувався Старощук.

— Такий, такий.

— І німець не побоявся йому війну виповісти?

— У німців техніка краща,— пояснив Микола.— Зброя краща, гармати, літаки.

— Але ж у москаля їжа краща! — не здавався батрак.

— Це теж щось значить,— погодився Микола.— Побачимо, хто довше витримає.

Бували дні, коли до лісу ніхто не приїжджав. Дні стояли чарівні — в повітрі літало бабине літо, глибоке небо синіло, на його тлі розкинув усе багатство своїх кольорів ліс. Он на узліссі порозвішувала червоні коралі шипшина, глід запишався, що в нього ягоди ні кольором, ні смаком не гірші, поглядав на дорогу сотнями своїх чорно-синіх очей стиглий терен, сяяли чорні алмази ожин в пожовклій травичці, а над цим усім шелестіли золотими дукачами вічно тремтячі осики і роняли їх у траву, а клени докидали свого золота широкими п'ятірнями; в гущавині падало дощем на землю грабове буре листя, і тільки могутні велетні-дуби, батьки лісу, стояли непохитно, байдужі до красот осені, заслухані в її тишу. Микола милувався цією красою, химерними формами хмаринок, що пливли по високому небу над ним, стежив за зборами пташок до відльоту.

Одного вечора, причаївшись в рові на узліссі, він бачив незвичайні збори у вирій чорногузів. їх злеті-лось на це узлісся сила-силенна. Можливо, що воєнні дії загнали їх сюди. Частина їх пообсідала найближчі до поля дуби, а частина сіла на озимину, що вже почала була пробиватись із землі, і тут почалось таке, чого він ніколи в житті не бачив і не чув: почався не

Посесор — орендатор.

то танок, не то боротьба, а скоріше прощальний концерт, в якому частина птахів брала участь як актори, а частина — як глядачі. На сцені, якою служило озиме поле, йшла дія. Великі білі чорнокрилі птахи, завжди серйозні і німі, зараз вели себе дивно: вони підскакували, підлітали, бігали один за одним, схрещували, мов шаблі, свої довгі жовті дзьоби, марширували, присідали, вставали, махали крилами, сичали, а через кілька хвилин разом, мов по команді, зірвалися з землі, покрутились у повітрі над своєю імпровізованою сценою і посідали на дерева. Микола сидів у рові, доки не смерклось, щоб не лякати чудових птахів — щораз рідших гостей цього краю.

Через кілька тижнів він проводжав журавлів,.що пливли повітряним морем у невідомі краї і лишали за собою свою тужливу пісню; стежив очима за ключами гусей, що, як і журавлі, кидали рідний край заради тепла і поживи в чужих краях. Микола думав про себе, що він щасливий, бо може спокійно дивитись на рухи птахів. А скільки людей не має часу вгору глянути, ховаючись від смерті, а скільки молодих і життєрадісних не побачить їх ніколи!

Додому повертався помічник лісничого аж надвечір — хотілось бути якомога більше віч-на-віч з природою. Вільними від роботи хвилинами читав, умостившись на улюбленому дубовому пеньку, або мріяв про майбутнє, мріяв про вищу школу, але ніяк не міг уявити собі, де вона буде, в якому краю, якою мовою доведеться вчитись. Може, й українською? Адже мало які зміни можуть трапитись після оцієї війни! Іще він мріяв побувати на великій Україні. На тій Україні, звідки вийшов Котляревський, Шевченко, Леся Українка, але вільній, про яку мріяли весь свій вік ці великі люди, що репрезентують у світі його націю, але, на жаль, не державу.

Удома він мусив звітувати, що чув і що бачив. Часописів тоді не було, з Росії вони приходили дуже рідко, а до лісничівки потрапляли ще рідше: занесе з собою, бувало, якийсь солдат стару газету, якої сам вживає на куриво, дивуючи цим місцевих людей. Тоді мешканці лісничівки ще не уявляли, що можна курити махорку, та ще й в газетному папері.

Після свого звіту Микола вислухував чутки, що долітали сюди різними шляхами за день. Чого тільки не

було в тих чутках! І потішали, і лякали себе люди взаємно, не маючи найменшого уявлення про війну, якої не бачили досі, ба не чули навіть пострілів.

Минули погідні дні, минуло бабине літо, пооблітало листя з грабів, берез, осик, ліщини, тільки на дубах де-не-де залишились ще рештки кучерів, коричнево-бурих, розхристаних, понурих. Тепер дуже часто полоскали їх дощі, розчісували осінні вітри.

І в сльотні дні Микола не залишався в хаті. Він зранку одягався тепліше, брав брезентовий плащ поверх одежі, палицю в руки і йшов у ліс. Він любив ліс в усяку погоду і пору року. Любив його сумний шум, і перегони хмар на низькому небі, і шелест листя під ногами; любив бачити на тлі рідкого безлистого лісу струнку серну, або зайчика, або барвисті одежі жінок і дітей, що тепер частіше приходили до лісу за хмизом. Він любив порозмовляти з ними, а темою, звичайно, були москалі. Він довідувався, що з москалями люди уже зжились, що москалі кращі від австрійських мадь-ярів, які повивозили в глиб Австрії, до Талергофа невинних людей, а частину їх перевішали на придорожніх деревах та телеграфних стовпах за те тільки, що ті називали себе русинами. А ці, хоч ворогами вважаються, годують мало не половину села, озувають, одягають. Швидко забували люди Австрію і говорили про неї хіба тоді, коли згадували своїх близьких, яких забрала Австрія на війну.

Сердечність солдатів, їх широка натура вражали бідного галицького селянина, вражали і дивували.

Франка Комуницька — бідна жінка, чоловіка її забрали до війська ще на початку війни, — зустрівшись з Миколою в лісі, оповідала:

— Паничу, там у них того багатства без ліку! Прийшло їх якось до хати три і з порога: "Мамаша, топі пєчку!" Я вже знаю, що топити — по-їхньому палити. Було в мене трохи того хмизу, що я з лісу принесла, розпалюю. А вони наоббирали бараболь, накришили в горщик, наклали туди шматків сала замість води, їй-богу, правду кажу, і в тім салі варять бараболю. Я, відколи живу, такого не чула, не то що не бачила! Наварили, насипали в миску і до мене знов: "їж, мамаша!"

Франка була захоплена: для неї картопля в салі була нечуваною розкішшю. Микола намагався переконати

З В. Гжацький, т, 2

65

оповідачку, що і в Росії не рай на землі. Що під час по-сух вигибали цілі села на Поволжі, що голод був частим гостем у селянських і робітничих хатах.

— Тут солдати живуть сьогоднішнім днем,— говорив він. — Може, де вкрали сала та й варять у ньому картоплю. Удома, будьте певні, так не варили б.

Проте він не був певний, що переконав жінку.

Микола вів тепер багато подібних розмов. З того часу, як став помічником лісничого, люди збирали хмиз вільно. Він довів Смяловському, що очистка лісу від хмизу необхідна, що в хмизі заводяться паразити і грибки, які шкодять лісові, Микола часто читав тепер і спеціальну літературу і почував себе щораз більш впевнено у лісових справах. Пан Смяловський почав прислухатись до порад молодого лісовода. Можливо, що були й інші важливі причини того, що Смяловський дозволив людям збирати хмиз безплатно.

Найбільш сенсаційних вісток приносила на лісни-чівку Антошка — дружина Федя Мандрика, у домі якої майже завжди зупинялися солдати.

Антошка за своїх дівочих літ служила наймичкою у Миколиного діда. Це було давно, коли ще Микола був дуже маленьким хлопчиком. Федь від непам'ятних часів працював у діда поденно. Він орав, сіяв, молотив. Тут, у діда, ця пара молодих тоді людей познайомилась, а потім подружилась. Дід справив їм весілля, дав у придане ялівку, і молодята пішли в село на своє господарство, що складалось із старої хати, вкритої соломою, і маленького города. Землі у них не було, коли не рахувати півморга кам'янистого перелогу, і з самого початку подружнього життя довелось їм знову йти на поденщину. Федь працював ще в каменоломні каменярем, але робота була там рідко. Антошка — могутня жінка: кремезна, повногруда, круглолиця, темноока, мала товсті ноги і великі чоловічі руки. Федь же був худий, невеличкий, рябуватий, непоказний, завжди квапливий, завдяки чому мав прізвисько "підвіяний". Село дає іноді дуже влучні назви! Федь і Антошка були бездітні, а це дало привід для нового прізвиська для Федя, а саме: "нутряк". Казали, що Антошка зраджує Федя. Такі розмови пішли, головним чином, з того часу, як з'явилися в селі солдати і повадились до Федя на квартиру. Можливо, людей завидки брали, що бідняки з того часу стали краще жити, принаймні не голодували. Чутки

про те, що Антошка приймає солдатів, і про більш інтимні справи доходили до лісничівки. Тут сприймались ці чутки гумористично.

Якось Антошка принесла вістку, що москалі будуть панську землю ділити.

— Чи можливо, щоб так було? — питала вона.

9 10 11 12 13 14 15