Великі надії (дилогія)

Гжицький Володимир

ВЕЛИКІ НАДІЇ

ДИЛОГІЯ

КНИГА ПЕРША

У СВІТ ШИРОКИЙ

Роман

...Світ широкий, воля... Т. Шевченко

ЧАСТИНА ПЕРША 1

День 28 липня 1914 року почався чудовим ранком. У домі директора двокласної школи в селі Довгім — одночасно й учителя — Степана Гаєвського встали рано. Діти його, два сини і дочка, зразу з ліжка побігли на річку купатись, дружина, Надія Гаєвська, рада, що ніхто не заважає, поспішала з прибиранням у кімнаті, щоб братися до сніданку, а сам господар вийшов у двір подихати свіжим ранковим повітрям.

Шкільний двір був ще в тіні, а солом'яний дах господарського будинку вже купався у сонячному промінні. На гребені даху воркували голуби, по його схилу стрибала, весело скрекочучи, сорока, внизу, біля тину, кудкудакали кури, випущені з курятника, та раз по раз горланив півень, вітаючи ранок.

Гаєвський був у такому віці, коли ще не думають про старість. На вигляд йому можна було дати років сорок — сорок два, не більше. Правда, від сидячої роботи почав уже повнішати, що, при його невисокому зрості, трохи старило. Але він не відчував у цьому незручності. Рухи в нього були повільні, статечні, як у людини, що досягла у житті певної мети, яку шанують і яка має внутрішню пошану сама до себе.

"Піду посиджу в садочку перед клумбами, гляну на квіти",— подумав Гаєвський. Квіти були посіяні його дружиною, і сам він дуже любив їх, особливо троянди. Він пригадав, що ще вчора ввечері один пуп'янок троянди був майже наполовину розкритий і за ніч повинен був би цілком розцвісти. Кортіло подивитись. Він уже взявся рукою за хвіртку в садок, коли якась таємна сила примусила його оглянутись, неначе хтось вперто колов очима його спину. Гаєвський повернув голову і побачив, що вулицею до школи поспішав війт, несучи в жмені якісь папери. Цією рукою з паперами війт вимахував, даючи знак, щоб учитель зупинився. Здивований незвичайною поведінкою війта, Гаєвський підійшов до воріт.

>— Що трапилось? — спитав здалека, помітно хвилюючись. По рухах цього повновидого чоловіка бачив, що в нього не проста справа.— Що сталось, говоріть! — повторив.

— Не питайте, пане директор, страшне! — відповів війт.

— Що таке?! — злякався Гаєвський. Війтові не стало духу.

— Війна!! — відповів він по хвилині, простягаючи учителеві папери.— Читайте, там усе написано...

Війт Іван Прус не старий ще, але, як на селянина, був надто гладкий. Це часто буває з селянами, що від хліборобства переходять на роботи, не зв'язані з фізичною працею: на крамарство, візникування чи, як у даному разі,— на війтівство. Так було Г з Прусом, який за два роки війтівства став у два рази грубший, ніж був до того. Прус був малописьменний. Писареві, людині невеликої освіти й до того ж п'яниці, він не дуже довіряв, отже з усіма важливими справами біг до вчителя.

Почувши про війну, Гаєвський, мов від удару в груди, похитнувся. Лице вкрилося червоними плямами.

Тремтячими руками розібрав папери, принесені війтом. У першому прочитав наказ про мобілізацію всіх чоловіків від двадцяти до сорокалітнього віку. В інших паперах був маніфест імператора, оголошення надзвичайного стану, наказ про обов'язкову подачу підвід. Всі ці папери він тільки пробіг очима. Промайнули слова маніфесту, де багато яких було написано з великої літери: Ми, Мої народи, Мій Престол. Тоді ж, уперше в житті, закралось обурення в душу учителя, бо народи, на які покладав надії цісар, писано з малої літери, а престол, який вони мали боронити, з великої. Одначе це довго не затрималось у пам'яті. Була важливіша подія: війна і зв'язані з нею нещастя. Страшна несподіванка! Хоч із газет давно було відомо, що в Сербії якийсь сту-дент-терорист убив наслідника австрійського престолу Франца-Фердінанда, але щоб це привело до війни? Убили ж колись дружину цісаря Франца-Йосифа Єлизавету, на нього самого був замах, проте війни від цього не було!

— Що ж робити? — спитав війт.

— Чи я знаю? Ідіть оголошуйте людям про мобілізацію.

— Весь народ у полі.

— Посилайте вершників, самі їдьте. Термін явки — двадцять чотири години, встигнуть.

Війт побіг.

Тепер треба було підготовити дружину. Гаєвський боявся, що для дружини з її слабким серцем такий удар може не минути безслідно. У хаті застав її в сльозах.

— Ти все чула? — спитав Гаєвський.

— Ой, усе, усе!.. Певно, і ти підеш, і Микола піде на ту війну прокляту.

— Заспокойся,— просив Гаєвський.— Поки що ні Микола не піде, бо йому всього вісімнадцять літ, ні я не піду, бо мені сорок один.

— Ти правду кажеш?

— Чого б я мав говорити неправду? Гаєвська зітхнула з полегшенням.

— Слухай,— сказала вона,— а може таке бути, щоб війна тривала рік?

— Що ти, кохана! За три місяці вичерпаються усі державні запаси. А ти — рік!

— Я боюсь, що коли війна протягнеться довше, то сина можуть узяти.

— Ніхто не візьме.

— А брати?

— Що брати?

— Осип і Віктор, вони ж підлягають мобілізації.

— Так, я й забув,— зітхнув Гаєвський.— Вони, мабуть, нічого й не знають.

— Звідки ж їм знати! Певне, ще сплять і навіть у сні не бачать, яке нещастя їх чекає,— журилась Гаєвська.— Коли б хоч глянути на них перед від'їздом.

— Та це ми влаштуємо.

...Гаєвських вважали щасливою родиною, і самі вони вважали себе щасливими. Проте жили скромно, маленької заробітної платні учителя ледве вистачало, і треба ж було троє діток утримати в школі. Невеличку допомогу одержували від батька Гаєвської, лісничого в сусідньому селі Могильниці. Господиня сама обшивала себе й своїх дітей і якось перебивалась. Ось уже майже двадцять літ як побрались, але були взаємно задоволені. Все щастя вбачали в дітях. Всіх їх любиАи однаково. Правда, Гаєвський казав жартома, що в нього найдорожчий син Микола, але це треба було розуміти так, що той найбільше коштував грошей, бо наука не йшла йому завжди рівно, треба було тратити гроші на репетиторів і "ди-дакторум", тобто плату за право навчання, яку вносили невстигаючі учні гімназії двічі на рік. Але тепер усе було забуте: син закінчив школу і привіз атестат зрілості. Зате дуже добре вчились молодші сестра і брат Мико-лині, і вони компенсували недоліки в учобі старшого. Тепер усі троє були вдома на вакаціях, і батькам не було більшої радості, як бачити їх разом коло себе. Та й то різдвяних та великодніх ферій 1 можна не рахувати, бо тоді приїжджали діти на кілька днів; і тільки літні вакації тривали два місяці, одначе й за два місяці батьки не встигали натішитись своїми дітьми. Зараз вони купались у річці і про події, які звалились на голову батьків, села, усієї держави і на них самих, нічого не знали.

— Яке щастя, що Колі нема ще двадцяти років,— сказала Гаєвська. її хвилювала зараз тільки одна думка: щоб ніхто з її родини не пішов на війну. Те, що син і чоловік наразі звільнені від мобілізації, не цілком заспокоювало. Не йдуть сьогодні, але можуть піти завтра. Хто знає, як розгорнуться події. Вона не сумнівалась у перемозі Австрії. Хто там рахуватиметься з маленькою Сербією! Але ще всяке може статися. Підлягають мобілізації два її брати. Вона думає про них, і сльози набігають на очі.

— Бідні хлопці, що з ними буде? — каже вона до чоловіка.— Щастя, що не жонаті. А як ми всі прагнули, щоб Ося женився. Не хотів, наче передчував, що буде війна.

Гаєвський нервово ходить по хаті і про щось напружено думає. Він не відповідає. Надія бачить, що він зайнятий своїми думками, і замовкає. Обоє деякий час мовчать...

Надія Гаєвська була найстарша в родині. І хоч, крім неї, було ще чотири дорослі брати і сестра Галя, Надія вже з юних літ стала ніби головною в сім'ї. З нею радились, її слухали, вона гостро переживала горе і радість родини. Зараз два брати мали йти на війну — найстар-

ші) е р і ї — канікули, святкові дні.

ший Осип, тридцяти п'яти років, учитель недалекого села, і наймолодший Віктор, двадцяти шести років, що тільки цього року закінчив вищу лісну школу у Відні і мав дістати посаду зразу ж по вакаціях, які проводив з Осипом у батьків. Мешкали вони там з братом серед чарівної тиші лісу, в кількох кілометрах від найближчого села, не підозріваючи навіть, що їх чекає...

На дзвіниці вдарив дзвін на сполох.

Гаєвська перехрестилась.

2

З купання повернулись діти і, переступивши поріг кімнати, мов по команді, зупинились. По обличчях батьків пізнали, що трапилося щось недобре. Хвилину тому веселі, щасливі, свіжі від швидкої ходи і сонця, з мокрим, прилиплим до скронь волоссям, стали, наче наткнулись на якусь незриму перешкоду. Зупинились поглядами по черзі то на батькові, то на матері. Лице матері — мокре від сліз, батькове — бліде, засмучене. Таким вони бачили його тільки раз, після смерті любимої батькової сестри, їхньої тітки Ольги, і то було вже давно.

— Що трапилося? — спитав нарешті Микола.

Спершу він подумав, що це якийсь родинний конфлікт, і тому не насмілювався питати, але потім по обличчях батьків помітив, що це не так.

— Ти ще нічого не знаєш? — спитав у свою чергу батько.— Чуєш, як дзвін б'є на сполох?

— Пожежа?

— Війна.

— Он що! — Микола замовк, замислився.— Хто ж з ким воює? — спитав по хвилині. З тону його чути було, що ця звістка зробила на нього важке враження.

— Австрія оголосила війну Сербії.

— За Франца-Фердінанда?

— Так.

— Варто воювати! — вигукнув іронічно Микола.— Чого ж плачете? Фердінанда шкода? — звернувся він жартома до матері, щоб її розвеселити.

— Не Фердінанда, а дядьків твоїх, що підуть на війну.

— Це справа інша,— запечалився хлопець.

— А що тепер буде зі школою? — спитала Зіночка, що досі мовчала.

— Про школу, діти, треба поки що забути,— відповів сумовито батько.— Я думаю, що до кінця війни заняття в школах не розпочнуться, а хоч і розпочнуться, то не з першого вересня, не скоро. Школи, мабуть, займуть під шпиталі, може, й не всі, але вчителів не буде. Заберуть на фронт. У наказах, що я читав уранці, ніхто не звільняється від мобілізації. Але моя школа не пустуватиме. Я почну науку. А вам, діти, доведеться потроху вдома вчитись самим.

Слова батька було сприйнято з двоїстим почуттям: із радістю, що вакації будуть продовжені, і смутком, що рік може пропасти дарма. Хто тоді гадав, що не рік, а роки дарма пролинуть? Щиро засумувала Зіна, яка завжди була пильною ученицею; для неї сама думка про можливу втрату року була нестерпно важкою.

1 2 3 4 5 6 7