Опришки

Гжицький Володимир

Опришки

Роман

ВСТУП

Звістка про те, що князь Яблоновський по шлюбі з княжною Євою осяде на деякий час у маєтк)' молодої дружини, облетіла і стривожила всю околицю. Тяжке ярмо панщини за довгі роки добре вгризлось у селянську шию. Жорстокість правителів і гайдуків, нестатки й голод змучили народ, а тут ще приїзд князя!

Різні чутки полинули горами. Але найупертіше кружляли дві: одна — що князь хоче в тиші, далеко від світу, поправляти здоров'я, підірване в частих війнах, а друга — ніби це його послав король, аби винищив "чорних хлопців", які не давали спокою польській шляхті, що увіп'ялася в гуцульські землі.

Хоч які неясні були ці чутки та поголоски, проте одно було певним: князь Яблоновський з величезним почтом і власним військом, мов сам король, прибув до Космача і справді мав намір на деякий час осісти у кос-мацькому замку, збудованому ще старим князем Калі-новським на зразок замку якогось венеціанського вельможі. Ніхто не сумнівався, що тепер гуцулів чекає багато несподіванок. Може, то будуть нові податки, а може, й різки. Князь був магнат і шляхтич, а такі мало чим різнилися між собою. Хіба що тіьки апетитом на чуже добро.

Апетити ці часто викликали серед доведеного до відчаю селянства бунти, втихомирювані криваво й безпощадно.

Хвиля заворушень піднялася особливо високо з приходом на польський престол недолугого Августа III. Цей король дбав тільки про свій двір, витрачав на

Н В, Гжицький

321

власні розкоші неймовірні суми державних грошей. За королем тягнулись магнати, їх наслідувала дрібна шляхта. А щоб покрити величезні витрати, накладалися все нові податки на селян. Народна приказка, що "за короля Caca їж, пий та попускай паса", звучала в цих умовах, як знущання.

На Гуцульщині довго не вдавалося подолати селянський опір панському засиллю. Гуцул, закоханий у свої гори й волю, так легко їх не віддавав! Проте з плином часу повінь панщини піднімалась усе вище, кривава рука шляхетська все міцніше стискала селянське горло. І ось настав час, коли вже тільки на верхів'ях Карпат, з орлами і вітрами гірськими, жила воля. То були сміливці, що не хотіли скоритись, ще й самі наганяли жах на панів, стримували панський розгул в околиці. То були вільні опришки, "чорні хлопці".

Ішов тисяча сімсот сорок третій рік...

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Як тільки сповзли з верхів сніги і гори вкрилися зеленими килимами полонин, на долах, в оседках гуцульських, завирувало життя: гуцули готувалися до "веснування".

Гарний то був час, веселий. Люди й тварини вичікували його довгу гірську зиму, і ось він нарешті прийшов. На кожнім подвір'ї гуцули в барвистім одязі поралися біля маржини: одні робили позначки своїм вівцям, щоб їх восени можна було розрізнити серед інших дроб'єт на полонинах, другі таврували для того ж самого корів, телиць, випалювали на рогах різні позначки, числа, найчастіше номери своїх хат, треті виписували дьогтем різні прикмети на спинах флегматичних волів, а ті мрійно поглядали своїми великими очима на далекі сині верхів'я гір і тихенько порикували.

З чоловіками пильно працювали жінки. їхнє завдання було теж неабияке: мусили маржинку забезпечити від людських уроків. Адже на світі багато недобрих людей. Прив'язували вівцям до хвостів червоні стрічки, щоб відвести злі очі з тварини на її хвіст, бо "хвоста вректи ніхто не годен". Дбали хазяйки й про те, щоб дроб'єта на полонинах були жваві та жадібні, як оси, щоб вишукували найкращу пашу й давали найбільше молока. Для цього терли заздалегідь заготовлені осині гнізда, мішали з сіллю й давали вівцям лизати.

Старшим допомагали в роботі діти. Переважно там, де стригли овець. Діти підбирали вовну й носили в хату, пильно дбаючи, щоб не змішати різні сорти. Бо ж інакша вовна з ягняти, інакша з однорічної вівці і зовсім інакша з вівці, вдруге стриженої.

Та найбільший рух був в оседку космацького війта Дідушка, побудованому на широкому плоскогір'ї і оточеному тісно насадженими деревами й плотом в людський зріст заввишки. Дідушок тут не лише війт, а й славний на всі гори дука. Самих овець має вісімсот, не рахуючи баранів, кіз і валахів. А скільки корів, волів, скільки коней, що цього року літуватимуть на полонинах! Усе треба перестригти, усе якось перезначити, а значити треба доконче, бо мішав Дідушок із своєю до вісімсот штук людської маржини. Он вона вже кілька днів реве та бекає в сусідських оседках.

Тому раннього ранку ґазда взявся і сам порядкувати. Але за кілька годин втомився. Раніш не втомлювався. Даються взнаки п'ятдесят прожитих років і те, що погладшав останнім часом. Пожалів себе, підвівся з землі, став серед подвір'я, широкий, кремезний, мов ведмідь. Витираючи з чола піт, оглянув свою отару й задоволено всміхнувся — було на що подивитись! Постояв отак кілька хвилин і рушив до хати.

Та не пройшов і десяти кроків, як знов довелося зупинитись. Біля воріт товкся гурт людей. Дідушок зробив поважне обличчя. Знав заздалегідь, що вони прийдуть, бо це ж його щорічні мішанники. Але що ж це? Як насмілився прийти сюди ще й отой старий Василь! Дідушок швидко одвернувся і вдав, що не бачить гостей.

Сам тутешній гуцул, Дідушок, проте, помітно відрізнявся від одноплемінників. Мабуть, багатство й сила влади вирізьбили на його обличчі ту рису відмінності. Та й одягався зовсім інакше. Не носив постолів, як решта гуцулів, а чоботи шкапові, та й сорочку впускав у штани, а не поверх штанів, як колись, коли ватагував ще на горах. Ходив як зиму, так і літо в камізельці. Це відколи став війтом. А що він ще й коротко підстригав волосся й вуса, то й скидався на якого-небудь містечкового крамаря, котрий недавно почав багатіти, або на дрібного шляхтича, яких багато крутилося по панських маєтках на посадах підстаростів, управителів чи факторів. Гуцули боялися Дідушка й не любили за скупість і надмірну пиху, проте підлещувалися до нього, бо він поскуповував найкращі полонини, і щастя мав той, кому Дідушок дозволяв мішати свої вівці з його маржиною.

Мішали з ним здебільшого ті, що йому колись свої полонини попродали. Оце й зараз вони прийшли спитати, коли можна виганяти маржину. Бо непокоїться вона в стійлах — зачула вже пашу.

Дозволивши селянам полюбуватися його багатством, Дідушок нарешті повернувся до них із здивованим виразом, неначе оце тільки їх побачив. Селяни поскидали крисані й привітали господаря. Він кивнув їм здалека головою.

— Що скажете? — спитав, наче не знаючи, чого прийшли його щорічні мішанники.

Гуцули тупцювалися на місці й мовчали. Кожний волів переступати з ноги на ногу й чекати, щоб хтось інший почав першим. Найбільше очей було звернено на Танасія Єлейчука, старого балакуна. І він по добрій хвилині мовчанки заговорив за всіх:

— Прийшли ми спитати, коли можна буде мішати маржину? — вдруге скинув він крисаню, а за ним те ж саме зробили й інші. Дідушкові це сподобалось, і він підійшов ближче до огорожі, за якою стояли селяни.

— Як упораюся оце, то й можна буде виганяти,— сказав повагом,— самі бачите, ще роботи та й роботи.

І він повів рукою в бік своєї худоби, що вкривала величезну обору, немов живий барвистий килим, на тлі якого де-не-де видно було похилених над тваринами людей.

— Дай боже швидко впоратися,— загули ґазди і сумно похилили голови, бо швидкого кінця тій роботі годі було сподіватися.

— Я так міркую, що позавтра, як бог дасть доче-кати, можете приганяти вдосвіта маржину, та й рушимо,— заспокоїв їх Дідушок.— Ватаг уже на горах, та й люди згоджені... А дат 1 буде добрий, бо трави великі. Сам був на полонинах і бачив.

Дат-1— кількість молочних продуктів.

Селяни повеселішали, аж язики їм розв'язалися, і вони заговорили мало не всі враз. Дякували та прибутків зичили.

—■ Ви не скривдите,— знов сказав за всіх старий Танасій,— мішаємо з вами не перший раз, знаємо...

Мовчав увесь час тільки дід Василь. Коли Танасій скінчив свою мову, Дідушок раптом повернувся до старого Василя. Він кілька разів уже поривався заговорити до нього, та якось не наважувався. З Василем не можна було розмовляти як з першим-ліпшим, це всі знали. Знав і Дідушок. Може, тому й не зразу наважився.

— Гнівайтесь або не гнівайтесь,— сказав, не дивлячись тому в очі,— а вам я цього року мішати не дам.

Василь здригнувся, мов старий дуб, коли вдаряє в нього грім, але, не можучи розколоти міцну столітню деревину, збігає по твердій корі на землю. Такого не сподівався. Навіть вірити не хотілось!

— Жартуєте,— сказав, криво всміхаючись,— щороку мішали, і стільки літ...

— А цього року не будемо,— перебив Дідушок.— Я з опришками гендлювати не маю охоти... Мені з опришками не по дорозі...

Тепер Василь усе зрозумів. Це його син є причиною неласки сільського дуки, це син Олекса, котрий кілька років тому утік на гори від ярма панського і чия слава гримить тепер на всі Карпати; це син, що став улюбленцем бідних і пострахом панів, підпанків і їхніх посіпак. Проте старий Василь Довбуш ще пробує пояснити, що це несподіване рішення Дідушкове розорить його, бо якби ж знав раніше, що таке буде,— знайшов би собі десь депутата1, а тепер де його знайдеш, коли вже майже всі повиганяли маржину на гори?

Дідушок не слухає й не хоче слухати,— мовляв, він сказав, і слово його святе.

— Ви ж розумієте, чого він пішов в опришки,— аж стогне старий,— не було виходу.

Дідушок тільки зневажливо махнув рукою,— знаємо, мовляв, що то за цяця!

— Ви ж самі з опришківського роду, пане війте,— почав тоді Василь з іншого боку, — Я ще вашого гедю2

1 Депутат — власник полонини.

2 Г е д я — батько.

пам'ятаю. Який то був опришок гідний та файний!.. А тепер...

Останні слова Василеві обурили війта. Хай пам'ятає, з ким говорить!

— Що було — давно минуло, й згадувати нічого,— грубо перебив він старого,— тепер інакші часи.

— Я стільки років ватагував вам,— тихо каже Василь,— стільки мучився не раз із вашою маржиною. Невже ви все забули?

— Ватагували ви мені не задурно,— одрубав Діду-шок.— За роботу я вам платив, і кривди вам від мене не було!

Василь більше не просив. Надягнув крисаню на голову й відійшов. Кланяючись війтові, пішли й інші селяни. Дідушок постояв хвилину й плюнув їм услід. Радий був, що нарешті пішли. Тим більше радий, що забачив, як плаєм спускається з гори підстароста княжий, пан Вижлінський-Псович*, і прямує до його двора.

1 2 3 4 5 6 7