Із темного передпокою

Любченко Аркадій

ІЗ ТЕМНОГО ПЕРЕДПОКОЮ

Уранці Ян спустив ноги з тапчана і, ліниво позіхаючи, обвів очима напівтемний передпокій заводської контори — хтось, здається, стукав знадвору?

Увійшла його жінка Клімця. Принесла з посьолка їжу та мішка.

Тільки зараз Ян згадав, що сьогодні субота й що він уже два тижні, як не був у посьолку. Клімця прийшла з мішком — отже, сьогодні треба нести додому вугілля.

Ян скривився, пошкрябав щоку й буркнув:

— Сідай.

Кожного разу, коли треба було йому крадькома переносити додому вугілля, Ян почував себе трохи ніяково. Іноді пробував відмовлятися (можуть, мовляв, піймати), але Клімця завжди упевнено говорила:

— Та що ти, старий?.. Наче тобі вперше?.. Пронесеш якось... Чи, може, жалко, завод збідніє? — і похнюпившись тихо додавала:

— Треба ж...

Ян знав, що треба, бо вугіллям не страшно розводити апарата — диму нема,— та й питво виходить чистіше й без "душка". І хоч він вагався, але врешті всі його вагання перемагала одна думка: тепер, коли завод вважається за народне добро, справді не слід себе обмежувати можливостями. Не гріх-бо тепер для таких хазяїв, як більшовики, і весь завод димом пустити, не то що грудку вугілля взяти...

Ян зібгав мішка й поклав його в куток під сходи.

— Ну, що там дома? — спитав похмуро.

— Та що дома?.. Те саме. Білизни я тобі не принесла, прийдеш сьогодні, то переміниш,— заклопотано сказала Клімця, зв'язуючи вузлика.

— А Зоська як? Чи дивишся за нею?

— Зоська? Хіба її тут не було?

— Ні. А хіба й вона з тобою?

— Еге ж... Мабуть, забігла кудись. То ж іще золотко... Таке дівчисько, як добрий москаль, а все вітер у голові...

— А хіба що? — насторожився Ян.

— Розбалував ти її, он що... Як же, одиначка! — дражливо хитнула Клімця головою й повернула до дверей.

Ян хотів її зупинити, хотів ще спитати про дочку, але тільки м'яко-докірливо сказав:

— І чого ви так рано розходилися?

— Рано? Може, роботи мало? Четверо рук, і то не вправляємось,— гукнула вже з порогу.

Ян подивився їй услід, провів долонею по обличчю і, підтягнувши очкура, почовгав у контору. Був він ще досить кремезний, хоча добрих піввіку стояло за ним. Тільки спина трохи вгнулася — горб.

У конторі, як завжди, почав обходити всі столи й витирати порох. На одному столі здмухне щось, звіє, на другому байдуже помахне раз-другий, неначе мух зганяє.

Так щодня, поки нікого не було, товкся він із ганчіркою в руках, пересовував стільці, столи, мурмотав щось під ніс, прикидав звиклим оком, чи все гаразд.

Від ганчірки знялася курява, і з вікна навкоси через усю кімнату пав золотий стовп. Ян чомусь на хвилину зупинився перед ним, задивився, як танцювали тисячі чудних порошинок, і йому почало згадуватися щось далеке, зажурне. Здавалося, що колись так уже було, чи снилося... Якраз отак стояв у золотому стовпі, так само вранці, тільки ще щось було, дуже гарне — трудно згадати...

А надворі дзвеніла весна. Був той час, коли в заводському палісаднику цвів ясмин, солодкою тугою переповнюючи груди, а ночами над заводом і посьолком лунав невгавучий соловйовий захлин.

Ян розчинив вікно. Дихнуло бадьорим, ранковим холодком, і тьмяно запахли квіти.

За палісадником, далеко в дворі, стояла купка людей. Серед них у шкіряній куртці й такому ж кашкеті голова завкому — Савка Безулий.

Обличчя Янові враз змінилося — пізнав Савку.

Ач, шкіряний чорт,— сердито пробубонів він,— ще з досвітку на ногах... мов справжній хазяїн...

Він тільки одвернувся, щоб швидше прибрати в завкомовій кімнаті, як раптом затріщали кущі. Кинувся до вікна — в палісаднику двоє хлопців хапливо общипували ясминові віти.

— А то куди? я ттобі! — гукнув Ян, замахуючись ганчіркою.

Хлопці враз майнули через паркан, і один з них, висолопивши язика й скорчивши "пику", обурено прохрипів:

— У-у... Бар-р-бос!

Потім, одбігши трохи, обидва зайшлися реготом.

Ян у відповідь трахнув вікном. Іншим разом він провчив би їх, знали б, шибеники, як зневажати старших, а тепер...

— Зачепись-но тільки, тепер же "слабода"... — сварливо-іронічно покрутив головою й пішов до Савчиної кімнати.

Суворо відстовбурчивши вуса, він махнув кілька разів ганчіркою по шафі, потім зупинився поглядом на легенькій посмішці Ілліча, що схилявся над столом, пожував якусь невиразну думку й раптом поспішно взявся до роботи.

Не любив Ян цієї кімнати. Навіть більше — ненавидів її. Він бачити не міг і голову завкому, того самого, що колись бігав пастушком та на людях світив голою... Колись Савка звертався до Яна (а Ян був тоді поважний панський кучер) не інакше, як "дядю". А тепер Савка засідає в цьому кабінеті на місці колишнього хазяїна й каже Янові:

— Товаришу...

"Який я тобі, бісового батька, товариш? Може, разом на вигоні пасли? А може, з пам'яті випало, як я тебе пояском частував за яблука з директорського саду?" — часто думав Ян.

Він не міг забути, як Савка, коли знялася революція, погрожував йому наганом, вимагаючи одімкнути директорську стайню, як потім привселюдно махнув його по шапці, ще й погрозив:

"Чекай-но, паніє-Яніє, з тобою окремо побалакаємо".

І побалакав — другого ж дня скинули Яна з кучера. Натерпівся він лиха, поки впросився сторожем до контори.

Правда, все це було кілька років тому, затерлося, попливло з бистрими днями, але образа важким намулом осіла в Яновому серці. Він був надто гордий: раніш його всі поважали, збити шапку з себе він навіть економові не дозволив би, не то що якомусь "молокососові" Савці.

А тепер, придивляючись до всього, що творилося довкола, він тільки плечима знизував і ніяк не міг збагнути й звикнути.

Скінчивши прибирання, Ян повернув до передпокою. Витяг із кутка відро, умився, потім залізним гребінцем старанно розчесав рудувато-сиве липке волосся на голові й бучні з бакенами вуса.

Це давня Янова звичка. Ще з тих часів, коли був льокайчуком, а пізніше кучером. Звичка, за яку його й досі подражнювали "пан-Яном". Та як би там не говорили, як би скоса не дивилися, він тільки одно знав: чистому шляхтичеві завжди більше поваги, а замурзаній "шантрапі" завжди заздро на чистого. Тому й у свята конче чіпляв гумового комірця й сумлінно натирав ваксою чоботи.

Перехрестившись на куток із павутинням і прошепотівши коротку молитву, він нарешті вийняв з торби сніданок і повагом, не кваплячись, сів у широке старовинне крісло з продраним дном.

Це крісло він сам роздобув собі. Приволік його до передпокою із заводської возовні, де воно валялося серед мотлоху, і хоч із крісла випиналися разом із тирсою голі пружини, але він, наче яку цінність, ревниво оберігав його й нікому не дозволяв на нього сідати. Хіба що його "стара", пані Клімця, зайде з посьолка або дзиґою вскочить донька, весела Зося — їм можна.

Згадав Зосю... Зося!.. Щось він став за нею помічати... Ну, та хто його зна... може, так здалося?..

З темним передпокоєм і з кріслом Ян давно освоївся й навіть звик до них. Тут-бо він жив, лише від часу до часу навідуючись до посьолка, а до того ще й попахувало від них знайомими старими часами.

За дверима, за вікнами котилися бистрі, радісні дні. Там співало переможно життя, там пропливали шумні, заквітчані маніфестації й гриміли гімни, а він, мов той павук у куточку, сидів у темному передпокої, прислухався до всього й лише досадно хитав головою:

— От кумедіянти,— говорив він,— і коли воно це все скінчиться?..

Після сніданку Ян механічно труснув капшучком і скрутив товсту цигарку з конторського паперу. Під зруділими аж червонястими від диму вусами зашкварчало. Сіренькі очі забігли в щілини, і все обличчя поринуло в синьому солодкому димі.

Починався робочий день. Частіше починали рипіти двері — обридло вже. Так учора, так позавчора — увесь час отак...

Ще здалеку Ян пізнавав кожного по ході. Декого він навмисне не помічав, а декому привітливо казав "добридень" і відчиняв двері. Він добре знав, кому й скільки треба взичити уваги.

Ось учулися Савчині кроки, і він враз повернувся спиною та вдав із себе заклопотаного: хай, мовляв, начальство знає, що служба на місці, але з таким начальством краще не бачитись.

До контори тепер приходили веселіші, ніж завжди, якісь свіжіші. Більшість у білому. Дівчата з квітами на грудях і в зачісках, верткі та бадьорі. Навіть бухгалтер, чорствий похмурий дідок, проходячи сьогодні через сінці, мугикав під ніс невиразну пісеньку.

Весна впливала й на Яна. Він мимоволі переймався теплим настроєм. Якесь лагідне заспокоєння сповняло його, розбавляючи застарілу ворожість, і робило його добрим.

За дверима в конторі вицокували вже рахівниці, горошком розсипалися машинки, і над усім стояло придушене гудіння робочого дня.

А через напівтемний передпокій усе проходили й проходили заклопотані люди. Вони сливе не помічали Яна в глибокому кріслі. Вони байдуже шаркали повз нього.

Ян теж з-під навислих брів мляво дивився на них, радий, що його не турбують. І не хотілося йому думати ні про що. Хіба про минуле... Він спочивав душею тоді, коли думки були в далекому-давньому. Тоді радісно й тепло німіло в його грудях.

Було ж у Яна давнє — чи вернеться... Чи вернуться до нього спокійні, ситі дні, коли не треба буде труситися над кожним грошем, і Клімця знову пектиме смачні млинці, ставитиме до обіду шкалика, коли його всі будуть поважати й ніхто не посміє йому сказати "барбос"? А Ян зодягне розцяцькованого жупана і, вийшовши на плац перед стайнею, де хлопці маніжать баских коней, крутне вуса й гаркне на весь двір:

— Смали з батюги, бо не дам кандьору!..

Або вилетить четвернею в степ, на смерть лякаючи подорожніх, а паничі тільки регочуть ззаду та ляпають по спині: "Ех і Янек!..".

— Товаришу,— висунулась із контори голова "входящого",— завком кличе.

І дорогі спогади враз урвалися...

Ян закліпав очима, зововтузився, пішов.

— Здрастуйте, товаришу Яне,— просто й чемно, за своєю звичкою, привітався Савка.

— Драс... — мугикнув Ян понуро. Йому стало незручно.

— Віднесіть, товаришу, цього листа до клубу й зараз же повертайте з відповіддю.

Ян механічно зачовгав до дверей.

...В клубі, що стояв на другому кінці заводу, незважаючи на робочий час, було шумно. Гупали молотками в стіни — щось прибивали. Молодь рухливо сновигала з прапорами, з ялиновими вітами.

— Що це у вас таке? — іронічно, примруживши очі, спитав Ян у першого ж хлопця.

— Сьогодні будуть червоні хрестини.

— Хрестити, значить, будете? — посміхнувся Ян.

1 2 3