Проста історія

Любченко Аркадій

ПРОСТА ІСТОРІЯ

І

Коли герой цієї історії, добрячий хлопець на ім’я Мишко, розплющив свої дрімотні очі, в казармі було досить тихо,— вранішня зміна відпочивала.

Мишко теж належав до цієї зміни, теж недавно виліз із шахти, але йому не спалося, як це здебільшого буває на новому місці. Подрімавши якийсь час, він прокинувся і відчув, що вже не спатиме. Він механічно протер свої припухлі обважнілі повіки, натрапляючи в куточках очей на вугільний пісок, що збився там маленькими зернинками, — хоч як вимивав після роботи, проте й окріп не міг витравити цю вугільну падь.

Мишко уважніше поглянув довкола: довколишня дійсність була йому ще незвична. Якраз на протилежній стіні, переповзаючи кінцями на стелю, відбивались вікна. Колір довгастих, зламаних відбитків був злегка рожевий, жовтавий, той особливий колір, що його дає завечоріле сонце.

Проміння навкоси бралося з вікон. Золоті стовпи перетинали хату. Новенький бляшаний чайник, що стояв навпроти на поличці, неймовірно вигравав блискучою поверхнею, — аж разило в очах. А обличчя людей, що спали на койках і що дехто з них потрапляв у проміння, їхні спрацьовані обличчя вкривалися рівним, трохи жовтавим рум’янцем або ж мали червонястий, теж рівний мідяний колір і здавалися прозорими чи намальованими.

Ця сонячна повідь надавала всьому якоїсь витворності, грайливості, легкості. Здавалося, що повітря в казармі дуже багато, що стіни тут незрівнянно ширші й вищі, ніж то було справді.

У правому кутку хтось курив, і цигарковий дим потрапляв на сонячні струни. Звиваючись плинними кривулями, вриваючись безшумними вибухами, прибираючи чудесних, прозоро-синіх, іноді попелястих, іноді молочних або злотавих відтінків, дим химерно вигравав, мимоволі притягав до себе увагу.

Мишко зупинився на ньому поглядом, на хвилинку замислився.

Буремний димний танок і вся ця зграйність, легкість подобались йому, молодому ще, вразливому хлопцеві. Вони збуджували в ньому самому охоту до такої ж буремності, рухливості, легкості.

Нараз захотілося й самому закурити.

Він сягнув рукою під сінник і, видобувши звідти цигарки, з великим задоволенням ковтнув першу щедру затяжку. Потім з такою ж приємністю тоненьким і довгим струмком випустив дим із себе, скеровуючи його впрост у найближчий укісний сонячний стовп.

Дим шугнув туди ураганом і на всю просторінь, що її охоплював промінь, здійняв неймовірну, безшумну колотнечу.

Мишко посміхнувся. Він хотів знову ковтнути диму, вдруге видихнути ураганним струменем, але саме в цей час почув:

— Землячок, дай, брат, закурить.

Просив молодий, рудявий, з маленькими бистрими очима хлопець, який містився на четвертій од нього койці ліворуч. Мишко не був йому ніяким земляком — хіба що близьким сусідою на койках.

Він уже трохи знав цього хлопця: коногон, який сьогодні і вчора працював на тій же восьмій східній лаві, де й Мишко за саночника. Він знав про нього ще більше: досить веселий, хвацький хлопець, на ім’я Ромка. Хлопець з тих невтомних, спритних, гострозорих і гострослових, що конче мусять бути в кожному гурті, в кожному товаристві. Таких Мишко не раз уже зустрічав і в себе на селі, і тут на шахтах. Що Ромка саме такий, це Мишкові стало ясно ще вчора, коли Ромка вкупі зі своїм сусідою (теж веселим підголоском) розповідав про десятника й розповідав так жваво та кумедно, що гурт аж падав зо сміху.

Тримаючи в руці вийняту цигарку, Мишко вагався: той не підходив, а сам Мишко нести не хотів.

— Бросай, землячок! — змовно примруживши око, запропонував Ромка з якимсь особливо задьорним наголосом.

Вже й намірився Мишко кинути, непевний, звичайно, що цигарка долетить, та згадав, що йому потрібна бритва і що бритва, бачив він, є в Ромки. Він вирішив цього разу взятися трохи на хитрощі і ніби знехотя сам поніс цигарку. І тут же поставив справу руба:

— Дай поголитися.

Він і не думав ставити це одразу й так рішуче. Само собою вийшло. Вийшло дуже просто, дуже добре для Мишка і дуже несподівано для власника бритви. Ромка зам’явся. Справді-бо: негайно давай бритву хтозна-кому. Може, цей новак ще й голитися не вміє?..

— Так даси? — нетерпляче спитав Мишко.

— Та в тебе ж, здається, ще й не росте? — вивертом, з усмішкою відповів Ромка.

— Як то не росте? Хіба не бачиш? Сліпий? — вихопилось у Мишка, бо це ущипливе зауваження його таки дошкулило.

— Іч ти! Ха-ха! Дак ти, значить, із тих, що задаються? — засміявся Ромка, міркуючи таким способом звести все на жарт і бритви не дати. Але, постерігши на Мишковому зчервонілому обличчі різку похмурість, змінив свою думку й сказав:

— А ти мені не попсуєш?

— Я тобі ще направлю.

— Ну?

— А от тобі й ну.

Бритва опинилась у Мишкових руках. Бритва була стара, геть почорніла, стерта. Коли ж Мишко спробував її на нігті, виявилось, що вона ще й дуже тупа. Він розчаровано поморщився. Хоч на металі, з якого роблять бритви, він не розумівся, проте з виглядом знавця спробував видобути з неї щось подібне до звуку і знову презирливо поморщився, уже навмисне.

— А правда, бритвочка? — теж навмисне, з виразом гордовитим кинув Ромка.

Мишко не відповів. Бритва, бодай така, була йому потрібна. Він узяв її й подався до своєї койки, лаштуючись, поки сонце, поголитись.

Із надщербленого дзеркальця, яке він примостив тут же на койці, заясніли йому знайомі вуглики-очі. Задьорно й змовно ворухнулись чорні, криласті, степові брови. Потім одразу сіпнувся кінчик трішки кирпатого носа, а губи одразу стулилися так, що з них стиха почав прокрадатися посвист.

Він стиха собі посвистував, він був задоволений. І взагалі, якби до цього всього ще й бритва не скубла, було б усе дуже добре. Та згодом несподівано порізався. Хоч як гострив, а була вона уперто-тупа, уперто скубла, і саме тому, що була вона тупа, він і порізався.

Звичайно, припиняти гоління було вже незручно. Заходившись, треба справу довести до кінця.

І він, покладаючи все своє терпіння, старався хоч будь-як пристосуватись до цього надміру загартованого знаряддя.

Між ділом постеріг він на собі пильний погляд людини, що проходила повз нього. З казанком у руках та парою оселедців із харчових мандрів вертався голомозий Ромчин сусіда, постійний Ромчин підголосок.

Йому у відповідь послав Мишко одверту похмурість (надто вже непокоїла бритва), і той з хитренькою усмішкою прискорив крок.

Але незабаром почувся Мишкові позаду прискорений шепіт. За хвилину — нестримний Ромчин сміх. Пирснув і голомозий.

Мишкові набігла думка: може, це на його адресу? Проте підозра хутко одлинула. Сміялися вони так щиро, заохотливо, що врешті Мишко й сам мимоволі посміхнувся.

Аж раптом приєднався ще сміх з близького до Ромки, засерпаненого сонячним промінням кутка, де троє невиправних картярів гуляли в "очка". Ці троє, як Мишкові було вже відомо, потрапили нещодавно до місцевої стінгазети і відтоді гуляли тихцем, переважно під час відпочинку, щоб уникнути зайвих свідків, особливо ж кого-будь із казарменої трійки. Вони згинці сиділи в кутку, лише від часу до часу нагадуючи про себе притишеними суперечками, і тепер, почувши якийсь Ромчин дотеп і нестримний сміх, приєдналися й собі.

Зацікавившись, Мишко повернув голову в їхній бік. Вони ж якраз дивилися на нього. Стало ясно, що сміються з нього. Ясно і прикро. Одвернувся.

Мабуть, сміючись, знали вже, що то за бритва. Але саме через це Мишко вирішив на них не зважати і поголитися їм на зло якнайкраще.

Він раз у раз підправляв бритву, зручніше мостився перед дзеркальцем, захоплював якнайбільше повітря та надимав щоки. Він завмирав у неймовірному напруженні, у непорушності, аж поки не минало ще кілька дотиків, дряпливо-лоскотних дотиків жорстокого й морочливого знаряддя.

Віддих за віддихом, волосок за волоском він все ж таки посувався наперед. Він був невідступний.

Згодом знову вчувся підозрілий, уривчастий, нестримний шепіт.

Вони тепер сиділи обидва на одній койці, простеливши проміж себе газету з їжею. На газеті горіли помідори, парувала з казанка картопля, металево вилискували порізані оселедці. В руках у них стирчали розкриті кишенькові ножики, роти їм були напхом напхані. Вони смаковито, ґрунтовно живилися, але це анітрішки не заважало їм спідтиха висміювати Мишка. Навпаки. Це, очевидно, додавало їм, як і всяка розвага, кращого настрою й апетиту.

— Ну, як бритвочка, товаришок? А? Правда, бритвочка? Такої бритвочки пошукать!

Мишко мовчав.

— Не бритва — вогонь! — додав голомозий.

— Ти, братуха, гляди, не попечись! — підхопив Ромка.

Мишко незмінно мовчав. Ця мовчазність починала їх дратувати.

— Ні, він таки справді не вміє. Ти дивись, дивись, що він робить? Ей, новачок, та ти ж мені бритву поламаєш!

Ця уперта мовчазність зневажувала їхні глузливі напади, позбавляла будь-якої гостроти. Ця затята мовчазність починала вже їх просто обурювати.

— Чуєш ти, новачок? Землячок? Та що він, оглух чи онімів?

Врешті, їм самим надокучило. Вони притихли.

Мишко почув іще, як Ромка востаннє спідтиха й зневажливо кинув: "Задавака!". Сусід перепитав. Ромка, сміючись, коротко пояснив, повторив виразніше. Вони зареготали. І це найбільше вразило Мишка.

Мишко, нещодавно прийшовши на шахти, мало ще встиг дізнати життя. Він був ще хлопець молодий, хлопець недосвідчений і дечого інколи не розумів, в дечому інколи помилявся.

Коли, переборовши всі труднощі, скінчив він голитися, жартівливі друзі також скінчили свій наїдок. Вони обважніло полягали, позапалювали цигарки, що їх вкупі з оселедцями приніс голомозий, і віддали себе на волю приємних, опромінених сонцем і сповнених ситості хвилин.

Мишко тим часом почав виймати із скриньки чистий одяг.

Вираз його дедалі ставав заклопотаніший. Він збирався піти до тутешнього клубного саду і взагалі докладніше ознайомитися з новою для нього місцевістю, куди прибув лише передучора. Тому й голився він так старанно — і добре поголився, хоч на тяжку силу. Тому й зодягнув свої нові сині штани, які придбав уже на шахтах, які дбайливо ховав у своїй скриньці, які через цю дбайливість навдивовижу довго зберігали запрасований рубчик, які, крім двох звичайних бокових кишень, мали ззаду ще й третю, що ловкенько застібалась на окремий ґудзик, які лежали на Мишкові, мов улиті,— прекрасні сині штани! Замість зашкарублого взуття на ногах його були вже червонясто-жовті черевики, дешево перекуплені з чужої ноги на шахті "Горбатій", що на ній він працював досі, — правда, трохи довші ніж треба, з передками задертими, але все ж зручні, легкі, хороші черевики.

1 2 3 4 5 6 7