Я промокну і застуджу-ся, і умру, мій Яресю — де ти мене поховаєш?
Перебийніс не одповідав. Вибравши місце в лісочку на березі, він скерував туди човна. "Ой наступає та чорна хмара", — співав Пе-ребийніс, і хмара справді наступала. Човен прянув об беріг, Перебий-ніс вискочив і допоміг вийти Альчесті. Подержавши її трохи в руках, він ніби з жалем поставив її на землю і взявся до човна. Він рвонув, і човен — плюскнувши, як качка, вискочив на беріг. Тоді Перебийніс акуратно вийняв весла, добув з човна сало, віддав його Альчесті і, ухопившися край човна, враз перекинув його долі черева.
— До корчми гулять, — доспівав він і, знову взявши Альчесту в руки, вигідненько влаштував її під кормою. Потім він нагорнув з од-ного боку човна піску, а з другого підпер борти гіллям. Після того він сам заліз під човна, а босі ноги, бо не вміщалися під ним, витяг дале-ко вперед, так що вони мало не сягали води.
Налетів вітер, по воді пішли жмурки, вітер yщуx і ліг штиль. Перебийніс саме встиг добре обдивитися рукою, чи Альчесті ніде не протікатиме, як грім ударив просто над головою, гунув шквал, грянув дощ, наче небо, як колосальна цистерна синього заліза, розривалося на друзки, гупало, лляло, знову рвалося і знову гупало і лляло.
Німий Дінець за Бешкинями враз ущерть наповнився звуками. Дощ сік дно човна, цебенів по дереву, мільйоном голок пронизав рі-ку, гілля тріщало, лист буяв і шумів і буй-блискавка розривала заліз-ну цистерну неба. Альчеста притулилася до Перебийноса, як кошеня, він з насолодою витяг ноги ще далі під дощ, і вони сиділи мовчки, поки небесні грузовики гуркотали громовими рейками просто над їх головами.
На протилежнім березі над вербою проглянуло крізь хмарні ку-чми, як сльоза, чисте блакитне око, і Альчеста загомоніла.
— Ця дика, огидна буря, така, як твій народ, о Яресю, — сказала вона. — П’яний селянин Черепаха, що люто б’є свого вірного коня Володьку; звір-древонасадець, що вигонив свою жінку з малими ді-тьми на мороз, одрубав свому синові ногу і тепер стріляє в кущі, коли думає, що то іде його жінка; люті пси, що забили дідового друга со-баку і настромили голову на палю за те, що собака задавив якесь кур-ча, — всі вони у стократ гірші й дикіші за цю бурю, вони огидні різ-ники, ці люди. Чи не правда ж, Яресю?
Грім викотив уже свої чавунні барила ген за Бешкинь на Коро-пів хутір, блискавиці мовчки блимали десь далеко, і тільки дощ м’яко ллявся ще над річкою і берегами. Перебийніс добув сопілку й заграв.
Дитячим голосом, мов дівчина-школярка, сопілка сказала, як щука-риба одбила од берега ряску, як було літо та й стала зима, як мороз-морозенко скував воду, як прийшла красна весна і в гаї зелене-нькім орала дівчина воликом чорненьким. Коли сопілка про все це розповіла, Перебийніс звичайненько обтер її і сховав у кишеню.
— Альчесто! — сказав він. — Ти чула, як під час однієї полярної експедиції двоє італійців, закинуті серед льоду, забили і ззіли свого товариша норвежця, зжерли сирцем-сирового, бо не було вогню, щоб зварити з нього суп або хоч спекти, як шашлик, на ріжні?
Може, ти скажеш, що це були дикі огидні звіролюди, і я думаю, що ти це й хочеш сказати. Але тому неправда — це були дуже хороші культурні люди, виховані, освічені люди, здатні до делікатних і ніж-них почувань. Можливо, що це були доктори або й навіть професори.
Як же вони могли так некультурно зжерти свого товариша, си-рового норвежця?
Народ, про який ти кажеш, дійсно чудний народ. Він створив чудесну музику і надзвичайне малярство, що його примітиви здають-ся паризьким мистцям за акме досконалости, небувале декоративне мистецтво. Він скомпонував епічні пісні, незгірші від кодексів Гоме-ра. В особі своєї інтеліґенції він навіть спромігся створити таку-сяку літературу та, хоч і паршивеньких, істориків літератури.
І от цей самий мистецький народ, що дорівнюється в художній умілості навіть негрському, а не тільки японському талантові, цей са-мий народ зовсім не розуміє краси. Краса для нього не існує.
У цій прекрасній ріці він убачає тільки деякий спосіб комуніка-ції — можливість пересуватись довбаним човном. Крім того, він хи-жацькими методами винищує в ній рибу і в плесах її качок.
З м’якого ласкавого рогозу, що так тихо лоскотав тобі шию, ко-ли ти сідала в човна, Альчесто, він плете рогожі і продає їх за безцінь у Слобожанській Столиці, продає їх за злиденні копійки, що ти їх охоче заплатила б удесятеро, аби рогіз зостався красувати в затоках.
Більше того, в голодні роки він викопував саме коріння цього рогозу, винищуючи його зовсім, підсікаючи саме рогозове життя тільки для того, щоб собі пожерти і дітей тим корінням нагодувати. Уяви собі, вони жерли коріння рогозу, ці люди!
Ці гори для його просто нерівні місця, на яких не можна орати землю, а плеса, саги й затоки — це, на жаль, затоплені водою сіножа-ті.
Сама літня година, ґрандіозне сонце і ясне, і чисте, і ясне небо тільки нагадують йому, що треба б дощику на посів, а коли він ди-виться на орні океани жита, створені його виснаженими руками, він замість упливати мрією за хвилями колосся, рахує, скільки копиць його він назбирає сей рік.
Ліс! Він хотів би вирубати цей ліс і продати його. Очерета! Він косить їх і укриває ними свою злиденну, погану хату. І навіть оту сіру чаплю, що летить над бором, він ззів би, коли б міг її спіймати, хоча вона, та чапля, страшенно одгонить рибою.
Я син цього народу, Альчесто, і я викопував рогіз і їв його. Я спав під очеретяним дахом і я забив колись рудого собаку, щоб по-шити собі на зиму шапку з його шкіри.
Тепер я викопую з книги професора Струве інтеграли. Я хочу вивчитись робити краще життя. Десять років, Альчесто, — це дуже короткий час, і за десять років трудно підняти життя, налигане двома стами років рабства.
Перебийніс виліз з-під човна. Дощ перейшов, Слобожанська Швайцарія вигравала під сонцем. Перебийніс одним легеньким рухом перекинув човна і в ту ж мить спіймав на руки злякану Альчесту. Оберігаючи її шовкові панчішки і елеґантні черевички від вогкости, він поставив її, наче порцелянову статуетку, в човна. Він одшукав са-ло і акуратно уклав його на носі човна. Далі він легенько піддав чов-нові коліном, і той вкупі з порцеляновою богинею плавко спустився на воду. Перебийніс улаштував весла і лагодився сідати. В цей мо-мент щось зашаруділо в кущах, і на беріг вискочив бандит з рушни-цею в руках. Альчеста заніміла від жаху, Орест Перебийніс ураз по-вернувся ліворуч, колосальним стрибком упав у ліщину і зник з очей.
XIII
Альчеста встигла тільки побачити, що бандит був увесь обсипа-ний тирсою, наче він, замість грабувати подорожніх, цілісінький день пиляв дрова. Обсипане білою тирсою обличчя бандитове на одну ко-ротку мить здалося їй страшно і незрозуміло знайомим, ніби вона до-вгі роки щодня бачила його уві сні. Але думки ці майнули Альчесті як блискавка, бандит, не спиняючись, кинувся до човна у те місце, де було заховане сало.
— Яресю! — в смертельнім жахові скрикнула Альчеста. Бандит лівою загрозливо навів на неї рушницю, а другою рукою діставав з човна сало. Добувши його, бандит ступив до Альчести, вона заплю-щила очі й зомліла.
Довгі роки подорожі з доктором Леонардо, його любов до неї, остання подорож у Слобожанську Швайцарію, квас на базарі, селя-нин Черепаха, леґендарна баба, добрий древонасадець, його жахлива біографія промайнули в її уяві. Немов удалині заграла сопілка, і рап-том усе затулила гігантська постать Перебийноса…
З крахом хруснуло гілля, з кущів вилетів Орест Перебийніс і, пі-дскочивши до бандита, одним могутнім ударом перебив йому носа. Бандит покинув рушницю і сало, схопився обома руками за ніс і втік у хащі, обтрушуючи все по дорозі білою тирсою.
Перебийніс підійшов до Альчести і ніжно поцілував її в напів-розкриті вуста. Мов квітка лев’ячого зіву, вуста її зімкнулись, вона відповіла довгим солодким цілунком і отямилась.
Сонце грало, як і раніше; до неї ласкаво посміхався Перебийніс, наче нічого не трапилось і смерть не дивилася їй у вічі з темного ока рушниці. Навіть сало, як і попереду, лежало спокійне і самовпевнене на носі човна.
Тільки на траві лежала рушниця, а в руці у Перебийноса виблис-кувала якась довга зубчаста річ. Перебийніс уклав її в човна, поклав також рушницю і, одштовхнувши від берега, взявся до весел.
— Бандит не дешево заплатив нам за напад, Альчесто, — сказав він. — Він утратив пилку і він утратив рушницю, а здобув він тільки перебитий ніс. Але я не можу картати його за злочинні наміри, і мені трохи шкода, що я так неделікатно обійшовся з його носом. Я цілком розумію його — адже ж на човні він бачив сало!
Людина, що їсть тільки пісний борщ з хлібом, а подекуди й без хліба, легко може забути про моральні закони і про священне право власности, коли побачить шматок сала у п’ятнадцять кубічних деци-метрів завбільшки.
Альчеста стала в човні і дивилася ліворуч. Лисівський хутір сто-яв на пагорбі, і від нього починалися озера. Повні й тихі лежали вони в м’яких берегах очерету, і око відгадувало, що в очеретах тих часто немає берега, а знов починається якесь невидиме велике озеро. Ряс-кою вкрилися рясно озера крайоруч, але всередині були тільки білі хмари в блакитному небі. Кущами ріс горобинець у килимах ряски, ті кущі стриміли вгору, як хвости велетенських щук, що занурили голо-ву в саме дно глибокого озера й так застигли.
— Яресю! — мовила Альчеста. — Починається Oзірна Швайца-рія. Я бачила Фірвальдштетське озеро і Женевське озеро в тій Швай-царії, що раніше постачала на ввесь світ швайцарів, а тепер постачає молочний шоколад "Тоблер".
Прекрасні ті озера і куди більші від цих, і вода в них ясна й бла-китна. Але вони камінні й математичні, почуваєш, що в них усе ж та-ки не вода, а Н2О, а колір її не небо, а анілін, і що все це зробили не-втомні кубісти для епатації американських мільйонерів.
Оці озера не такі. Не думаєш про те, як їх наливав весною Ді-нець у яри та яруги, як вони бралися очеретами й лататтям, а почува-єш тільки, що повік не випити сірим волам цієї води і не розбити ряс-ки качиній нації. Яке ім’я добереш ти цим озерам, Яресю?
Перебийніс захопив правим веслом — і човен понісся на очере-та. Він устав і, схопившись за зілля, втяг човна в гущавину.