Майк Йогансен
Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію
Coelum, non animum mutant qui trans mare currunt.*
… only dull, thick-headed, loquacious idiots. Thus, landscape cannot be adequately treated in the litterature in the usual descriptive way. But if some writer should by chance come across the idea of shifting the recipro-cal roles of the landscape and the acting persons, it would be quite a dif-ferent thing. The persons, treated as mere eardboard puppets, as moving decorations can nevertheless impart proper movement to a description of a landscape (because of the natural tendency of the reader to follow their ways, as if they were real living people) and so a "Landscape-novel" could be made quite readable. But such a thing has still never been deliberately attempted.*
(From an unpublished essay on "Landscape in the Litterature" by the Author. Quoted for the use of critics only).*
ПРОЛОГ
I
ПОДОРОЖ! ПУТЕШЕСТВИЕ! WANDERUNG! TRAVEL! VOYAGE!
— Навіть той камінь, порепаний і соннивий, що лежить між двома старими дубами при прикрім березі лісового Дінця, на котрім каменю подорожують дуже активні рудуваті мураші — і він подоро-жує.
Людина ж — не камінь. Людина хоче подорожувати хоча б на-вколо своєї власної кватирі, а тим паче в далекі краї.
Той, хто сьогодні, негайно, в цю мить не їде в Індію — той по-збавлений елементарнісінької людської цікавости! — так сказав один товариш, коли в його спитали, чому він проживає весь свій вік лише в своїй кімнаті. І сказавши це, він, не встаючи з ліжка, витяг зі стосу книжок повний каталог нарізних рушниць, як магазинних, так і авто-матичних, фірми Віблі Скот і попрохав більше йому не заваджати.
Розповідають також, що компанія веселих молодих людей, фев-далів і буржуа, подорожувала була по території бувшої Російської ім-перії з метою: з’ясувати точно й детально, яка закуска найкраща до горілки. У кожному пункті їхньої подорожі молоді февдали і буржуа випивали, закушували місцевим способом, а бувши рознесені по сво-їх нумерах лакеями, другого ранку акуратно записували свої вражін-ня від закуски і наскільки вона полегшувала саму справу випивання. На жаль, революція не дала їм змоги надрукувати свої висновки, і люди не знатимуть повік, яка закуска до горілки найкраща, чи рибець озівський, чи оселедець каспійський, чи пельмені сибірські. І ледве чи можна думати, що неестетна і утилітаристична радянська влада дасть гроші на цю науково-дослідчу роботу.
А втім, буває й тепер, що, повернувшися з-за кордону, люди вміють розповісти тільки про те, як у німецьких готелях улаштовані ванни, який обід можна знайти в Парижі, як одягаються халуї в Лон-доні і як кусаються клопи в готелях Еспанії. Вони сполучалися з ев-ропейським пролетаріятом в тілі проституток і стимулювали проле-тарський рух, даючи шоферові дві марки на чай, щоб швидше їхав. Вони повернулися на радянську батьківщину в европейських штанях, з кишенями, напханими гігієнічними резиновими препаратами.
Що ж, і це подорож. Тільки я взявся б улаштувати морську по-дорож для такого громадянина куди дешевше.
Я напоїв би його горілкою і дав би йому на закуску по одній оливі на кожну шклянку. Далі я зняв би з нього европейські штани і посадовив би його задом у діжку з соляною водою. Потім, ритмічно похитуючи його в діжці, я ждав би, поки він почне подорожувати по морю в шторм на десять балів. Його власні вигуки звучали б як неце-нзурна команда капітана, і він незабаром дістався б у відомий латвій-ський порт, що фігурує в стародавніх анекдотах на цю тему.* Чи не так, друже Родольфо?
Так казав подорожній Дон Хозе Перейра до свого друга, ірлянд-ського сетера Родольфо, ідучи з ним удвох у степах. Родольфо, що досі трохи неуважно слухав довгеньку промову свого старшого при-ятеля (бо степом маяли запахові портрети багатьох зайців, серед них раптом випливав образ дрохви, яскраво намальований у три запахи, конкретний і рельєфний як меццо-тинто,* і не було квадрату, де не були б умонтовані ніжні мініятюри незчисленних перепелів). Родо-льфо нехіть одірвався від кінематографічного екрану запахів і офіція-льно, але досить люб’язно замахав хвостом. Та побачивши він, що Хозе не здіймав з плеча свого зауера, дійняв, що промова Хозе була суто філософічного характеру і що вернісаж запахів ще не дійшов до його свідомости. Це не здивувало Родольфо — він-бо давно знав, що Дон Хозе Перейра, його старший приятель, був сліпий на запахи до такої міри, що жахливий, гнітючий, отруйний хемічний сморід, яким тхнули його дами, не заваджав Дону Хозе сидіти з ними в одній кім-наті, цілувати їм руки, його не боліла від тих пахощів голова, а поде-куди, пізно вночі випроводивши таку даму, він довго ще шмигав но-сом і на лиці його застигав блаженний вираз насолоди.
Так приблизно думав Родольфо, знов поринаючи в райдужні фа-рби запахів, а Дон Хозе Перейра, задоволений з того, що Родольфо його вислухав і з ним погодився, казав далі:
— Ми з тобою, рудий друже Родольфо, відбуваємо тепер подо-рож повільну, але по вінця повну запахів, образів і вражінь ("Для ко-го повну, а для кого й ні", — скептично подумав Родольфо, почувши останні слова). Ти мусиш погодитися з тим, що чим повільніша подо-рож, тим більше в ній деталів, а чим вона швидша, тим менше деталів і навпаки, виростають узагальнення, пляни, абстракції, філософеми.
Найшвидшу подорож, по найпростішій лінії, робить той імша-вий камінь, що лежить при прикрім березі Дінця попід двома віковіч-ними дубами. Земля везе його навколо сонця між планети і вкупі з сонцем і планетами він суне чортзна-куди, але дуже далеко і швидко. Улоговина, в якій він лежить, це його м’яка кабіна, і його камінна душа мислить гігантськими абстрактними астрономічними філосо-фемами.
Тепер згадай, як ми з тобою летіли аеропляном з Берліну в Мос-кву, скеровуючи путь свою на оці степи. Планет не було видко, а со-нце стояло як міліціонер серед голубого плеса напровесні, щоб дядь-ки не ловили коропів під час нересту. Сонце стояло посеред голубого плеса, і ми бачили землю.
Земля була немов рельєфна географічна мапа. Це була не тепла родюча земля, а якийсь адміністративний погляд на район з геологіч-ної, топографічної, економічної та аґрикультурної точки зору. Річки акуратно впливали в ріки, поля ділилися за шестипільним принци-пом, лісові масиви розіклалися, як їм належалось у відповідних міс-цях, і люди неухильно населяли землю в такім-то числі на квадрато-вий кілометр.
Коли ж ми сіли в потяг, що мав уже куди повільніше тягти нас з Москви до Херсону, земля встала руба обіруч нас двома натуралісти-чними лаштунками. З горизонтальної вона зробилася сторчова, з гео-графічної мапи вона стала театральною декорацією. Вона дурила нас блискучою рінню,* камінцями удовж рейок, вона одсувала завісу со-сон з-перед маленького затишного озірця, вона виводила на кін коня, і кінь іржав у луках, вона влаштовувала масові сцени перекупок і мо-лочниць на станціях — гомоніли голоси й дзвеніли динарії, падаючи за молоко на плятформу. Але потяг рушав, і знову тяглись непорушні декорації краєвидів — вертикальні пляни землі.
Ще повільніша і ще барвистіша стала наша подорож, коли я сів на велосипеда з клунком за спиною, а ти, рудий друже Родольфо, во-лів бігти за мною. З простої путь наша зробилась крива і примхлива, ніякі рейки не стримували легких коліс, і земля лягла в двох площии-нах — у сторчовій і поземній. Ховрашки танцювали край дороги, ри-наючи в нори, пахнув чебрець, скарабей поважно переповзав колію, і я, скерувавши на нього колесо, смачно роздушив його жуківське жит-тя, цвірінькали горобці і, мов жменя пшона, розбризкувались перед велосипедом. І здіймався кур: шина шляхом сичала, ключі, немов ме-талеве джерело, дзюркотіли в сакві, полинина вплутувалася вмежи шпиці і деренчала, регіструючи обернення колеса.
А тепер ми покинули велосипеда в хуторі й покинули шлях. Ми сунемось зовсім поволі, зникли всі пляни і зосталося саме тілесне, ті-листе життя. Уже не колеса, а самі мої ноги топчуть пил і траву, і зір мій і слух і нюх до того повні живим життям, що годі мені його пере-лічити. Ми поледве-ледве сунемо степами.
Переваги-ваги ми втрачаємо власну вагу у степах. Поволі-волі ми увіходимо в велику волю степів. По твоїй напруженій спині, по твоїх палючих очах, по твоєму хисткому хвостові я бачу, рудий дру-же Родольфо, що ти вступив достеменно в степ. Твоє дитинство, роки суворого навчання, файне й високе виховання зникли як сон перед осонням степу. Ти, тонкий і іронічний ірляндець, ти вже зробився ди-куном і заполював у полях.
II
Той факт, що еспанець Дон Хозе Перейра, з фаху свого тирано-борець, і його молодший приятель і друг, рудий сетер Родольфо, по-трапили до таврійських степів, має, як і повелося для всіх фактів на цім і на тім світі, свою причину. Нічого не буває без причини — це зветься закон причиновости.
Правда, є люди, що цього закону не визнають, а то й просто не знають. Один відомий критик, приміром, запевняв мене, що добрий стиль, блискуча фабульна конструкція, драматичне напруження тво-ру, що давалися буржуазії довгою роботою, самі зваляться під перо пролетаріятові, як тільки пролетаріят, ознайомившись із політграмо-тою Коваленка, візьметься писати оповідання. Правда, цей критик мі-зерний, напівбожевільний істерик, але йому пощастило надрукувати вже багато знаків і за нього взялися добре лише останніми часами.
Проте більшість людей знають і шанують закон причиновости. Taк мисливці: хоча б мисливець поспіль тридцять разів не влучив у качку, але ж, розповідаючи про це, він завжди точно й досконально установляє тридцять розмаїтих причин, чому саме, в кожному окре-мому разі, він не влучив у качку. І така непохитна сумлінність і аку-ратність мисливського мислення, що ні один з них не погодився б — для економії розповідальної енерґії — установляти причину лише в тих рідких випадках, коли він саме влучив качку. Цей факт про нього пояснень не вимагає, і причини його він шукати не хоче.
Я ж, навпаки, мушу встановити причину, чому Перейра і Родо-льфо, тираноборець і рудий ритрайвер, потрапили до степів з далекої Еспанії.
Обоє вони були аристократичного походження.