Та не тому, кажу, даремні старання, тільки, що наша княгиня не думає вже віддаватися.
— Чого ж ні? Вона іще молода та й гарна,— каже джура.
— Що гарна, то гарна. Хтозна, чи в цілій околиці найшов би їй рівню та й молода ще вона. А все ж таки нічого з цього не буде.
— Чого ж так?
— Бо така воля княгині, хоче вірною зостатй покійному князеві Семенові до смерті,— відповів воротар.
— Чудна та дивна княгиня— ваша*— сказав джура князів Глин-ських,— для вмерлого світу вирікатися?
А там у замку, в світлицях княгині князь Василь Глинський уже законні речі говорить.
Не як звичайно, не як закон старий велить, а гордо та бучно, ще й погрозою кінчає:
— Маєш до вибору, ясна княгине! Або добровільно віддані руку, а ні, то князь Михайло силою здобуде її, а сили в нього великі, а вої в нього готові! Вибирай!
І каже княгиня Настуся спокійно:
— Я вже вибрала!
— Що саме?
— Це друге.
— Це друге?— зчудувався князь Василь.
— Авжеж! Коли князеві Михайлові Глинському до вінця слави потрібний напад на самітню вдовицю, замість боронити рідної країни перед татарами, то я готова. Слуцьк привітає його, як вітав досі всякого, хто старався взяти його заборола.
" — Значить, ваша ясність, вибирає війну?
— Так! — відповіла різко княгиня.
Поклонився князь Василь Глинський низенько княгині Настусі, поклонився пан Мартин Хребтович — і вийшли.
Зачинилися ворота за сватами князя Михайла, а княгиня Настуся покликала на раду до себе старого Курдієвича, дворецького свого.
— Пане Курдієвич, князь Михайло Глинський заповів свою гостину в Слуцьку з оружним військом. Треба нам добре приготуватися на його привіт, чи доволі куль і пороху.
Старий Курдієвич усміхнувся злегка:
— Доволі, княгине, не посоромимо нашого ймення.
— То ждемо спокійно на приїзд непроханого гостя,— відповіла княгиня,
Не довго й ждали.
— Іде військо на Слуцьк,— знамена князів Глинських! — заповів вартовий із башти замкової.
— Усі на заборола! — наказав дворецький Курдієвич замковій дружині.
І готові стояли пушкарі біля пушок своїх, і готові стояли стрільці з самопалами, й готові стояли лучники з луками напнутими.
А військо князів Глинських уже під город підходить.
Нараз виїздить на сивому коні лицар із білою хоруговкою, а біля нього сурмач.
Засурмила сурма, а лицар, що з білою хоруговкою, закликав ґо-лосно:
— Хто у вас вождем, слуцьке лицарство? І виступив старий. Курдієвич.
— Я комендант замку, чого вам треба в мене?
— Коли ти комендант, то скажи ясній княгині Настусі Слуць-кій, що як вона не згодиться добровільно віддати города й замку князеві Михайлові Глинському, та ми збуримо город, що камінь на камені не зостане! Сам бачиш, яка сила в нас.
А Курдієвич:
— Ясна княгиня дала вже відповідь князеві Михайлові Глинському й не змінила її та й не змінить!
— Як так,— сказав на це парламентар,— то будемо битися.
— Авжеж, що не миритися,— відповів Курдієвич. А ще інший кричав:
— Коли ви голодні, то нагодуємо вас, у нас доволі олов'яних галушок!
— А шаблями помастимо! — додав іще інший.
— Не журіться, ми вас краще нагодуємо, як ви нас,— відповів парламентар і завернув коня та погнав до своїх.
За хвилю бачили случани з заборол і башт як військо князів Глинських розвинулося в півмісяць і стало оточувати замок. Півмісяць став потім замикатися в коло. Та замкнути зовсім не далося, бо від сторони Случі були непрохідні багна. Так і мусіли закинути думку замкнути замок із усіх боків.
І так стали підсуватися щораз ближче під замкові вали.
— Можна вже! — сказав до себе старий Курдієвич, міряючи зором віддаль між заборолами й ворожим військом. Потім сказав до отамана пушкарів:
— Зачинаймо танецьі Отаман дав наказ:
— Стріляй!
Гей, заграли, загриміли гармати на заборолах Слуцького замку, а за ними самопали.
Захиталися ряди військ князів Глинських і наче спинилися на хвилю. Тут і там почулися скрики, зойки, стогін.
Та ось голосні накази лунають і військо знову рушає наперед. Там підкочують уже гармати, там драбини несуть.
Та не дармують пушкарі на заборолах, та не дармують самопали, ба, й лучники слуцькі, а славні вони були здавна, хмарами стріл ворожі війська засипають.
За заборолами в місті рух — люди піші й кінні ганяються вулицями, підводи їздять — ці з наказами, а ті стріливо гарматам та стрільцям довозять...
А все до замку й із замку.
Старий Курдієвич теж спочинку не має: ворог із усіх боків напирає й усюди треба бути, усюди заглянути — там порадити, там духу додати, заохотити, а там і скартати.
Задиханий, змучений вернувся він у свою кімнату. Аж тут слуга прибігає:
— Княгиня кличе!
їде старий дворецький і воєвода заразом пан Васько Курдієвич до княгині й низенько, з пошаною кланяється їй. Княгиня відвітала його та питає:
— Пане Курдієвич, чи вдержимося ми?
— Усе в Божій волі,— відповідає Курдієвич.
— Воно правда, пане Курдієвич, правда, все в Божій волі. Та не слід, навіть гріх здаватися тільки на Божу волю. Треба самому дбати й помогти собі вміти.
— Я не до цього, княгине ясна, військо в нас хоробре, пушки й самопали добрі, стрілива доволі та, що найважніше, все військо..,— тут старий Курдієвич чомусь спинився й глянув на княгиню Настусю, як глядить батько на дитину любу.
— Що все військо? — спитала княгиня. А старий Курдієвич палко:
— Усе військо, ясна княгине, любить тебе, кожен вояк готовий за тебе голову зложити. Це найбільша запорука, що пощербляться надармо шаблі князів Глинських.
Княгиня відповіла спокійно:
— Я знаю, що військо моє не зрадить мене, та все ж бажала б я, щоб скоріше змусити князів Глинських залишити облогу. Яку раду дав би ти, старий друже нашої сім'ї, тут.
— Раду, княгине?. Так відразу годі тут віднайти раду, та вона знайдеться. Перше треба знати способи й засоби, яких уживатиме ворог.
— То ж пізнавай та розважай над способами, щоб скоріш вигнати вовка з кошари, коли ні, то через край нкробить шкоди.
— Добре, княгине, та ваша ясність позволять, що я заки почну що, перше вашій ясності представлю?
— Немає в мене хисту на вождя та й не вчилася я цього, однак, коли хочеш, дуже буду тобі за це вдячна.
Саме в цій хвилині пригнав вістун до Курдієвича:
— Ворог від заходу драбини підвозить і туди свої сили звертає.
— Нічого,— каже Курдієвич,— хай пробують щастя, в половині дороги привітаємо їх, як слід.
І поклонився княгині та вийшов спішно.
А вороги справді вже п'ялися драбинами на заборола.
— Як уже підлізатимуть під самий верх, тоді разом вдарити й скрутити всі драбини! — дав наказ Курдієвич.
А вороги пнуться на гору, вже видно верх заборол голови передніх вояків.
— Тручай! — роздався наказ.
В одну хвилю ворожі драбини, обліплені людьми, полетіли на долину, понісся крик і зойки.
Та однієї драбини не вдалося вчасно трутити, й вороги видісталися на заборола. Почалася січа таки на заборолах. Оборонці під проводом сотника Семена Тримка виступили на них із голими мечами.
— Рубай, рубай! — кричав сотник. А ворог пре й пре.
Аж тут двом юнакам вдалося якось серед метушні підсунути до драбини балку. Із розгоном ударили ним драбину. Драбина захиталася повалилася додому.
— Ура, ура! — закричали случани.
Побачили вояки Глинського, що їм нема відвороту, та й відкинули зброю, стали просити помилування.
— Відвести їх на вартівню,— наказав сотник.
Стало вечоріти, тут і там показалися зЬрі, зійшов місяць... У наметі князів Глинських нарада.
— Перший наступ не повівся,— каже князь Михайло,— треба спробувати ніччю.
— Лихо, що ніч місячна, ясна! Коли б темно, легко було б видіста-тися на тору.
— Нічого, сьогодні дамо їм спокій,— підождемо відповідної хвилі, нічки темної, а тоді покажемо,— каже князь Михайло,— нам не спішно. —
— Хай і так,— каже князь Василь, брат князя Михайла,— лихо тільки, що не можна з усіх сторін оточувати города.
— Це правда, та й їм туди через багна виходу нема,— каже князь Михайло.
— Хтозна, може й мають саме туди який таємний вихід. Нараз почули бойові оклики:
— Ура! Ура! Рубай! Січи! Сміливо наперед!
В одному кінці' табору зчинилася метушня, переполох. Князь Михайло велів подати собі коня й сів на нього, погнав туди, відкіля нісся крик. За ним погнав і князь Василь та ще кілька бояр. Було вже пізно.
Відділ сміливців случаи ударив на ліве крило ворога й відтяв його, запер у багна. Ворог не видержав сміливого напору й подався назад простісінько в багна.
Хоч і місячно було, та хто це обізнаний був із околицею, не міг пізнати, що там непрохідні багна.
Ахслучани напирали щораз завзятіше. Аж як виперли вже весь відтятий відділ на багна, спинилися на сухому, станули муром і не давали ворогові вернутися з багна. Над багном неслися розпачливі крики, благання помочі, та дарма. Потопаючі кидалися на всі боки, шукали виходу, та його не було, й тонули в багні,-
Нараз зашуміло в повітрі. Кінний відділ гнався щосили на поміч лівому крилові просто на случаи. На млі ока розскочилися случани й перепустили відділ, і він погнався теж простісінько в багна. Случани зникли, мов під землю запалися.
— Багна, багна!,— почулися крики їздців, і відділ завернув назад. Тільки кілька їздців не вернуло, загналися далеко в багна й коні не могли видістатися відтіля та потопилися враз із їздцями.
Ой кляв, проклинав князь Михайло Глинський у люті.
Ранішнє сонце осяяло заборола й башти міста, й лискучі шоломи та зброю слуцьких оборонців. Воно, те сонце ясне, наче говорило військам князів Глинських:
— Шкода вашого заходу, шкода труду вашого, не здобути вам Слуцька, як і не перемогти, не переломити твердої волі княгині Настусі. Пенелопи нової.
Та впертий князь Михайло Глинський,^ не відстрашити його одною, невдачею.
— Я мушу здобути це гніздо Слуцьких, мушу! — говорив він. Легко сказати: мушу здобути, не так легко виконати.
У князя Глинського не було найважливішого, що до цього "мушу" потрібне — терпеливості й витривалості. Без них слово "мушу" пусте слово та й тільки.
Вже на другому тижні сказав він собі:
— Прокляте гніздо! Якимись чарами видно держиться! Шкода тратити час!
І каже до брата князя Василя:
— Хай сидить собі княгиня Слуцька в своїх мурах, коли їй так любо, я не думаю марнувати тут часу!
Та князь Василь:
— Ми справді гайнуємо тут час! Неначе в панаса граємося зі слуцькою залогою! Нам треба вдарити на місто всіма силами, то й буде успіх.
— Не вірю вже я! — каже князь Михайло.— Тут, напевно, якісь чари.