Лицар у чорному оксамиті

ГЕТЬМАН БОГДАНКО

Ой Богдане, Богдане,

Запорожський гетьмане,

Та чого ж ти ходиш в чорнім оксамиті?

Гей, були ж у мене гості, гості татарове, —

Одну нічку ночували,

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли.

Гей, сідлай, хлопче, коня,

Коня вороного —

Татар швидко здоганяти, *

Миленькую одбивати!

Народна пісня

Щаслива пані Ружинська, ще й яка щаслива! Віддалася за любого чоловіка, що любить її щиро та сердечно. Він, її Богданко, оточив її достатками та розкошами. Чого ж їй більше бажати? Щаслива пані Олена!

Та чого ж вона сьогодні якась невесела, не своя якась така? Чого?

Чи, може, тому, що її Богданка дома нема? Що вже третій день поза домом витає і вона не знає, що з ним діється. Певно, що й тому. Та не тільки це тривожить ЇЇ! Вона знає, куди він поїхав. Поїхав у Володимир за різними справунками. Поїхав на цілий тиждень.

Сумно Оленці без нього, без Богданка любого, та що інше тривожить її. Сон снився їй, Боже, який страшний! Бачила вона вві сні отого злюку пана Пшерембського, що тому два роки сватався до неї, то вона подала йому гарбуза. Тоді він загрозив їй, що силою "візьме її, бо не може жити без неї. Та вона висміяла його. Потім як її засватав Богдан Ружинський і вона подала рушники, він переказував знову через людей, що таки силою візьме її.

Був опісля на її вінчанню в церкві й так пристрасно й заразом так люто глядів на неї увесь час, аж морозом проймало її.

Та він кудись пропав у Волині, та й слух за ним загинув. Говорили люди, що він пішов у Туреччину й там побусурманився. Та чи воно справді так "було, ніхто не міг ніщо певного сказати. Вона потім і зовсім не думала про нього, зовсім забула. Аж цієї ночі снився він їй! Був в одязі турецького баші, з голою шаблюкою в руці. І так пристрасно та люто заразом глядів на неї, як тоді в церкві.

Вона в тривозі, з жаху скрикнула через сон і серед крику прокинулася. Прибігла до неї її покоївка Гандзя, й вона пізнала, що це був тільки сон. Заспокоїлася трохи, та тривога не зовсім уступилася з її думок. Сон часом правду каже. А такий сон тільки лихо ворожити може.

Збудилася й свекруха. Вона— також заспокоювала невістку. Оленка сама старалася прогнати тривогу від себе — та дарма. Раз у раз вертала думка її до цього сну.

Ось так цілий день. Прийшов вечір, каже Оленка до свекрухи:

— Коли б Богданко скорше вернув, може, я б заспокоїлася?

— Е, доню! Підеш спати та й проспиш тривогу. А може, й що гарного присниться! І забудеться лихий сон,— говорила свекруха.

Поклалася Оленка на постіль. Довго не могла заснути, та вкінці заснула твердим сном. Аж десь коло півночі збудив її страшенний крик і гук стрілів та дзенькіт оружжя. Зірвалася, а в вікна б'є місяць. Пожежа! Наробила крику. Прибігла Гандзя напівсонна.

— Ти спиш, не чуєш, не бачиш, що там діється. Гандзя, стривожена, простоволоса, глянула в вікно.

— Пожежа! А стрільби не чуєш? Свекруха також уже була на ногах.

У цій хвилині вбіг у кімнату Грицько Біляч і скрикнув:

— Пані, рятуйтеся, татари напали на замок і вже здобули укріплення. Уся залога вигинула!

"Татари,— блиснуло в уяві Оленки,— сон сповнився!"

— Тікати, куди тікати?! — сказала з дрижанням у голосі.

— Пані! На' горі в башті найбезпечніше! Там сильні дубові, окуті 'двері, не так скоро піддадуться. 1 оружжя й стріливо там є. Із б^шти може й кількох тільки ставити опір усім татарам. А може, татари й не звернуть уваги на башту.

— Добре,— сказала Оленка,— тікаймо в башту. Г так, як лежала в постелі, в одній сорочці, побігла туди, а за нею сотник і Гандзя та решта служби.

Бігцем перебігла вона нагору сходами, до верхньої кімнати башти, й задихана впала там на лавку. За нею вбігла свекруха. А сотник і служба зачинили важкі двері й стали заставляти їх чим можна було, щоб не так легко вдалося бусурманам дістатися до башти. На питання Оленки оповів сотник Біляч коротко, як це сталося:

— Татари використали темряву й крадькома підійшли під замок. Хтось показував їм, видно, дорогу, що знав куди найлегше вдарити, де найслабше місце в замку. Уже чимало татар дісталося було через мури, як воротар побачив їх і засурмив тривогу. Та зараз татари кинулися на ворота і вбили воротаря... Залога на звук сурми зірвалася й кинулася до оборони, та татар прибувало все більше,— сливе вся залога вигинула, решту небагато пов'язали татари...

На дворі крик і гамір зростав. І по замкових кімнатах чути було тупіт ходи. Видно, татари грабували замкові кімнати.

Щораз ближче, щораз виразніше підходив гамір і крик до вежі. Чути вже було виразно слова:

— Там замкнулися, там, певно, є й вона! Рубайте двері...

Вона, Оленка, чула вже цей голос, пізнає. І

— Мамо,— скрикнула д$ свекрухи,— це він, це потурнак Пше-рембський, сповнив свою погрозу, я пропала!

А стукіт топорів щораз завзятіший. Двері вилетіли, у дверях відділ татар. Із між татар почула Оленка знов цей самий голос:

— її не вбивайте, тільки живцем беріть! Оленка схопила набитий, пістоль й скрикнула:

— Не дам себе взяти живцем! Схопила пістоль й свекруха.

А сотник зі службою станув при дверях і заступив татарам дорогу.

Він келепом розбивав татарські голови. Падали татари, та на їх місце прибували нові. Удар кривим татарським мечем повалив сотника додолу. Татари вдерлися всередину кімнати.

Стара пані Ружинська схопила сотників келеп і собі стала бити ним навмання.

Не довго боронилася. Якийсь татарин ударом шаблюки повалив її, Олена стояла бліда, дрижала. Нараз почула голос:

— А ось я, пані Олено, знов прийшов у свати.

Перед нею стояв Пшерембський у турецькому одязі, так як бачила його вві сні.

Вона націлилася на нього пістолем, вистрілила.

Та Пшерембський у цю ж мить відхилився, й куля поцілила татарина, що стояв за ним, у саме серце. Татарин повалився додолу.

Дико засміявся Пшерембський:

— Га-га-га! Бачите, пані Олено, сама доля хоче, щоб ви були мої.

— Не буду, ніколи не буду, згину, а не буду! — й схилилася по келеп, щоб ним відбиватися. ^

Та вже обскочили її татари й стали в'язати. Вона кидалася, не давалася, кусала татарам руки — та все дарма. Татари зв'язали її й винесли з башти.

— Підпалити замок,— приказав Пшерембський татарам,— хай усе спопеліє. Це моя відплата панові Ружинському, що відбив мені милу, й заразом моя весільна ілюмінацій!

І незабаром піднялися стовпи полум'я й клуби диму до неба, на небі зачервонів місяць. '

— В дорогу! — дав наказ Пшерембський, що взяв і зв'язану паню Олену наперед себе поперек на коня.

І чвалом погнав, а за ним татари з пов'язаними бранцями. І зникли в нічній пітьмі.

Веселий та вдоволений вертав князь Богдан Ружгінський. Полагодив усі справи в Володимирі як слід, накупив своїй любій Оленоч-ці багатих дарунків і вже наперед уявляв собі в душі, як то втішиться Оленочка його щасливим поворотом та як радітиме пишним гостинцям. Мов дитина...

— Наганяй, Петре, коні, щоб іще за дня станули мені дома! Зате дома спочинуть, вівса дістануть доволі...

Г раз у раз ляскав батіг над кіньми. А коні, як змії. Гнали й землі не торкалися сливе.

Та князеві Богданові все ще замало. На крилах рад би він ізле-тіти в хату, схопити в обійми її, дружину свою любу, Оленочку, й втішатися її радощами на вид дарунків дорогих та пишних.

І наглить князь раз у раз візника:

— Нагяняй, наганяй коні...

Ось вони вже в добрах князів Ружинських, ще добра миля, й будуть дома.

Стоять люди на воротах релами, бо неділя, та кланяються князеві...

Князь відкланюється, люблять вони князя, бо добрий він для них, як батько! І сам не кривдить своїх дітей, і другим не дасть їм кривди робити. Не так, як інші пани, що то сьому шкіру друть із чоловіка, душу раді б вигнати, аби тільки якнайбільше зисків добути для себе. *

Та князь Богдан Ружинський не такий, не такий був і батько його. Здавен-давна славився рід князів Ружинських добротою й прихильністю до підданих людей. В добрах князів Ружинських люди не чулися підданими, панщиняннйками, а вільними. Княжі урядники боялися кривдити людей, бо знали, що князь за кривду підданих не милує виновників. ^

— Ви маєте ладу берегти, а не знущатися над людьми,— говорив князь завсігди своїй прислузі.

Тож не диво, що любили його люди, як батька рідного.

Та тепер вид у них якийсь понурий, невеселий. Якось так сумно глядять на князя, наче зі співчуттям. Та князь не звертає на це уваги. Не тут його думки тепер.

— Коби вже раз дома!..

Покрай села на пригорбі стоїть двірок. На подвір'ї стоїть управитель княжих дібр у селі пан Володимир Домонтович. Як побачив княжий повіз, збіг на долину, кланяється... Князь відкланюється та й каже весело:

— Здорові були, пане Домонтович! Що гарного чувати?

Та невесело глядить пан Домонтович на князя наче хоче щось сказати, та замкнувся. Замітив це князь.

— Що з вами, пане Домонтович? — питає.

— Княже,— каже повагом Домонтович,— Божа воля в усьому! Від Бога треба все приймати — й добро, й лихо.

Стривожився князь:

— Що це ви, яке лихо?!

— Тому три дні, княже, татари напали на ваш двір...

— Татари! — скрикнув князь.

— Еге ж, усю залогу й службу вирубали, а решту погнали в ясир.

— Всю залогу вирізали! А мати, а Оленка?! — скрикнув князь несамовито.

— Княже,— каже знов Домонтович,— в усьому Божа воля, треба все спокійно приймати — й добро, й лихо. Ми всі не вічні. Княгиню матір татари вбили, а молоду княгиню забрали в ясир...

— Матір убили, а Оленку погнали в ясир! — закричав князь, мов ранений звір.

— А мене не було, н,е було кому боронити їх! Боже, Более! За віщо це, за віщо ти так покарав мене?!

— Княже, княже,— заспокоював князя Домонтович,— не нарікай, не попадай у розпач! Недостежимі, невислідимі стежки Божі. Господь один знає, навіщо зсилає на нас горе. Хто знає, княже, чи не готовить він цим тебе до чогось більшого, вищого, як досі...

Спокійні та приязні слова наче бальзамом спадали на так нагально зранену'душу князя Богдана та не в силі були заспокоїти її, скинути з душі важкий камінь, що так ненадійно на неї звалився.

Розпрощався князь із своїм управителем і скрикнув до візника:

— Наганяй! Не жалуй коней!

Та візникові Петрові, не треба було говорити цього! Він теж зоставив у дворі молоду жінку й дитинку. Що з ними? Вже ж не пощадили їх татари! І він раз у раз-ляскав із батога, гнав коней, щоб мерщій станути на місці, побачити, яке горе стрінуло його і його князя.

Побачили.

Тільки в'їхали в село, зустріли їх самі згарища.