Кужіль і меч

І. СТЕПОВА ВДАЧА

Гей, весело вже на світі білому, ой весело! Червневе сонечко так і ллється ясним промінням із синього неба. У березниках сміються ясною зеленню паняночки-берези та приглядаються білій, стрункій вроді своїй у срібних дзеркалах ставочків і струмків. Буйні трави, закосичені яскравими квітками, граються зі свавільним леготом і шелестять розмовоньку любу" Із-над сріблистих струмочків визирають звабливо синьоокі "любимене", над ставками й болотами пишається жовтим цвітом широколисте латаття, попід кущі жовто-синіми килимами стеляться "брат із сестрою". А в травах коник-стрибунець черкотить, а понад травами метелики й бджілки трудящі звиваються. А понад водами рої комарів у сонячному промінні бренять, русалки сині, бабки й однодневниці буяють. А понад ними ластівочки бистрокрилі, вороги їх! Густолисті кущі аж лящать співом пташок. А над усім цим погідне небо. А сонечко так і ллється ясним промінням на ліси, на левади, на поля, на тиху Вихру, на гордий замок князів Мстиславських і на хати города Мстислава. Щедро, прещедро за всі дніИлється проміння світле та тепле й одсвічується в плесах вод тихих, сріблистих!

Радощі, втіха довкруги!..

Не диво, що й ясноволосі нашадки кривичів на хвилину наче кинули свій сум. їх сиві очі теж сміються до сонечка тепленького.

Рибалки жвавіше, як звичайно, затягають сіті та ятери на Вихрі річці. Рубачі в княжих лісах веселіше цюкають сокирами й пилами зубатими працюють. Веселіше й меткіше ввихаються жінки й дівчата біля хат і городів. Під впливом радісного, благодатного сонячного проміння всі наче забули на хвилину про горе своє, про те, що працюють більше для панів, ніж для себе.

Дивний чар сонця благодатного. Воно в силі й у рабові збудити людину!

Оте ясне сонечко визвало й княгиню Мстиславську Уляну. Вийшла вона з понурого замку в сад погуляти. Вийшла струнка, чорнява, кароока красуня. А біля неї дві донечки-ясочки. Старша, п'ятнадцятилітня синьоока русява Улянка, й молодша, дванадцятилітня кароока чорнявочка Настуся.

Улянка йде біля ненечки поважно. Вона ж уже "ясна князівна", до неї уже юнахи-лицарі наймогутніших українських і литовських родів у свати шлються.

Зате ж мала Настуся хвилиночки тихо не усидить! То підбіжить, щоб погнатися за метеликом чи пташкою, чи квітку зірвати, чи й так-таки. То знову щебече про щось ненечці, про щось питає, оповідає щось.

А ненечка гладить донечку по чорних кучериках і всміхається мило. Дивні думи наводить їй вид непосидющої донечки.

— Зовсім моя вдача, коли я була в її літах. Не та я була щр тепер, не та! Всюди мене повно було. Тут я наче зовсім змінилася,— думає княгиня.— Мабуть, природа тут найбільше винна, бо я ще не постарі-лася та й журба мене не давить...

ї згадала княгиня щасливі дні дитячих літ своїх і чарівні околиці рідних сторін. Ой, не так тут, як там! У її рідних Черкасах! Там небо чисте, голубе! Білі хатки в садках зелених, а перед кожною хаткою квітник. Гей, не так тут, як там! Тут понуро, сумно, мряка, багна! А там сонця, сонечка ясного така сила, така сила! Там і весна, і літо, і осінь інакші, миліші, повні світла, радощів, квітів. А й нічка така зоряна, чарівна. І люди не ті! Веселі, співучі, а при тому буйні та горді! Волю над усе цінять! А тут, хоч і добрий народ, та гнеться мов лоза — покірний, терпеливий. А найгірше, що тут усі такі сумні, понурі. Сумно, невесело тут! Гей, де ви дитячі, щасливі літа?! Та нараз княгиня мов отямилася../

— І чого я попадаю в таку задуму? Що мені сталося? Чи ж не з вольної волі пішла я туди, чи ж зле мені, чи не любого чоловіка маю, чи ж не дбає він, щоб мені кожну хвилиночку вприємнити?

Так потішала вона себе, та суму цим із дунгі, ні з виду не зігнала. Ходить княгиня по саду, а за нею думи її. І не чула, як у город увійшов князь Іван. _

— Чого так задумалася моя княгиня? — почула вона нараз запит. Княгиня підвела голову й усміхнулася.

— Я? Нічого, радію сонцем!

— Щось не видно на твому личку, Уляночко, тієї радості,— сказав князь.

— Сонце нагадало мені мою сонячну, веселу сторону,— відповіла княгиня щиро.

— ї того засумувала, ясочко моя?

— Ні, я не засумувала, чого мені сумувати? От так якось...

— Я розумію тебе, кохана! Пташка, що купал(а крильця з малечку в сонячному промінні, не може звикнути до хмарного неба. Та що ж діяти?

— Не роби собі з того вислідів, мій милий! Це така хвиля тільки. Я щаслива при тобі. Ти моє Сонце!

— А ти моє, кохана! Я прийшов попрощатися з тобою. Вибираюся на лови.

— Далеко?

— Ні, близенько.

— Таточку, татку, візьміть мене з собою на лови! — кинулася до батька мала Настуся.

— Тебе на лови? — зчудувався князь.

— Візьміть, візьміть мене, таточку любі, дорогенькі! — щебетало дівчатко й повисло на дужому рамені батька.

— А що ж ти там діятимеш така мала? — питав батько.

— Чому що? Я чей вмію вже й на коні їздити і з лука стріляти. Візьміть мене, таточку, візьміте

Мати засміялася:

— У мене вдалася ясочка моя! Я було з покійним батечком на ло-і ви ходжу, на коні вганяю,— сказала.

— Степова вдача,— замітив батько й задумався. А по хвилі сказав:

— Ну, коли дуже хочеш, Настусечко, то хай буде. . Дівчатко з радощів скакало й плескало в долоні.

— На лови їду, на лови! Ненечко, я йду, переберуся й лук і сагайдак свій візьму.

І, не ждучи на неньчин призвіл, побігла в кімнати. А очі батечка й ненечки слалися слідом за дівчатком, поки воно не зникло в дверях дому. І блистіли радістю. Потім усі подалися в світлиці.

За хвильку конюший вивів пару коней, сивого й карого. Обидва гарні, баскі, що служба ледве вдержати могла їх.

Заразом вибігла Настуся, переодягнена до дороги, з малим сагай-дачком і луком на плечах. Жваво підбігла до Карого й наставила йому руку, що в ній держала шматок хліба.

— А мій Карий, мій конику,— щебетала вона й гладила коневі гнучку шию,— на їж, їж хлібця!

При допомозі конюшого видісталася на сідло й уже на коні ждала на батька. " ,

Вийшли на рундук князь і княгиня та князівна Улянка.

— А наша Настуся вже й на коні! — сказала князівна Улянка.

— Справжня амазонка,— засміявся батько й подався на подвір'я, вискочив на Сивого, рукою попрощався ще з княгинею та зі старшою дочкою. Спняв коня й закликав:— 3 Богом у дорогу!

Рушили. Попереду князь із донечкою, а за ними дружина. Заіржали борзі, баскі коні, затупотіли копитами, загавкали собаки на прив'язі, заторохкотів віз із> ловецькими та кухарськими причандалами й відділ зник за ворітьми замку. Ловецьке оружжя було всіляке. Були вже й рушниці, тоді ще рідкість, новина, та було ще доволі луків та рогатин. Князь Іван любив уже полювати рушницею, там між дружинниками були ще й такі, що воліли старе оружжя.

Княгиня зі старшою князівною постояли ще хвилинку на рундуці, а потім подалися в світлиці.

І на замковому подвір'ї стало йусто й тихо.

II. ПЕРІШ ЛОВИ

ї привітав їх ліс могутній! Пошумом сильним і зеленню веселою. І стукіт жовни нісся між деревами і щебет різноманітний птиць усяких...

В'їхали в ліс. •

— Тату, таточку, як тут гарно, як велично! — раділа Настуся.— То не сад наш!..

Батько розсміявся:

— Ну, певно, що ні! Та не знаю, чи зважилася б ти бігати туди так безпечно, як по саду?

— Сама ні, але в товаристві та ще й із оружжям зовсім не лячно,— відповіла Настуся.

— Станемо засідкою на великій поляні,— сказав князь до дружинників.

їхали дорогою, прорубаною між конаристими дубами й бучиною. Крізь густолисте верховіття продиралося то тут, то там синяве небо. Конаристі дуби і граби творили над дорогою темно-зелене склепіння. Тупіт кінських копит нісся луною по лісі. Люди зачіпали віття дерев та стрясали з ранішнього листя росу. Тут і там тріщав під кінськими копитами хмиз.

Аж станули на невеликій поляні.

— Тут ізсядемо з коней! — дав наказ князь.— І ти, Настусю, зо-станеш тут на возі, а ми підемо на велику поляну на засідку.

— Тату, таточку, візьміть мене з собою! — прохала Настуся.

— Добре! — сказав князь.— Бачу вже, що я ніколи не зможу тобі опертися.

— Які ви добрі, таточку! — сказала донечка й зіскочила з коня. Пішли пішки в рідкий березник, що ріс на доволі сухому пагорбі.

Сонце спливало ясним промінням на жовті мохи та на дрібну, недужу соснину, що росла кущами, на низькі, безсилі берези, що ледве животіли на болотах. Верх пагорба росли вищі берези та вільшина.

— Тут станемо,— сказав князь,— бо далі небезпечно запускатися, там можна в болотах утопитися. Спустіть собак! — сказав до слуг.

Усі розставилися поза деревами з наготовленими рушницями й ждали. Настуся стояла біля батька.

— Що ж ти, Настусю, вполюєш своїм луком? — сміявся батько. А вона спокійно та самовпевнено відповіла: л

— Побачите, таточку, що я добре ціляю. Нараз роздався гавкіт собак.

Усі втихли.

— Щось є,— шепнув князь,— позір давай! Усі заперли в собі віддих. Вп'ялили зір туди, відкіля доходив гавкіт

собак.

А в гущавині враз із гавкотом собак чути було тупіт і ломіт гілля. Тривало це довший час. Аж вкінці показався з гущавини лось-рогач. На голові в нього яснів чималий вінець лопатово-пальчастих рогів. Роги були закосичені зеленим гіллям, що начіплялося до них у бігу гущавиною.

Князь націлився на лося й вистрілив. Куля пролетіла попри самого лося. Аж тут засвистіла стріла. Це Настуся вистрілила з лука. Лось завертівсь на місці. Князь ухопив другу рушницю, що її подав дружинник. Стріл був щасливий. Куля поцілила звіра і він упав на передні ноги. Із гавкотом пригнали до нього собаки. Лось пробував зірватися, та вже несила була. Ловці поспішили до нього й відігнали собак.

— Стріла князівни поцілила в саме, око,— сказав один із Ловців і підняв угору стрілу, що її щойно витягнув лосеві з ока.

— І як це ти так поцілила в саме око? — чудувався батько.

— Бо я хотіла поцілити в око! — відповіла князівна твердо.

— Якби не це, був би, може, нам лось утік,— говорили ловці. А князь підняв донечку вгору й поцілував її.

— Славно, славно, моя ясочко! Лицар буде з тебе. Тепер такі часи, що й від жінок вимагають лицарського духу та завзяття,— сказав.

Настуся була на сьомому небі. Був це найкращий день у дотеперішньому її житті.

Тим часом ловці впоралися з лосем і витягнули його на віз. Собаки знову погнали в ліс. А ловці розмістилися на своїх позиціях.

Недовго чекали й знову залунав гавкіт собак.