Січові гості (адаптована до сучасної мови версія)

Куліш Пантелеймон

(Споминки старого діда)

Версія адаптована Олегом Подцерковним, Одеса, 2014.

Еге, добродію! Сидимо оце ми з вами на пасіці — ні гадки не маємо!.. Божа бджола гуде, кругом гречка біліє... А колись гули кругом мене не такі бджоли: козаки гуділи, хлоп’ята, але ще не гетьманці — сама січова воля, добродію... Переїв я всякого хліба: допомагав і панам панувати, допомагав потім і гайдамакам-братчикам1. Ге! Вже того не буде, що було, а було ж воно для чогось. Тим-то, нічого гріха таїти, признаюсь вам, добродію, який я був дурний колись... на свою рідну братію ставав до бою! Дійсно!..

Родився я на Подоллі,— то моя рідна Вкраїна, а це вже мені на старість чужа сторона рідною стала,— закинула доля, куди схотіла. Родився ж я в краях князя Любомирського, якщо чули, під Попонним. Старосвітське місто, добродію. Захопили колись його козаки і окропили всю землю кров'ю єврейською,— он яке місто Полонне! Ну, народившись у підданстві, мусив тим рабом і ходити. Взяли мене ще хлопцем малим до замку, до панів, приставили мене до коней, до козацького стану, а далі і в надвірні козаки записали, бо зросту був я хорошого, таких у надвірні корогви2 й підбирали. Похвалявся я козацькою зброєю перед хліборобами, і думки не було в мене, проти кого вона наготовлена... Не хутко мені очі відкрились, а все ж, хвалити бога, відкрились. Ніхто мене не переконував: отак і так воно було, отак воно є, отаке буде; сам я почув душею, що воно й як воно, і до чого воно... та не так-то швидко досяг самої сутті дна. Глибоке дно й каламутне! Чув ще змалку — гайдамаки та гайдамаки, ніби сказати — невірні ледарі. Пани на них як на вовків полюють; селяни їх жахаються, а єврей аж плюне, як почує. То, було, що й сам сердишся, як хто гайдамаком облає. Який я гайдамака?.. А гайдамаки з не кого й народжувалися, як з таких саме як я панських підданих. Хтось не вгодить шляхті при облаві, чи при застіллі, чи при виконанні доручень чогось не второпає — втікає від батогів. Іншого не злюблять панські підлабузники,— від них утікає. А хтось не схоче по наймах тинятись або в панському дворі довічним пічником пропадати,— і цей, надумавшись, махне на Січ обхідними шляхами.

А там тільки й чекають божого літа, щоб завітати в гості до вельможного панства. Знаєте, вся та Вкраїна, почавши од Дніпра, аж геть під Збараж, під Замостя, все те було колись козацьке. Купили всю ту землю козаки в ляхів, не за гроші купили, а, кажуть, заплатили самою щирою кров'ю козацькою. А ляхи-то, мовляв, люди лукаві — умови не додержали, собі і знов усю Вкраїну аж по саме Дніпро загарбали. Так козаки й кажуть: "Ну, коли ж так, панове, то вже ви тут господарюйте з євреями, а нам у Січ платіть чинш3".

Ото ж, було, й ходять із Січі козаки за чиншем. Цим козакам саме таких було й треба, що всі входи й виходи по панських краях знають, усі стежки й манівці по Вкраїні знають. Пригріє весняне сонечко, шелесне молодим листям дерево,— знімуться роєм хлоп’ята, в кого одежа вже наскрізь світиться — пора міняти на дорожчі сукна!.. От збереться їх докупи кілька десятків або й сотень, виберуть собі ватажка, характерника такого, якого хіба що срібна куля візьме, за яким козаки і в огонь, і в воду... гайда на Вкраїну!

У Гетьманщину4 вони не ходили, бо там пани свої,— хоч дехто і повіддавав чорту душу, але ж із євреями не братались. Ходять, бувало, якщо не понад Дніпром, то понад Богом-річкою, да й до Случі добираються за січовим чиншем своїм. Де ліс у долині глухий та глибокий, що тільки звір та птиця його знає, де хуторець або пасіка стоїть на одшибі, вони там переднюють, а вночі як вирвуться — вовки вовками по полю рищуть.

Польщею вся та Вкраїна звалась, тому що поляки нею правлять. І стояла та Польща, як горох при дорозі: лінивий тільки й не чіпай. Роздав король усі села своїм панам: користуйтесь ними та й самі бережіть же своє добро, щоб мені військом про ту Вкраїну не турбуватись. А в короля і в самого гуляє вітер у кишені, бо тоді вік був такий на королів та на панів, що у всіх кишені попродирались. Ну, пани ж користуватись землями зуміли, а щоб до ладу військо спорядити для українського походу... еге! То в них останнє було діло. За списком було багато паненят, що тільки величались ротмістрами та поручниками, а як до потреби, то не так-то виявлялося їх густо при полках. Гасали вони по панських дворах, до панночок залицялись або з собаками наввипередки бігали. Відбивалися ж від татар або січових гостей самі надвірні панські корогви — з нашого ж таки брата, з підданства.

Отож, було, як наїдуть січові гості, то похазяйнують у панів та євреїв, як у себе в дома, нав'ючать усяким добром юрбу коней та й гайда назад! Покажуться і зникнуть так швидко, як ніби вві сні приснилось; тільки й залишиться знак, що в ляхів та євреїв скрині порожні, та ще хіба що в декого душі в тілі немає. Отакі-то вони були!

Рідко, рідко коли вдавалось польським солдатам застукати їх саме на тому хазяйнуванні, хіба зрадою. А то було, прибіжить корогва гусар чи рейтар на чутку, що гайдамаки оббирають господарства, та полічить тільки сліди від підків на шляху, та з тим і вернеться. А якщо і застукають, то й їм, сердешним, добре, бувало, достанеться. Довелось і мені бути разів зо два у тій справі, бо я — собі на лихо — служив у надвірних, допомагав панам панувати. Отож раз стояли ми цілою корогвою в Попонному замку; князя Любомирського замок був. Жили тоді пани Любомирські, як королі, дарма що Хмельницький їх трохи потріпав і ворота до чортової матері виніс, як бахнув із гармати-сироти. Отож ми там і вартуємо без певної мети, а більш для панської впевненості. Аж ось одного дня, тільки що взялись за ложки, летить гінець. Кінь під ним аж хитається, ніздрі роздуло, як ріжок. Відразу його, так як був у грязі і в пилу, поставили перед князем.

— Що таке?

— Гайдамаки на Поділлі. Просить князь подольський підмогу, бо самі нічого не вдіють.

— А багацько ж їх?

— Понад сотню вершників.

— Добре, завтра сам з військом рушу.

Одразу дали гінцю другого коня і виправили назад. Заворушився увесь замок: самопали перечищають, сідла споряджають, в’юки, патронташі пакують. Назавтра, скоро світ, заграли в труби, рушили з замку. Піхоту і гармати везли підводами. Третього дня потому стали коло Ялтушків: там гайдамаки засіли у гаю. Ото ми стали рядами. Пан князь приїхав, подивився.

— Ну, тепер відпочивайте та будете готові на ніч. Треба добре пильнувати, а то вискочать з рук, як мило в воду.

Ото відпочивши, як настав вечір, пильнуємо ми. Кругом гаю поставлено мужиків кілька тисяч із ціпами, а декотрі і з рушницями, а за ними, одступивши кроків сто чи й більш, стало військо: те, що прийшло з самим князем, своєю ходою, та наше; а було всіх тисяч зо дві: і гусари, і панцерники, і піхота — чого там не було! І всі на жменю тих гольтіпак!

Сидимо, багаття скрізь розіклали, балакаємо дещо тихо, бо наказано було від старшин, щоб, боже борони, якого ґвалту, а щоб добре все чули. Я ще тоді був молодий, не знав ще, що це за гайдамаки, то дивно мені стало, що таке військо на них зібрано. От і питаю у одного старого гусарина, у якого вуси росли-росли та аж за вуха закрутились:

— Що оце, дядьку,— кажу,— за диво таке ці гайдамаки, що ось на них усі корогви стягнулися?

— Еге,— каже,— а ти, хлопче, ще не знаєш, що то за звіряки? Коли б у кожного з нас було по десять рук, то ще на їх мало, бо ті гультяї обороняються, мов скажені. Знають, що вже їм помилування не буде, тому й кидаються на людей, як іроди, і часом проб'ються крізь цілий полк; не то втечуть самі, та й здобич умчать. Ось завтра побачиш, які вони з себе. Це в нас так спорядились, бо з Січі повернулися в одних сальних сорочках та в телячих шароварах.

— А який же,— кажу,— ватажко тепер їх водить?

Каже:

— Іван Чуприна. П'ятнадцять разів уже виходить він на здобич, багато разів пробивався крізь наших солдатів; та вже тепер, здається, дамо ми йому перцю.

Отак минула й ніч. Стало на зорю займатись. Коли ж по той бік лісу, де стояла піхота, самопали — пук! пук! — перше зрідка, а далі раз по раз. А тут з гармати — гу! — пішла грюкотня по лісу. Дерево тріщить та падає. Крик, гам! Гармати ревуть, а дим по ранній росі так і розтікається. Наші зараз на коней, а селяни, злякавшись, навтікача. А ми тільки що рушили їх переймати, аж тут із лісу душ сорок гайдамак, всі в кармазині5 та атласах, такі гетьмани вискочили, що аж очима на їх не глянеш; і коней за собою нав'ючених з двадцятеро ведуть. Вискочили та як ударять відразу на чотири волоські корогви, що стояли спереду, так їх і розідрали надвоє. Це, як бачиш часом, блискавка з грому впаде на дуба або на густу та стару сосну та як розірве її від гори до низу, то одне гілля на цей бік, а друге на той бік важко впаде і затріщить: отак ті гайдамаки розвалили велику купу волохів, а самі, як весною огонь по сухих очеретах, так і понеслись по полю, аж поле закрасили. А волохи як сунулись на компутових, а тут ще й селяни побігли, куди хто бачив, то все так змішалось, як каша, що вже чорт би й знайшов свій ряд: вертишся кругом, як коза у стаді, та й годі! Опісля вже деякі опам'ятались і побігли за ними, та в пустий слід — як тупаки. Гайдамаки вже за селом, а село за ними до неба палає...

А тим, що були на другім кінці лісу, випала інша доля. Ще, кажуть, звечора ватажко Іван Чуприна, гріючись коло багаття, побачив, що всі воші з сорочки зібрались йому до коміра, та й каже:

— Отепер же, панове, буде нам лихо з вражими ляхами: бачите, як усі воші підібрались мені до коміра!

То вже гайдамаки, почувши це, повісили носи і вирішили собі, що усе пропало. Тільки ж запорожець не так пропадає, як простий чоловік. У них вовча натура: уміє добре жити, уміє ж і вмерти, не скиглячи даремно.

Отаман і каже:

— Розділімось же, панове, на три загони, то кому-небудь і допоможе господь вискочити з западні, а вкупі — всі пропадемо. Чекайте,— каже,— мого гасла з пістоля. А як почуєте гасло, зараз два рази з рушниць на ляхів грюкніть, та й з богом напролом!..

От, як стало займатись на зорю, він і поліз рачки на край лісу, щоб подивитись, що ляхи роблять. А за ним порачкувало з десяток молодців. І зачепився один, лізучи, рушницею за гіллячку.

1 2 3