Юдита

Проходка підрядчика Конона Чатиркина містилася геть-геть від головної шахти N-ського акціонерного товариства, по той бік балки, на горі. Ще здалеку видно було нашвидку збудований дощаний дашок над десятисажневим колодязем — проходкою; трохи осторонь — схожий на шибеницю пристрій, тільки поміж двома стовбами на величезній сторчовій осі крутився товстелезний "барабан", обмотаний ірубою кодолою. По другий бік проходки самітно стояла чорна, брудна казарма для робітників. Від проходки тягся невисокий вал сірого глею, а по нім сюди та туди возила вагончик понура, кощава шкапа; така сама шкапа ходила, помахуючи хвостом, круг "барабана", коло вирла, накручуючи кодолу.

Весною по сей бік проходки оксамитовими ясно-зеленими килимами стелилися дбайливо випещені ниви німців-орендарів, а по той бік, за другою балкою, за порослим очеретами й осокою ставком, буяли пишною ковилою барвисті панські цілинні степи.

В початку літа по тих степах метушливо вешталася косарка, виростали копиці, а потім і стіжки сіна. Весела зелень зникала, а пекуче сонце потроху кінчало руйнуючу працю людини й клало на велетенське полотно степу свої руді сухі фарби. Плакали вівці, вільно походжаючи підстриженим степом; несло звідтіля дратуючим пахом свіжого сіна.

Наставало літо, й по сей бік, зрання до вечора, джеркотіла жатка, злизуючи золоті дорідні ячмені та пшениці. Поважно походжали, працюючи, непривітні німці і тілисті німкені. Все робилося мовчки, поволі, але жодного руху не пропадало дурно в розміреній, дисциплінованій праці. Кінчалися жнива, і непомітно, полукіпок за полукіпком, зникало з нив вижате. Лишалися самі густі, як щітка, білі стерні та довго ще тхнуло від них медовим пахом скошеного хліба.

Прийшла й осінь, спочатку тепла, тиха, сумирна, як далекий відгук меланхолійної музики, а щодалі все холодніша й мокра. Вдень і вночі безперестанку шамотить дрібний, густий дощ, такий одноманітний та марудний, що від зануди сама смерть здається бажаною гостею, а степовий вітер, осатанівши від того шамотіння, часом здіймає злісне виття, струсює важкими, сірими, як свинець, хмарами й буйною зливою метаться над ні в чім не повинною землею, дихає крижаним холодом.

І по весні, і влітку паскудно й мерзотно в нашій казармі, але тепера, осінніми вечорами не хочеться навіть виходити... Хочеться впасти на брудний поміст, по котрому бігають жваві прусаки й тихі стоноги, закопатись з головою у подрані солом'яники, з котрих сиплеться потерта на полову солома, й очуманіти, поринути в небуття...

Товариші допіру прийшли з роботи, змоклі до останньої нитки, вимазані в беркий сірий глей, голодні, виморені. Треба поспішати на одміну їм, десятник лаятиметься.

Чи треба ж?.. Навіщо треба?.. Кому треба?..

А, к чорту питання! Завжди вони гострими ножами пронизують зашкарублі зверху врази, розворушують збайдужіле почуття, вертають до живої дійсності, викликаючи чарівні події минулого, недавнього минулого, коли, здавалося, рукою можна було дістати щастя, становлять їх поруч гидкого, мерзенного сучасного й пхають руку до мотузка. К чорту!.. Не хочеться жити, не хочеться вмирати, нічого не хочеться.

— Хлопець прибіг, десятник лютує,— кидає нам наша артільна куховарка Домаха й ставить на хисткий, масний, смердючий стіл велику полив'яну миску з гарячим борщем для товаришів. Ми хоч і стоїмо напоготові, але мнемося, не знать чого.

— Ходім!.. Дідько його не візьме! — відповідаємо, не поспішаючись, запалюємо "собачі ніжки" і, огинаючись, виходимо.

Лютий з нудьги вітер несамовито плює нам в обличчя. Гучно чвакаючи по калюці своїми незграбними мотузяними "чунями", підходимо до проходки, біля якої понуро дрімає чорна постать кощавої шкапи, здригаючись іноді од рвачкого пронизливого вітру. Вже здалеку чуємо добірну лайку нашого ката, десятника Крячка, один по одному входимо під дощаний дах над широкою сажневою пащею проходки й байдужно відповідаємо десятникові дошкульним, звичним, барвистим вітанням.

Він замовкає, переконаний аргументами більшості, і далі вже мовчки, хоч і не без задоволення, слідкує, як десятисажнева глибочінь одного за одним глитає нас під скрипіння давно мазаного "барабану".

Нас шестеро на дні колодязя, мокрих, змерзлих, з побілілими руками, з синіми губами й стиснутими щелепами, повних злості й жовчі... Поволі хлюпає від наших рухів вода під ногами, поволі підіймається і вгрузає лопата чи плешень у невидний під водою міцний, суцільний глей; поволі наповнюється ним і підіймається вгору, вертячись на кодолі, "букет", а з нього й з стін колодязних холодними, дзвенячими цівками ллється на наші голови сіра, рідка грязюка й чиста, як сльози, вода, заливає очі, тече по шиї за комір.

Година... друга... третя... Тіло промерзло наскрізь, перетремтіло, хоч на дні тут швидше тепло, ніж холодно. І здається, що й кров застигла або — що її зовсім немає. Цокотять зуби, щемлять, злипаючись, краї повіків і крутить в кістках.

Ах, те крутіння в кістках! Боляче, до крові, прикусиш губу, заплющиш очі, обіпрешся об мокру стіну й стоїш хвилину, другу, підобгавши то одну, то другу ногу, і знов хлюпаєш лопатою у виблискуючій при тьмянім світлі каламутній воді, білій, як молоко... Нас по шестеро на зміну, й жодного здорового, хоч на вигляд ми дужі, тільки понурі, як нічні злодії.

Раз за всю дванадцятигодинну зміну спускають нам у тім закалянім "букеті" попоїсти — житнього хліба, сала й солоних огірків, і ми нашвидку, не присідаючи, їмо, не дивлячись один на одного, похмурі, отруєні тією захованою, потайною лютістю й ненавистю, від котрої нема чим дихати, бо саме повітря насичено нею... Хочеться втікти геть, де свіжо, вільно, порожньо, хочеться розтанути там, знітитись, зробитись нічим, пустити за вітром і саму згадку про себе... Не втічеш! Куди не повернись — мокра, сіра, гидка стіна, вгорі — чорна просторінь, що тремтить од мізерного світла лампочки, а за нею —те саме.

Ми ненавидимо все, на що б не дивилися, про що б не думали. Ми ненавидимо пишний степ по весні за те, що не про нас краса його, восени — що по нім вільно гуляє вітер, коли в нас, у колодязі, стіни. Ми ненавидимо небо, хоч у Бога давно вже не віримо, ненавидимо за те, що воно потрібне нам, бо без сього не було б куди посилати найстрашніші прокльони наші за наше існування. Ненавидимо хазяїна й інших ненавистю голодного, прибитого пса за те, що служимо їм. Ненавидимо себе, один одного, бо один в однім, як у свічаді, бачимо себе, свою нікчемність, непотрібність самих для себе. А се збуджує завмерлі спогади недавнього минулого, проклятого, зрадливого, що піднесло наші поривання, наше "я" до хмар і ганебно, як шмат грязюки, жбурнуло їх у багно, сюди — на дно проходки...

Ні, вдруге чорта з два обдурить нас!.. Від самої згадки несамохіть скрегочуть зуби... Не обдурить... нікого дурити, бо й нас нема, а є щось огидне, мізерне... А!.. К чорту!..

Пальці в корчах міцно стискають лопату, з нелюдською силою садять нею в глей, бризкаючи довкола рідкою грязюкою...

— Н-н-ну!.. Тихше, чор-р-рт!.. Землю наскрізь просадити хочеш?! Наволоч!..

Гнівно палають запалі очі з-під насуплених на нас брів, ляскають від злості зуби, й хижа корч струсює виснаженим тілом, але... протест виливається глухим бурчанням і сопінням.

І завжди тепер наш протест — бліда, ледве помітна ознака нашого двоногого походження — набирає таких форм, наш протест, колись гордий, огненний, бурхливий... Хазяїнові ми навіть так не відповідаємо. Часом, здебільшого несподівано, з'являється він серед нас, як нечистий дух, шарудить, повертаючись то до одного, то до другого, своєю резиновою киреєю з нап'ятою на голову відлогою; хижі, ненажерливі очі його, як звірята, визирають з-під настовбурчених брів.

— Працюєте, братики? — звертається він до нас, підкахикуючи, а в очах йому танцює бісик безмірної, запеклої зневаги. Се відбирає в нас хіть відповідати.

Мовчимо.

— Багато зробили? — дратується дідок від нашої неввічливості.

— Пів-аршина,— буркне хтось.

— Що? Пів-аршина?.. Се так, се так! За півдня піваршина!.. А?..

— Твердо, та й які ж там півдня?..

— Твердо?..— псом накидається на нас хазяїн.— Твердо? Ах ви ж, черви смердящі!.. А! їм твердо! Ах ви ж, босячня паршива! Ледарі! Ляси тут точите тільки!..

І пішов, і пішов...

Стоїмо, втопивши байдужий погляд у землю, ніби думаємо про щось, і сороміцька лайка одскакує від нашої свідомості, як горох од стіни.

Дідка се ще більш дратує. Оскаженівши, він махає нам поперед носа сухорлявими кулаками замість лайки, сипле вже погрозами нацькувати на нас, безпашпортних, острожників, поліцейського надзирателя. Він тямить добре, як допекти нас до живих печінок. Слова "надзиратель" і "безпашпортні", як чарівна паличка, впливають на нашу запеклість, і ми ганебно кланяємося, прохаємо вибачити нам нашу провину, а виблагавши право на огидне, каторжне барложіння під землею в холоднім багні, дякуємо й до кінця зміни вже не дивимося один одному в очі й не балакаємо.

Чому?.. Про се пекуче не хочеться думати. Варто дати волю думці, й вона свердлом точить мозок, а в душі бренить болючий, либонь, знайомий мотив, пече огнем пекельним... Ні, ліпше не дослухатись до нього, затамувати його надлюдським зусиллям... Так легше: не думати, не почувати, не бажати... К чорту!..

Скінчивши зміну, ми, шестеро, підіймаємося в "букеті" по двоє нагору, здригаючись від холоду, поспішаємо до своєї смердючої казарми, здираємо з себе мокре, як хлющ, прилипле до тіла дрантя, з котрого цівками збігає на поміст каламутна вода, нашвидку накидаємо на себе щось сухе й сідаємо хутчій до столу, грюкаючи на Домаху, що гається з їжею.

Химерне створіння ся Домаха. Висока, широка, з великим животом, одвислими грудьми; обличчя — як полив'яна макітра, кирпате, з сірими маленькими очима; волосся рідке, прилизане масними руками; брудна, неохайна, вона здорова, як велетень, і погана, як гріх. Поховавши задавленого на шахті чоловіка, вона найнялась за куховарку до нашої артілі. З роботи повертались ми аж божевільні з голоду, й Домашин неодмінний борщ та картопля з олією й огірками здавалися нам чимсь надзвичайним по своїй смачності. Як шакали на стерво, накидалися ми на величезну миску з гарячим борщем, сичали, опікши губи, дмухали, плямкали, як свині, і за хвилинку-другу на дні лишалися тільки шматки жилавого м'яса.