Сила кохання

Тихо спускається над річкою Ведмедкою червневий вечір: так, ніби набридло сонечкові дивитись на прекрасний світ Божий, і воно заздалегідь дрімає,— очі мої не бачили б, мовляв, тебе, дивне створіння Божеє. Стрімкий берег кидає сливе через усю річку довгу тінь на воду, і весело в холодку підстрибує з води жвава рибка, зрадівши, що згори не стежить більш за нею розпечена, страшна сковорода, од котрої ніяке латаття не сховає, од котрої прикро теплішає кров і моторошно стискається всередині подвійний пузир. Злякано метушаться, сковзаючись по дзеркаловій поверхні, довгоногі комахи: декотрі вродились тільки сьогодні вранці й не можуть збагнути своїм комашиним розумом такого химерного з'явища, як вечір. Тільки завзятий, легкодухий комар скрізь почуває себе своєю людиною, гасає понад водою, понад тернами, понад очеретами, сідає на червоний ніс о. диякона Беззаконієва й ніжно, радісно дзвенить:

— Ку-у-ум...

Диякона й трохи не зворушує комарина приязнь. Втопивши булькаті сірі очі в край носа, він перестає працювати щелепами, випростує пухку спітнілу долоню:

— Ррраз!..

Комарина душа сопричислюється з праведними, а жорстокий диякон крутить носом, чмихає і, задоволено покрехтуючи, запиває біль чаркою горілки.

Не сам він на березі, на ясно-зеленім моріжку любує з природи. Насупроти сидить понурий, довговолосий учитель парафіяльної школи, Кушнір, а осторонь, на камені — мрійний, з обличчям поета, псаломщик Всепітий, финтикувато зодягнений в сірих підлипчастих штанях, рожевій жилетці з золотим ланцюжком, в комірнику з червоним галстуком і синьому піджаці з якоїсь блискучої тканини.

Перед дияконом і вчителем на розгорненому свіжому числі "Почаевских Известий" стоїть напівнадпита пляшка монопольки, чарка, валяються кружальця й шкурки з "московської" ковбаси, перочинний ножик, шматки хліба, крихти.

— У-ух! у-ух! — чується з-за рогу од Циганського Плеса вереск і викрики дівчат полільниць з болгарських городів. Журно поскрипує десь колесо поливальної машини й ляскає з відер у прірву вода.

— У-ух! го-го-го...

— М... чорт! — бурчить удівець-диякон, повертаючи булькатими зіньками й ласо облизуючись.— Ще видно, а то... роздягтись і полохнути б оту бабську череду.

Ніздрі йому роздуваються. Він неспокійно випростує одну ногу й сідає на другу. Вчитель здивовано дивиться на його картаті штани, мов на яке диво.

— Аз тебе добрий бугай, Нечипоре,— мурчить, ремигаючи, учитель,— сіментальський...

Псаломщик обливає їх гидливим презирством, неспокійно совається на камені й говорить, як соловейко, заплющивши очі:

— Ні, я ніколи не збагну такого життя, брудного, беззмістовного. Відсутність інтересів вищого гатунку принижує індивідуальність до рівня категорій реалістичного, навіть натуралістичного порядку. Відсутність поняття необхідності мати перед очими, нехай навіть далеко поза обрієм, але зримо, абстрагований ідеал майбутньої, конкретної, гармонійної людини, перетворює індивідуумів у якихось плазів, котрим сяйво неба здається дійсною карою...

— Лий ще по одній, учителю благий,— перебиває промову Всепітого диякон...

— А купатись коли ж? — відповідає Кушнір.— Треба ж і після купання... погрітись.

— Істину глаголеши... То якого ж дідька сидимо? Роздягаймось.

Диякон і вчитель одсовуються од "Почаевских Известий" і, не поспішаючись, починають роздягатись.

— Зниження до такого стану,— провадить своєї дяк,— свідчить лиш про моральну вбогість інтелекту і, при зовнішній тожсамості з дійсною людиною, внутрішнє його "я" рівне нулеві... ні, нижче од нуля, бо поняття нуль передкладає певний факт відсутності чогось конкретного, а внутрішнє "я" згаданого суб'єкта передкладає певну присутність чогось самого низькопробного, реального...

— Чого то на тобі, учителю благий, шерсть поросла, як на малпі? — питає диякон, ляскаючи себе долонею по грубих литках.

— А чорт його знає, що за причина! Я й сам не раз думав,— відповідає, чухаючись, учитель і байдуже оглядає свої кощаві ноги, порослі чорним, рясним, злегка кучерявим волоссям.— Кажуть, щастя, либонь, се приносить.

— Хм... щастя?.. А може...

— Оточення,— провадить далі Всепітий, дивлячись на дияконову спину,— що складається з таких індивідуумів, утворює неможливу атмосферу, існувати в якій індивідуумові іншого порядку неможливо за відсутністю сприяючих даних. Прецінь йому ж треба існувати...

— Ну, й розумний ти, дяче,— перебиває промовця диякон, підібгавши ноги й длубаючись нігтем у запрілих пальцях.— І де такого навчився?

— О, він і вірші пише!

— Справді? — повертає голову диякон і з цікавістю оглядає псаломщика, ніби вперше бачить його.

— Та пише ж...

— У-ух! Одарко! Одарко-о! — несеться з-за рогу. Чути регіт, ніби плюскіт хвиль.

Диякон нашорошує вуха, роздуваючи ніздрі.

— Чорррт... Га? Не вредно б... та ось і вони...

Насеред річки випливають двоє дівчат, коливаючи задами і вибрьохуточи ногами. Вгледівши на березі кумпанію, вони пронизливо скрикують і хутко ховаються за ріг.

Диякон схоплюється, як опечений, і, закинувши густу гриву на спину, прожогом кидається в річку. Грубе, довге тіло його важко падає в воду. Розтинається гучний, як гарматний стрель, плескіт. Важкі хвилі розходяться довкола од помахів його дужої руки: здається, то незграбний бегемот борсається в прозорій воді, здіймаючи білий шум. Але то тільки здається: диякон плаває, як дельфін, і за хвилину вже ховається за рогом.

Учитель мовчки дослухається до страшенного дівчачого лементу, до тупотіння й лайки, підводиться й обережно пробує ногою, чи холодна вода; потім бреде по коліна, зупиняється й замислюється, дивлячись на свої пальці, що біліють на сірім піскуватім дні в прозорій, злегка зеленкуватій воді.

— Го-го-го!..— вигукує десь диякон.— У-у-ух, ха-хаха!..

Всепітий сидить який час, загадавшись, потім рвачким рухом виймає з кишені записну книжку, висмикує олівець і починає щось хутко вписувати туди.

— Пропала справа!—гукає диякон, випливаючи з-за рогу.— Треба було з берега зайти. А славні є між ними, не взяв би їх лисий дідько!.. Ну, якого ж ти ірода стоїш ото статуєм? Кидайся раптом, не думаючи... Е-е, гаспидська іжицяферт! боїться.

Він, важко відсапуючи, підпливає ближче й обдає вчителя дощем скалок.

— Ану, к чортам! — здригається той од неприємного почуття і наміряється виходити з води. Та пізно: диякон хапає його на оберемок і кидає геть од берега.

Гучний регіт, схожий швидше на ржання, плюскіт води викликає по очеретах дзвінку луну й полохає жаб, що шпарко одна за одною плигають у воду.

За чверть години диякон з учителем сидять знов коло "Почаевских Известий" і гріються після купання.

— Що то ти пишеш, дяче? — питає, нюхаючи шкоринку, диякон.

Всепітий не чує, опанований думками.

— Вірші, мабуть... О, глянь... хто воно ото йде? — стурбовано шепоче учитель.

— Отець Василь,— бурчить диякон.— Де він узявся?.. Ну, що, як бачив!..

Пляшка й чарка миттю ховаються під "Почаевскими Известиями".

О. Василій не підходить близько. Він стоїть над кручею й патерицею махає дияконові.

— Добривечір, о. Василію,— підбігає до нього диякон.— Звідки Бог несе?

— По случаю хотєнія матушки скупатись, я з бідаркою стояв на прилічном расстоянії од берега і імєл наблюдєніє. Все бачив.

О. Василій завсігди з підвладними розмовляє офіціальною мовою.

— Тільки не розпізнав, так сказать, автора сих непристойних учинків...

Диякон нагнувся панотцеві до вуха й зашепотів:

— Та хто ж? Звісно, Всепітий. Не буду ж я, маючи такий сан...

— Увіщать треба було...

— Еге, такого огиря вдержиш. Бач, який святий сидить, ніби нічого й не знає...

— Надлежить про се. отцу благочинному доложить. Ішли б додому, чого тут сидіти допізна. Прощай.

— Йдіть здорові... І ми зараз ідемо.

Кремезна, довга постать о. Василія ховається за тернами, а диякон, посміхаючись і позираючи на Всепітого, вертається назад.

— Чого йому?

— Та нічого особливого. Завтра панихида вранці... щоб приготовився.

— Не бачив нічого?

— Ні, не бачив.

Вони мовчки допивають горілку й підводяться.

— Ти куди, учителю благий?

— Я... на той бік... хм... Мені не по дорозі з вами.

— До вбогої вдовиці, хе-хе-хе! Ну, я з тобою. Ходім з нами, дяче?

— Куди? На той бік?..— не розуміє Всепітий.— Чого?

— Пастись, хе-хе-хе! Чи ти до Хрущівни?

Очі Всепітому ясніють, і він киває головою.

— І охота тобі... вона ж кацапка, а ти не любиш їх. Я навіть дивуюся, як ви розумієте одно одного.

Всепітий вибачливо посміхається.

— Але... вона кохає мене.

— Ну, то що? . ..

— А те, що присутність в душі людини сього почуття в силі натхнути її навіть на героїчні вчинки. Сила кохання безмежна й може повести до найширших обріїв. Сфера кохання — всесвіт... Коли людина спалахне коханням, то для коханої істоти вона офірує всім: життям, думками, вірою й т. ін. Інтелект її набирає духу коханої істоти, аби наблизитись до неї...

— Я тебе про Хрущівну питаю, а ти про якусь істоту.

— Про неї я ж і кажу. Вона кохає мене, тому розмовляє зо мною моєю мовою.

— Хрущівна? по-мужичому? Хм...— неймовірно знизує плечима Беззаконієв.— Щось не той... Стривай, учителю благий, куди ж ти?..

— Ходімо, коли йдеш, бо його й до ранку не переслухаєш.

— Зараз... Цікаво мені... хотілося б послухати, як Хрущівна з дяком по-хахлацькому чеше.

— По-українському.

— Все одно... Ну, прощай! Колись послухаю, як Анютка балакає.

"Якісь ідіоти,— думав Всепітий, коли вчитель з дияконом сіли в човна й попливли на той бік.— "Анютка"... Хе!.. Люба, кохана Галя! Одначе вже пізненько. Треба поспішатись, бо поки дійду, то й ніч зуспить".

Він повернувся і пішов, задумливий, мрійний. На березі самітно забілів аркуш "Почаевских Известий".

. . . . . . . . .

Хрущівна чекала Всепітого на лаві, біля ганку.

— Наконєц-то,— промовила вона.

— Нарешті, моя кохана,— зауважив їй він.

— Нарешті-то...

— Чекала? — ніжно прошепотів він, оповиваючи рукою гнучкий стан її й закохано зазираючи в її сірі великі очі.

— Чекала. Думала — не прийдеш, розкохав?

— Тебе?.. О, ніколи, моя богине, мій раю.

Вони пригорнулись одне до одного, й серця їм затіпались в унісон. Чарівна ніч непрозорим серпанком ховала од заздрісного, поганого ока святе кохання, й палко витьохкував в саду соловейко пісню любові.

Пройшов вулицею підпилий дядько.

— Мене...