Вони перемогли

І

Простору, нечепурну, з обідраними стінами "казарму" було повно накурено тютюном; повітря, нагріте за день теплим промінням весняного сонця, напахалося густим смердючим духом розкиданих скрізь по підлозі вогких онуч, гострим, шипучим пахом спітнілих брудних шахтарських тіл; до сього підмішувався зовсім чужий прикрий пах йодоформу від хворого шахтаря, що лежав на лаві з підв'язаною рукою. По столу, по стінах, по підлозі хутко сновигали прусаки, користуючись тим, що нарешті великі страшні люди повкладалися спати, а несміливий присмерк на все в халупі накинув свій темно-сірий серпанок; треба було метушитись, бо після вечері скрізь — на столі й біля столу — розкидано чимало крихот та недогризків, і їх вранці геть-чисто підмете куховарка Оксана; то байдуже, що дехто ще не спить, все одно не підведеться з ліжка, бо всі звикли не зважати на дрібного жвавого комаха.

А шахтарі справді ще не спали. В сій казармі мешкала найбільша артіль, і хоч зараз людей на лавах було обмаль, але то через те, що більшість з них повиходила ночувати — хто на горище, хто в степ, хто під казарму, бо треба було мати силу відваги й здоров'я, треба було мати нелюдські легені, щоб весняної чудової ночі влежати в сім хліві.

Губі Петрові не спалося. Вже кілька разів він перевертав своє довге кремезне тіло з одного боку на другий, та чи духота, чи гомін і регіт товаришів, чи невпокійні думки не давали склепитися очам. Та й не одному Петрові тікав сон від очей. Худорлявий патлатий Корецький — "піп", як його звичайно дражнили,— закинувши руду кудлату голову аж за засмальцьовану подушку, тонісеньким тенором викликав шалений регіт товаришів. Мабуть, тютюновий дим, що повільними хвилями гойдався у важкім повітрі, нагадав йому церковну службу, і він із захопленням вичитував "панахиду" по завчасно "скончавшейся" рабі божій Конституції. Се була найулюбленіша його забавка, й вигадливості його в сім напрямі кінця-краю не було. А на службах церковних він знався гаразд.

Люди балакали, що Корецький років із шість тому був найкращим співцем-тенором найбільшого хору в губернськім місті, але за пияцтво його прогнано, й він тинявся по численних провінціальних хорах, аж поки не допився до шахтаря. Дехто присягався, що він був колись справжнім попом, а розстрижено його за те, що напідпитку дав дулю самому архієреєві, як той нахвалявся спровадити його на покуту в монастир. Але до ладу ніхто не знав, хто він і звідкіля, бо сам Корецький не любив оповідати про себе і дуже гнівався, коли хто, надто цікавий; допитувався про його минуле життя. Певним було тільки те, що він докладно тямив церковних служб і кохався в церковних співах, хоча ніколи не співав своїх пісень поважно, а завсігди жартома.

— Во блаженнім успєнії ві-і-ічний покій подаждь, Господи, усопшій рабі твоїй — Конституції — і сотвори їй ві-і-іч-ну-ю па-а-м'ять,— надтріснутим, але мелодійним голосом виводив Корецький, злегка хлипаючи з жалем для цілковитої ілюзії, а з другого боку розтиналася по хаті рідка хриплива октава забойщика Шипила.

— Ві-і...— починав він, гучно кашлянувши й сплюнувши з лави на підлогу.

— ...ічная па-а-м'я-а-ать,— срібним голосником тремтів тенор Корецького, мов невідомо звідки раптом виринула давня забута мрія, і два голоси, як два рідних брати, міцно обнявшись, сповняли огидливу чорну халупу чимсь невимовно гарним, ясним, від чого, незважаючи на легкодумний, блюзнірський, часом сороміцький характер співу, довго бренів у душі сумний, але приємний, ніжний біль.

"Панахида" кінчалася, і веселий регіт, жарти сипались з усіх кутків.

— Здорово, Шипило!..

— Тепер — амінь! Не встане куца проява!..

— Хіба ми поможемо підвестись, а самій — годі.

— Ану, Корецький, валяй многоліття!

— Ні, панове, се вже спеціальність вельмишановного дяка Шипила.

— Якби не сморід, та не калюка з прусаками, то, їй же Богу, подумав би, що в церкві.

— М-гу... йому ще й не подобаються наші горниці.

— Ха-ха-ха! Чим не панський дім?

— Сей дом оте-ець со-озда, сей дом си-ин у-утверді, сей до-ом...— провадив вже нової Шипило.

Вони обоє були справжніми улюбленцями сієї трудящої, безжурної купки, зовсім випадково зібраних звідусіль людей. Більшість із сих сердег була звичайними хліборобами, що позаходили сюди на заробітки: з першим промінням літнього сонечка, з першим зеленим колосом вони знову потягнуть на рідні ниви, в рідні села. Хіба третина з усієї людності на різних шахтах склалася з постійних фахових шахтарів, та й ті не мали великої давності діда-прадіда: навіть рідко в кого й батько шахтарював. Се була здебільшого селянська голота, котру життя переконало, що все одно, мовляв, здихати з голоду, чи то в рідній мачусі-країні, чи тут, на чужій стороні. А до того ще, хто попожив отут з десяток довгих, як вічність, років, в тяжкій нужденній праці, та пополив не одну печеру в землі своїм кривавим потом, то й чужина здавалася йому за рідний край, і жалко було розлучатися з нею: чоловік не вовк— до всього звикне. Багато було й таких, серця котрих слова "рідна країна" ані трішечки не ворушили, і уявляли вони собі сю річ цілком зайвою й пожиточною, хіба тільки як місце, звідкіля їм вряди-годи хтось висилає пашпорти. Се був найбільш неспокійний елемент, непевний для поліції й грізний для хазяїнів.

До останньої категорії належали й наші співці — Корецький з Шипилом. Що балакали люди про Корецького, ми вже говорили. Що ж до Шипила, то сей і сам завжди залюбки, навіть з погордою, оповідав про своє походження й минувшину. Оскільки правди було в його автооповіданнях, сього й він, запевне, гаразд не тямив; видно було, що багатьом казкам своїм сам автор йняв віру. А розказував він, що батько його був статський совітник і кавалер, мав якусь значну посаду по казенному конозаводству, а сам він був старшим бухгалтером на одній з південних цукроварень. Далі біографічні відомості були досить непевні: хтось, чи то касир, чи, може, хто інший, розтратив заводських грошей сорок тисяч та в сю прикру історію нібито вплутав і бухгалтера; обох посаджено в тюрму, касира суджено; Шипило втік із тюрми й тинявся по всіх усюдах: був на золотих копальнях у Сибіру, і на Уральських заводах, і крючником на Волзі; але там хтось упізнав його, й він знову трохи не попав у "тюрягу", та загодя п'ятками накивав аж на Донецькі шахти. Що в сих пригодах було правда, що бредця,— годі було дошукуватись. Певним було тільки те, що ся химерна людина була не простого походження, бо й тіло, й мова, й звички свідчили про те. Певним було й те, що Шипило був дотепним забойщиком, хоч і митецьким п'янюгою, добрим співаком і штукарем.

Отсе тільки що артіль повернулася з шахти, повечеряла й хутчій поскладала свої натруджені члени на лави. Але у висках досі стукало, тіло нило, і сон тікав від запалених очей.

— Благотворителям і создателям дому сего,— несамовито напружившись, вигукував уже Шипило грубим, як з барила, голосом, і шибки жалібно бряжчали у вікнах, а за дверима хтось обурено кашляв і плював спересердя,— і схорони їх...

— Ха-ха-ха!— розтиналося по хаті.

— ...на мно-о-гія лі-і-та!.. Фу, насилу дотяг!.. Чом же ти мовчиш, попе? Сип "многая"...

— А погибелі на вас немає, іроди! — раптом почулося від порога.— Чи ви мовчатимете хоч уночі, щоб вам заціпило! Люди сплять, а вони ревуть, як бугаї, щоб ви каменем заснули, анцихристи.

— Ого, як з мішка засипала!

— Ха-ха-ха! По шістдесят верстов у годину смалить.

— Оксано, чи ти не тю?

— То за тобою, попе, страждає, а ти тут акафіста виспівуєш...

— Не журись, Оксано, зараз прийде.

— Щоб ви без вісти зайшли, осоружні! — плюнула Оксана й люто грюкнула дверима, а навздогінці їй вибухнув веселий нестримний регіт.

II

Петро лежав мовчки горілиць і байдужно слухав усі вигадки Корецького й Шипила, але, коли розітнувся сердитий Оксанин голос, він почув, як кров ударила йому в голову й запалало обличчя. Мимоволі підвівся він на лікоть і слухав. І прикро йому було, що вона так погано лається, а ще гірш вражали його сороміцькі уваги товаришів. Коли ж нагадали про Корецького, то щось вороже заворушилось всередині до нього, хоч раніш Петро сього не помічав у собі ніколи. Він знав і раніш, що Корецький ходить ночувати до Оксани, як усі поснуть, але ставився до сього цілком байдужно. Коли зараз він спіймав себе на заздрощах, то страшенно здивувався, плюнув од несподіванки й перевернувся набік, силкуючись заснути. Та невгаваючий гомін, страшенна духота, сморід не давали йому навіть задрімати. Петро підвівся, взяв подушку й потяг з хати в степ.

— Се ти, Петре? — почув він, проходячи повз Оксанину хижку в сінях. Кров ударила йому в голову, у висках застукало, в роті висохло. Він зупинився на мить.

— Я...— ледве відповів він пошепки і затаїв дух.

— Куди ти? На траву?

Він стояв як стовп і не міг поворухнутись. Було темно, але в його уяві стояла Оксана, пишна, хороша, як у казці, стояла й дивилася таким поглядом, яким останніми днями позирала частенько на нього. "Зайти?" — мигнуло йому в голові, але страх, що він помиляється, що й тепер вона прожене його, а товариші сміятимуться з нього, втримав його. Він нічого не відповів і вийшов, похнюпившись.

Вже зайнялися зорі. Нічна прохолода приємно обхопила Петра. Він прислухався. Далеко, десь у другім кінці шахтарської "колонії" одноманітно рипіла дешева гармошка, а хрипкий голос на одній ноті недбало, ніби страшенно втомившись, підспівував їй. З недалекої шахти доносилось шипіння пари й гуркіт грохотів, що сортували вугіль. Не мигаючи, світили огники електричних ліхтариків. Степ слався зараз за дворищем, треба було тільки перестрибнути межовий копець. Скрізь по траві розкидано було темні й білі постаті шахтарів, що не витримали хатнього духу й вийшли спати на вільне повітря. Подекуди гомоніли. Петро обминув валку товаришів і ліг осторонь.

Довго іще він перевертався з одного боку на другий. Після отруєного кептягою повітря шахти, після дванадцятигодинного пробування в ній голова палала, очі ніби хто піском позапорошував; стомлене тіло потребувало відпочинку, але сон не йшов на очі. Петро повернувся горілиць і, підоклавши руки вголови, дивився у зчорна-синє небо з безліччю зір, на велетенський Чумацький Шлях, що з півдня на північ простягся через усе небо.