Пастка

Гей! пустка душа моя, залишена надіями пустка... Нема того, що примушує її горіти, і тільки, як тіні заблукані, бродять натомість уривки минулого, мої нечасті, мої некликані гості. Нехай! З-за далекого неприступного кордону, що поклав безповоротну межу між моїм сучасним і між моїм минулим, залітають ще досі до мене білі птахи колишніх поривів моїх, пломенистої молодості, повної дзвонів щастя, як день весняний повен світла й пісень. По той бік — рай, по сей бік — пекло, сіре, байдуже, нудне, як висока стіні забутої руїни: кругом життя, а перед очима вона — стіна... Що там за нею? А хто зна, та й знати не хочеться. Навіщо? Все одно не перелетіть її — крила позвисали, немов зав'ялі стебла; все одно не розбити її — спустились руки давно, а обійти... не звик ходити манівцями.

Завжди ходив просто, поки не зваливсь у провалля. Так, так, то було... То було тоді, коли ніхто не ходив манівцями, а йшов просто, куди кликала молодість. Нас було кілька чоловік, молодих, завзятих, безжурних. На нашім обов'язку було — ходити per pedes apostolorum[1] по численних шахтах т. з. донецького району й кликати маси, а куди — хто ж не знає, куди може покликати палка, відважна молодість! Ми ходили й кликали. Кас слухали й за нами йшли. Може, й не тому тільки, що чули наші заклики, а тому, головніше, що треба було йти, а не стояти на однім ганебнім місці. Ми були тільки прапорами, що гордо й вільно маяли в бурхливім повітрі часів красномовними, огневими написами своїми про нову чарівну казку життя.

Коли тепера згадую про те, мені робиться ніяково за мою колишню екзальтацію, ніяково не перед людьми, ні — я знаю, що тоді й тепера навіть вороги наші, що ненавиділи нас усіма куточками свого серця й при кожній нагоді жбурляли в нас і наші заклики болотом, навіть вороги, кажу, в тих самих куточках свого серця з повагою боялись нас і вважали за героїв... Ніяково перед собою самим було. Чому? Не знаю. Мабуть, через те саме, через віщо давно покинутому, зарослому, запущеному садові й важкій мовчазній тиші пустих, залишених кімнат самітного дому було б ніяково, коли б хто нагло порушив мрійну дрімоту їх несподіваною візитою, нагадавши тим про минуле буйне життя в них.

А проте... Ні, ні, краще не думати про се... Мені здається, та так воно, безперечно, й повинно бути,— що ніяковість ся довго не тривала б: треба було тільки в понурих гущавинах саду, в непорушній затхлій тиші покинутих горниць забреніти, розітнутись срібному розкотистому молодому жіночому сміхові, як зачарована царівна пустка прокинулася б знову до життя і жодної ніяковості не почувала б. Чому іменно жіночому? Не знаю,— се мені так здається,— здається, що тоді розквітли б знов квіти в душі... Стривайте, що я хотів сказати? Так... розквітли б знов в занедбанім квітнику, засвітились огні в темрявих кімнатах, заспівали б солов'ї в саду. А без того... пустка душа моя, як той давно покинутий сад...

Зустрівсь я з нею на N-ських шахтах. Коли я закрив мітинг на майдані, між конторою й шахтарською слобідкою, і зліз з дзиглика (з трибуни, як казали шахтарі), щоб пірнути в натовп і щезнути з винозорих очей поліцейського надзирателя, до мене підійшов старий, високий, з широкою рудою бородою артільщик шахти № 12: вхопивши обома своїми грубими, шорсткими руками мою руку, він міцно стис її.

— Спасибі, велике й щире спасибі,— промовив він, дивлячись мені пильно в вічі своїми великими сірими очима, облямованими білими віями.

Я зауважив мимохіть, що невважаючи на ті білі вії, очі його були дуже гарні, якісь навіть по-дитячому наївні. Се викликало довір'я.

— За віщо? — засміявся я питаюче.

— Ах, як ви чудово говорили! Істинно златоуст, їй-бо... Ви не думайте... я се не заради чогось там, їй-бо... По щирості, право слово. І маю прохання до вас. Пустякове прохання, а для мене зовсім не пустяк, право слово...

— Прохання?.. Та хто ж ви?..

— Я, артільщик з дванадцятого номера, Захар Гайдай...

— Артільщик? — здивовано насупивсь я.— Яке ж в артільника може бути до мене прохання?.. Здається... хм... ніби нам з вами трохи не по дорозі.

— Так і знав, так і знав, їй-бо,— заспішив старий Гайдай, і на обличчі йому вималювався справжній смуток.— А даремно, право слово, даремно обіжаєте мене, старика. Що я артільщик? Правильно, хіба я що кажу. А спитайте, кого хочете,— всі вам скажуть, що Захар нікого ніколи не обидив, їй-бо... ви не думайте...

— Ну, гаразд... Яке ж ваше прохання? — згодився я, аби швидше відчепитись.

— Пустяк, право слово, а мені й Наці моїй велика втіха.

— Кому? Хто то Наця? дружина ваша?

Гайдай махнув рукою й засміявся:

— Ото, де ж таки, право слово. Скажете... Їй-бо. Дочка — Наця. Ви не думайте... вона в мене не то що... вона прогімназію в Маріуполі скінчила...

Старий розгладив правицею бороду й тепло-тепло посміхався, повівши хороші очі свої мрійною задумою.

— Гаразд, але прохання, прохання...

Се робилося цікавим — і мені не терпілось.

— Просимо я й Наця пожалувати до нас на чай,— вклонившись, промовив Гайдай.— Вам що, право слово, а Наця буде рада. Ах, як вона зрадіє... Одно гризе мені голову, хе-хе-хе, заклич та й заклич... Вони, каже, певно, студент і вчений, а то тут, на шахтах, нема з ким і словом перекинутись. Служащі, інженери там, штейгери, вони нехтують нами, а між робочими, самі знаєте, яке ж товариство... Та он і вона стоїть на горбочку, мене дожидає, їй-бо... Дак ви вже той... право слово...

Я повернув голову в той бік, куди Гайдай показав очима. Осторонь від робітників, що чекали на мене, про щось палко розмовляючи, на купі затоптаної дітворою глини якоїсь розпочатої й покинутої ями, на тлі заходячого золотого сонця біліла струнка постать. Тільки й можна було розібрати, бо промінням било просто в вічі. Почувалося тільки в усій фігурі дівчини, що вона напружено слідкує за нами й по наших рухах нетерпляче хоче відгадати, чим скінчиться місія батька її.

Не думаю, щоб то навмисне, розраховано було зроблено; але й досі ввижається мені часами той незабутній момент... Коли теперішньої байдужності й забуття торкається іноді ніжно-болючим крилом мрія, то щастя моє безнадійне малюється мені іменно так, в морі золотого сяйва, загадкою невиразною; іменно так, а не інакше я уявляю в своїй хвилевій фантазії його нове пришестя. Те, що вона, як казкова царівна, в осяйно-золотім ореолі, явилася мені вперше, було оригінально, захоплююче красиво, і той підвищений післямітинговий настрій, і молодість, що буяла в мені, й готовність кинутись відважно у вир боротьби, що не кидала мене ніколи,— все се освітилося раптом новим світлом, не знаним ще, й серце мені занило передчуттям найвищого щастя. Моя праця, яку я робив красивою внутрішнім захватом своїм, раптом набрала веселкового сяйва і зокола, блиснувши в уяві моїй пишним тріумфом в невідоме, що ховалося в багатонадійних далеченях.

— Я зараз,— кинув я старому Гайдаєві й одійшов від нього, щоб попередити товаришів про свою несподівану візиту.

— Чого йому, тому старому дідькові од вас? — зустріли вони мене.

— Що воно за людина з нього? — відповів я питанням на питання.

— А хіба що? — посміхнулись шахтарі.

— Кличе в гостину.

— Ов? То Нацька, певне, зацікавилася вами.

— Та він і не ховає сього, навпаки...

— Ну да, я ж так і казав,— зауважив молодий Русанов,— нудиться, а з нами не хоче компанію водити.

— Горда, стерво...

— Горда, а хороша, чорт...— промовив Русанов і одвернувся, загадавшись і дивлячись кудись далеко перед себе.— Ну, що ж,— по хвилі повернувся він,— ідіть... Старий нічого... сволоч, звичайно, як і всі артільщики, але нічого. За Нацьку можна пробачити багато.

— Ви думаєте? — пильно подививсь я в вічі йому.

— Самі побачите,— посміхнувся він криво, а потім додав: — Ідіть — не шкодуватимете. А ми тут на випадок чого — пожартуємо.

— Навіщо ж! — обурився я.— Ото, чи не справа важлива, справді...

— Та йдіть, не вагайтесь,— засміявся Русанов,— ждатимемо вас у нашій казармі.

Я кивнув їм головою й одійшов. Гайдай стояв на тім самім місці, де я лишив його, але вже не сам, а з Нацею, котра щось палко доводила йому, повернувшись до нас спиною. Груба, чорна як ніч, довга коса її яскраво вирізнялася на білій з сіренькими квіточками серпанковій сукні й перетинала чорний лакований пояс, що стягував тісно напрочуд збудовану фігурку.

Не знаю чому, але серце мені солодко защеміло. Яким передчуттям?.. Так, певне, сентиментальність, незвичка давнього активного партійника до жіночого товариства поза партійними справами. Хотів узяти себе до рук, підобратись, як то кажуть... "Ще чого бракувало! — розсердився сам на себе.— Се була б надзвичайно навчаюча картина, коли б я, обстріляний у пригодах життя птах, та звомпив перед сим наївним дівчам..."

Чомусь мені здавалося, що вона мусить бути іменно наївною, простенькою в своїх незачеплених ні брудом, ні бурями дійсності, думками, ідеалами, мріями, з спокійною й прозорою, як лісове озеро, душею й ще не розбудженим і тихим, як передранкове сяйво, серцем. Навіть кумедне її уникання знайомства з робітниками й маріння про "інтелігентне" товариство здавалися мені в сю мить мило-смішними. Як-не-як, а се все ж таки змагання до чогось вищого, кращого, і хто винен, що теє краще й вище малювалося уяві її в образі... ну, хоч штейгера, чи що, або принаймні студента, от як я, приміром!..

— Та от і вони,— зрадів старий Гайдай, і обличчя, а особливо очі засіяли йому, як сонечко крізь хмари.— А Наця ось лає мене, старого, що пустив вас, не умовивши зайти до нас, їй-бо...

Але я не слухав його. Я бачив, як стримано затремтіли плечі її, й вона хутко повернулася якось уся разом, ніби готуючись бистрим поворотом дістати зручну для оборони позу. Матове, ніжно-смугляве обличчя її залило рум'янцем, очі... Ах, нехай їм, очам тим!... Ніяковість, навіть острах першої хвилі, змішаний з непереможною цікавістю, примусив їх широко розкритись, як у зляканого совеняти, а я мимохіть став і... поринув у них своїм захопленим поглядом. Чи ж не було в що поринути!.. Я взагалі ніколи не міг байдужно бачити хороших очей — чи то в мужчини, чи в женщини,— все одно. Але у перших вони дратували мене завжди, краса їх чомусь здавалася цілком зайвим додатком, чимсь таким, що заважає мужчині бути...