Співуча колиска з верболозу

Гуцало Євген

СПІВУЧА КОЛИСКА З ВЕРБОЛОЗУ

Окупаційні фрески

Читачеві пропонується низка новел відомого прозаїка, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, кожна з яких є довершеним твором, а разом вони об'єднуються — і сюжетно, й тематично — у вражаючу картину воєнного дитинства. Через окремі епізоди й конкретні деталі автор показує трагедію народу, не цураючись ані високого, ані болюче-страшного, навіть того, про що мовчали протягом майже п'яти десятиліть. Дійсність українського села у часи фашистської окупації показано очима дитини, але душевний досвід, набутий у тих умовах, безперечно, сприйнятніший для читача, що стоїть на порозі зрілості. Вершини трагічного ведуть підлітка до розуміння нелюдської суті війни і невмирущості народної сили.

НА РІЧЦІ

— Ти неси коромисло, а я понесу відра,— каже баба Ликора.— Отак удвох і підемо з тобою до річки по воду.

Ранок паркий, теплий, наче молоком п'янким облитий, а від землі, що вистудилася за ніч, ледь-ледь, струмує холодок. Ген у білому розведеному ранковому молоці видніє мляве, бліде сонце, схоже на великий ворок сиру, а з цього ворока тільки почала віддушуватися сироватка. Ще не відспівали всі півні, й зрідка озиваються по селу, перегукуючись, але перегукуються з запізненням, наче вони чують — і не чують один одного.

На голках молодої трави ще не розтанула роса й приглушено мерехтить, як розсипана сіль.

Під опушеними вербами вузьким бакаюватим шляхом іде якась жінка, вже й понуро, байдуже поминає нас, то баба Ликора сама озивається до неї:

— Ви знаєте, куди ми оце йдемо?

— А куди? — зупиняється незнайома жінка.

І тоді баба Ликора береться охоче розказувати, наче терницею січе:

— Взяли оце відра та коромисла — й до річки по воду. Бо надумала змити голову собі й дитині. Подивіться, як закостричилася в нього та й у мене. Ждала дощу, аби дощовою, але нема дощу, нема. То не стану мити криничною, вже краще річковою, бо така м'яка, що й лугу не треба, що й без мила вимиває, а як розчешеш волосся гребінцем — ну шовкове й годі!

Погомонівши, баба. Ликора з миром відпускає незнайому жінку, й тепер ми зі шляху звертаємо у бічну вуличку, де гостро пахне відвологлою від роси кропивою та блекотою. А вже цією вуличкою — в левади, над якими більшає та густішає підсвіченого сонцем розрідженого молока-туману.

Левади — як зелене полотно, а по цьому зеленому полотну гаптовано де кущ верболозу, де кущ калини. І чорна галка на калині — мовби вигаптувана в перкалевому повітрі. Та ні ж бо, не вигаптувана, бо зривається, летить і тане. А левади зостаються незрушні, бо таки виткані, а верболози й калини також незрушні, бо таки вигаптувані.

Баба Ликора з білого піщаного берега ступає на камінь, що сірим лобом горбиться у воді. Набирає відро води — і ставить на берег, далі набирає друга відро — й так само ставить на берег. Від каменя відбігають півколами, тремтять і зникають на сонній воді жмурі, хвилька за хвилькою.

Ген через річку видніє гатка, обсаджена вербами, видніє гребля, а біля греблі бовваніє млин.

А як прямо подивитися, то за річкою на тому спадистому березі височіють віковічні дерева заводського парку, а вже поміж дерев та за деревами парку стримлять зруйновані корпуси цукрового заводу — жовті, а також цеглисто-рудої барви.

Баба Ликора бере в мене вигнуте дугою, обшмуль-гане до воскового блиску коромисло, підводить коромисло попід дужками відер — ось ми й підемо від річки додому гріти воду в печі й мити голови. Та в останню мить вона випростується над відрами з тремтячою блакитною водою і пильно задивляється примруженими очима понад берегом.

— Подивись, подивись,— каже.

А сама поглядає на плесо поміж лепехи та осоки, над якими сіріють поламані стебла торішнього всохлого волоття. Ще якусь мить тому пустельне, зараз це плесо оживає: з лепехи та осоки вигулькує кілька диких качок. Птахи неначе бігли, важко пробиралися поміж заростей, та опинившись на вільному плесі — спиняються, чи то до берега приглядаючись, чи то до самих себе.

— Ти лише поглянь на сіру качечку,— з дивним зачаруванням, пошепки мовить баба Ликора.— Як ото качури кругом неї...

Троє качурів розпливаються обіч непоказної сірої качечки, що опиняється посередині їхнього невеличкого табунця. А вона сидить на воді так, наче їй і діла ніякого нема до тих трьох качурів, пострілює головою на довгій шиї то в один бік, то в другий. А ще нагинає голову так, наче ось-ось пірне під воду й невідомо, де випірне: чи в заростях біля берега, чи посеред річки.

Зате оті три качури! Такі, наче з ними коїться щось. Заповзято починають метушитися довкола сірої качечки. То наче розбігаються по вузькому плесу до осоки й ось-ось зникнуть там, то повертаються назад до своєї обраниці — й кружляють довкола неї. Гордовито витягують голови, пришвидшують плавбу — і враз сповільнюють плавбу, наче хочуть завмерти, але зразу ж і знову кидаються в дивну завзяту плавбу довкола.

І пересвистуються! Чи то між собою пересвистую-ться* чи то озиваються до сірої качечки, мовби і її запрошуючи до танцю-грища, та вона мовби й не чує, не пристає на їхні запросини, якась байдужо спокійна. Хоч, може, й не така байдужо спокійна, бо поглядає на качурів цікаво, не тікає від них.

І сама вона сіра-сіресенька, непоказна, менша від качурів, а вони, омиті водою, сяють барвистим пір'ям, що іскриться.

— Ото ще невісточка,— бубонить баба Ликора.— Ти ж бач...

— Вони сваряться? — питаю.— Сердяться на качку?

— Сердяться на качку? — перепитує баба Ликора.— Ну й чудний! А чого їм сердитися... Не сердяться й не сваряться... Вони парубкують!

— Хто парубкує? — не тямлю.— Качури парубкують?

— А хто ж іще! Хіба не бачиш? Уже так стараються, так стараються один поперед одного. Стараються, щоб качка вибрала кращого поміж них, а вона й не квапиться вибирати.

— А чом не квапиться вибирати?

— Бо куди квапитися? Ще вспіє... Аби потім не дмухати на холодне...

Здається, баба Ликора глузує з мене, бо язик у неї гострий, мов молода осока. Придивляюся — ні, таки не глузує, її темне лице кольору гречаного меду світиться тоненькою, наче місячне проміння, усмішкою.

Тепер уже, дивлячись на плесо, починаю розуміти, що качури справді не сваряться між собою й не сердяться на сіру качку, а залицяються до неї. Може, й не парубкують, як ото каже баба Ликора, а все-таки залицяються. Ген які вони славні в плавбі, ген як чудно гнуть колінця на воді, то розбігаючись, то збігаючись, то припадаючи шиями до води, стелячи їх по поверхні, то хвальковито витягуючи вгору. Й то ж качури не просто собі висвистують, а співають для качки, й кожен старається якомога майстерніше, але ж не винуваті, що не вміють по-солов'їному, а лише по-качиному. І сама сіра качка вже не видається мені байдужою, як досі, а цікавою й пильною. Та й розумниця ж, бо справді приглядається до качурів, які то вони вдатні, бо справді вибирає кращого з-поміж них.

А який з трьох кращий? Усі троє чудні й славні.

Раптом щось полохає їх, якийсь неясний погрозливий звук, що забринів у чутливому повітрі, вмить обірвавшись,— і качок на плесі мов не було: сіра качка пірнає під воду, з качурів хто поспішає слідом за нею, хто ррожогом у лепеху. Може, де вигулькнуть на річці? Пропали безслідно, вже й вода по них вгамувалася, стала дзеркально чиста.

Забуваючи про відра та коромисла, баба Ликора стежкою понад берегом ступає ліворуч, поміж лози, а я вже — слідом за нею. Йде з чутливою та обережною рішучістю, наче відає якусь таємницю, яка чекає десь зовсім близько, неподалік у кущах.

Поминувши левади за городами, виходимо на купи-нистий луг, порослий вільшиною. Тут річка ширшає, а на річці більшає зелених острівців з рогози та осоки.

— Бачиш? Чуєш?

Зовсім почуднішала баба Ликора: темні її щоки гречаного меду мовби підпалено рум'янцями, пашать і жевріють, а в зглибілих очах на самому їхньому здале-нілому денці мерехтять загадкові світлячки.

І я сторожко приглядаюся та прислухаюся.

Що тут коїться, що тут тільки коїться!

Спершу мої очі розбігаються навсібіч поміж зеленими острівцями, гублячись поміж пташиного буйного шарварку на річці, бо так багато тут качок, і гомін їхній долинає — ближчий і дальший гомін. Але згодом очі мої прикипають до двох крижнів, що залицяються до качки. До невісточки, як то сказала баба Ликора.

Голови в качурів-селезнів зелені, аж блищать сяйливим зеленим блиском, і шиї спереду так само виблискують. І — білі кільця на шиях, немов обручі, які перепиняють оте зелене струменисте сяйво, аби воно з качурів-селезнів та не постікало на воду. А які дзеркальця в них на крилах — фіолетові, облямовані чорною та білою смужечками. І — пласкі зелені дзьоби.

Крйжні-селезні, плаваючи довкола качки, голосно перегукуються — так, наче не чують один одного, хоч і близько. Наче докричатися один до одного не можуть. А качка, спокійна, стиха плаває поміж них. Далі селезні зближаються й починають тручати одне одного — то боками, то грудьми.

— Чого вони б'ються?

— Не мирять через качку, хіба ти не тямиш.

— А чом качка не помирить їх?

— Ото помирить, як вибере собі кращого та дужчого.

Качури-селезні вже не просто відпихають одне одного від качки, а й войовничо стріпують крильми, й завзято чубляться, аж пір'я летить на воду. Й ніхто не хоче поступитися. Хто з них кращий, хто дужчий? Не знаю. І вони, либонь, не знають. І качка теж поки що не знає, інакше б уже вибрала собі до пари.

Очі мої відриваються й летять на весняний простір зголубілої річки, над якою вже розтануло бліде молоко туману, тепер вода — в сонячних переблисках, де-не-Де сизіє пасемцями тремткої пари.

Отам, біля найближчого зеленого острівця, видніють сірощокі норці. Також два селезні біля одної качечки. Але не б'ються, не чубляться, не кричать. Як заворожені, селезні водночас наче розбігаються від качечки в різних напрямках, далі водночас повертають до неї і пливуть назустріч один одному, а то вже вони пускаються по колу довкруж неї, а то вони пірнають під воду — й виринають водночас, тримаючи в дзьобах по кілька стебелець водяної кропивки, а то вони вже зійшлися груди в груди й торкаються дзьобом дзьоба. Напружуються — й спинаються догори стовпчиками, стоять — хто довше отак встоїть, тримаючи в дзьобах кропивку.

Славні які норці — спинки в них чорні, блищать, на потилицях чубчики, вузькі білі смужки на шиях.

1 2 3 4 5 6 7